Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич - Страница 33

• Предыдущая
• 33/69
• Следующая

«Усе, — твердо вирішив я. — Завтра „беру лікарняний“! Досить! Спартак уже давно би повстання підняв!»

Цей вечір минув тихо й без пісень. І «на добраніч» ми одне одному не побажали.

Я лежав поруч із Гулею, дивився у зоряне небо й чекав, коли ж почнуть сіятися зорі, щоб можна було замовляти бажання. Але зірки цієї ночі були намертво прикріплені до неба, і їм було начхати на мої бажання, їм було начхати на мене і на мої долоні, що нили від болю. І я, напевно, вперше відчув пихатість неба. Мені стало прикро, і я повернувся на бік обличчям до Гулі, яка вже заснула. Закинув праву руку на її тепле плече й завмер так. І подумав, що хамелеончик Петрович теж, напевно, завмирає в ті моменти, які йому хочеться зупинити, затримати, він завмирає, щоб не налякати раптово виникле відчуття щастя або ж просто спокою.

Минуло ще три дні, але нічого гарного вони не принесли. Петро з кожним днем ставав дедалі роздратованішим і агресивнішим. А я, замучений спекою і болем у долонях, не почував снаги відстоювати свої права, й далі, перемагаючи біль, рився лопатою в піску.

— Якщо хочеш, я можу їх уночі зв’язати! — прошепотіла мені перед сном Гуля.

Я заперечливо хитнув головою. Досвід минулого вже показав, до чого призводять зв’язування й розв’язування. Треба було просто примусити їх відчепитися від нас, але в мене вже не лишилося на це не тільки сил, а й волі. Якась невиразна надія на все ще можливий успіх пошуків маячіла попереду, і здавалося, тільки цей успіх звільнить нас від їхнього товариства.

Наступного ранку мені почало траплятися в піску багато каміння, серед якого було і звичайне, і шматки вапняних блоків, які раніше правили за фундамент чи стіни якійсь будівлі. Я нахилився і з цікавістю розглядав ці камінці. Петра поруч не було — видно, він натомився за мною стежити. Я міркував: якщо криниця розташована була за межами укріплення, то жодних будівель біля неї бути не могло, але ж і саму криницю, як я вже тут бачив, зазвичай обкладали камінням, щоб її не занесло сипучим піском. Про всяк випадок у цьому місці я працював уважніше, й уважність моя була винагороджена. Я знайшов золотий натільний хрестик із розп'яттям. Краї його були сильно відшліфовані піском, та й саме маленьке розп'яття було наполовину стесане часом. Однак знахідка додала мені снаги, і я з подвоєною енергією взявся далі викопувати в цьому місці пісок і уважно проглядав його. І поки я там порпався, якимось дивом повернулась у моє тіло бадьорість. Я почувався неначе по-новому і знову озирнувся, вже з бадьорим побоюванням, перевіряючи: а раптом до мене йде Петро.

Але навколо нікого не було, і я поновив пошуки. Щоправда, більше нічого не траплялося, але надія, народжена натільним хрестиком, була ще дуже сильною й примушувала мене ще нижче схиляти голову, щоб випадково не проґавити якоїсь важливої дрібнички.

За півгодини на мене очікував сюрприз — коли я вже дійшов до потенційного дна ями, вирішив наостанок копнути ще раз, і лопата винесла мені майже з метрової глибини маленький жовтий ключик. Я взяв його до рук, обтер і роздивився. На мій превеликий подив, ключик виявився золотим — і це відкриття не могло не викликати в мене якусь змішану радісно-іронічну посмішку. «Ну ось, — подумалося мені, — тепер я — Буратіно...»

Дослухаючись до цих своїх іронічних думок, я відчув у собі щось нове. Це нове відчувалося саме фізично, наче прискорений кровообіг або занадто часті удари серця. Воно було моє, не чуже, але водночас від мене не залежало. Мені на мить стало страшно: напевно, так на старість люди раптом усвідомлюють, що їхньому хворому тілу наплювати на їхній здоровий глузд, на їхній світлий розум і мозок, який чудово працює. Тіло натомилося й просить душу забиратися геть...

«Може, я захворів?» — подумав я і знову прислухався до життя свого тіла. Жодного болю не відчував, на хворобу це зовсім не скидалося.

«Напевно, нервова перевтома», — вирішив я і звернув свою увагу на знайдений ключик. Порівняв його з хрестиком — таке саме золото, той самий жовтуватий відтінок і такі ж сліди шліфування піском.

Я заховав знахідки і далі копав, уже не заглиблюючись, а розширюючи яму. Працював так захоплено, що забув і про час, і про біль у долонях, і про мого наглядача Петра, який сьогодні десь запропав, про що, звісно, шкодувати не випадало.

Я вже по третьому разу перекидав одні й ті ж камінці та пісок подалі від центру ями, що розширилася, коли раптом почув окрик:

— Вважай! Телепень! Під ноги дивись!

Я озирнувся. Збоку від мене стояв Петро. Він жестом спрямував мій погляд мені під ноги, і я побачив, що з піску на глибині сантиметрів сорока визирає щось чорне. Ми обидва опустилися на коліна й заходилися обережними, але швидкими рухами долонь розчищати пісок довкруж нової знахідки.

Я звернув увагу, що Петро час від часу нахиляється і принюхується. Я теж схилив голову і, затримавши руки на великій і поки що незрозумілій знахідці, впершись у неї долонями, принюхався. Мене ніби струмом ударило. Аромат був настільки знайомим, наче це був мій власний запах.

— Кориця! — упізнав я і одразу ж відштовхнувся руками від чорної знахідки.

Перед нами був муміфікований труп людини.

Петро помітив мою реакцію, теж завмер і придивився. Мумія лежала долілиць, і поки що ми розчистили тільки потилицю й частину спини. Чорна зіжмакана шкіра мала структуру пергаменту. Я згадав відчуття своїх долонь — вони впирались у щось майже пружне. Але, крім того, я пригадав і відсутність уже звичного ниючого болю від пухирів, що полускалися. Я подивився на свої долоні — й остовпів: шкіра була гладенька, і навіть слідів мозолів на ній не було видно.

Спантеличений, я знову перевів погляд на мумію, потім подивився на Петра. А він далі, ніби нічого не сталося, розчищав над мумією пісок і каміння.

«Ну, він і без мене тут упорається», — вирішив я і просто сидів, спостерігаючи за його роботою.

На моїх очах Петро звільнив від піску всю чорну мумію і покликав мене.

— Допоможи обернути.

Удвох ми обережно перевернули мумію на спину. Тепер її можна було роздивитися. Руки були прив’язані до тіла вицвілою смужкою шкіри, на якій ледве вгадувалися сліди зеленої фарби. Такою ж смужкою були зв’язані ноги мумії. Голова була лиса, й ми обидва спустили погляди нижче пояса мумії, щоб зрозуміти, ким мумія була за життя: чоловіком чи жінкою. Але й тут на нас очікувала загадка. Схоже, що мумію за життя чи ж після нього прооперували. Перед нами, вочевидь, лежав колишній чоловік середнього віку з відтятим, тобто відсутнім основним доказом його мужності.

— Це українець, — спокійним, задумливим голосом мовив Петро.

— З чого ти взяв? — здивувався я.

— Ти ж сам занюхав! Він пахне цинамоном... А це запах українського духу.

— У мене теж такий запах, і в покійного Гершовича у розритій могилі був такий запах. Він що, теж українець?

— Ти не збагнув, — несподівано м’яко промовив Петро. — Це запах не нації, а духу! Далебі це означає, що дух якось і тебе діткнувся, і того єврея Гершовича. Дух вищий за націю! — і Петро поглянув у небо, яке вже смеркалося, ніби чекав, що звідти спуститься знамення на підтвердження його слів. — У кожній нації є дурні й мудрі, янголи й горлорізи, але дух огортає своїм крилом тільки найліпших, і він не зазирає у твій паспорт, не перевіряє національності, а вивіряє душу... Якщо в тебе чиста душа, то нехай ти родом узбек чи росіянин, але ж душею ти сутий українець!..

Я приголомшено слухав Петра й відчував присутність чогось потойбічного. Вже не тільки в мені відбувалося щось нове й незрозуміле, але й Петро здавався геть іншим і говорив якось незвично м’яко. А крім того, ввижалося, ніби поруч присутній іще хтось. Мій погляд упав на мумію. А раптом вона жива? Я торкнувся пальцями власного чола, перевіряючи, чи немає в мене гарячки. Проте лоб був у нормі.

Стемніле небо нагадало Петру про пізню годину, і він замовк.

— Час повертатись до жінок, — мовив він. — Як там тобі — руки не болять?

• Предыдущая
• 33/69
• Следующая