Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич - Страница 21

• Предыдущая
• 21/54
• Следующая

І Ігор почав розповідати приятелю про свою першу подорож у минуле. Колян слухав уважно, але недовірлива усмішка не сходила з його обличчя. Тільки коли Ігор розповів, як вони з Іваном, з винним злодієм, стежили за будинком Фіми Чагіна, щось змінилось у погляді Коляна. Неначе він згадав те татуювання.

— Ну що, віриш? — запитав Ігор, помітивши зміни в обличчі друга.

— Звичайно, ні, — відповів Колян. — Але класно розповідаєш! Ти не пробував записувати свої фантазії?

— Ну тебе на хер! — засмутившись, видихнув, хоч і незлобливо, Ігор. Знову обернувся до барної стійки. — Ще п’ятдесят і кухоль «Чернігівського».

— А мені «Львівського!» — додав Колян, скориставшись тим, що офіціантка якраз дивилась в їхній бік.

— Все, тоді мовчу! — заявив Ігор.

— Навіщо мовчати?! — Колян знизав плечима. — Мовчки пити — здоров’ю шкодити! Я ось зараз думаю: а чи не закрутити мені з жінкою цього бізнесмена, якого я хакернув?! Вона ж тепер на чоловіка ображена! Може, захоче йому помститися? Наприклад, зі мною?! Чим я поганий, га?

— Ну, був би я тьолкою, я би спробував тебе оцінити…

— Краще не треба, — зареготав Колян. — Тут є в кого спитати! — додав він, озираючись на офіціантку, що проходила повз них.

— Ви до нас підійдете? — сказав він їй вслід.

Дівчина цілеспрямовано несла три кухлі пива до другого столика, на ходу оглянулась і кивнула.

— То що ти таке п’єш, щоби в часі мандрувати? — повернувся Колян до приятеля. — Чи, може, ти які-небудь суміші куриш? Зараз це модно!

Ігор гмукнув, але якось не сердито в нього це вийшло. Дві чарки горілки, «відполіровані» пивом, зігріли душу. Настрій покращився, в голові відчувалась легкість і приємна байдужість до світу. Привітна байдужість.

— Я тобі скажу, — кивнув Ігор. — Рецепт простий — спочатку дві чарки коньяку, потім одягаєш стару ментовську форму і виходиш ввечері на вулицю. Після двадцяти трьох нуль-нуль. Так, і повертаєш з двору направо!..

— Клас! — вихопилось у Коляна. — А якщо одягнеш скафандр космонавта, то опинишся в космосі?! Я торчу!

— Чого ти торчиш? — посміхнувся Ігор. — Ти ж тільки пиво п’єш, навіть не йоржик!

— Щось ще бажаєте? — біля столика зупинилась дівчина-офіціантка.

Колян подивився на бейджик з її іменем, пришпилений до білої блузки.

— Оленочко, — фамільярно, але негрубо заговорив він. — Мені, будь ласка, ще один кухоль «Львівського», а йому, — він показав поглядом на Ігора. — П’ять… ні, краще шість чарок горілки!.. І, до речі, як я вам як мужчина? Це особисте питання! Будьте відверті, мені важливо знати!

Дівчина усміхнулась.

— Мужчина як мужчина, — вона знизала плечима. — Типовий пивний футболіст!

— Як це? — обличчя Коляна виразило подив, тимчасом як губи Ігора розтяглися в усмішці.

— Ну типовий мужчина… який дивиться по телевізору футбол і пиво п’є… Ви, напевне, на комп’ютері працюєте! Так?

Колян кивнув.

— А як ви це визначили? — запитав.

— У вас пальці по столі, як по клавіатурі, стукають. Ось і зараз, подивіться! — засміялась дівчина.

Переляканий Колян подивився на пальці правої руки, які справді барабанили подушечками по столі. Щойно він скривив губи, рука завмерла.

— Класно вона тебе! — беззлобно промовив Ігор, дивлячись в спину офіціантці.

Колян не відповів. Допив свій другий кухоль пива і відставив його вбік.

Замість шести чарок офіціантка Олена принесла пляшку горілки, а Коляну — свіжий кухоль пива.

Ігор наповнив чарку, випив. Подивився на приятеля-комп’ютерника з насмішкуватою іскоркою в погляді.

— Не сумуй, — сказав. — А з жінкою бізнесмена в тебе обов’язково вийде! Головне, щоб чоловік не застукав!

Хвилин за п’ять Колян подобрішав. Розмова в них потекла реготлива, з анекдотами і жартами. Більше вони один одного не підколювали. Горілка зменшувалась у пляшці з чіткою регулярністю. Коли останні краплі впали з неї в чарку, наповнивши цього разу її лише наполовину, за вікном ірландського пабу була майже ніч. Через два столики від них сиділи дві жінки-подружки. Було їм років по тридцять. Одна — фарбована в яскраво-рудий колір, з короткою зачіскою, в джинсах і червоному гольфі — все в облипку. Друга — брюнетка в шкіряних брюках-дудочках і такій же шкіряній безрукавці поверх чорної блузки. Більше в пабі відвідувачів не було. Ігор придивився до рудої, до чітких, жорсткуватих, але приємних рис її обличчя.

— Піду знайомитись, — сказав він, із зусиллям вибираючись з-за столика.

Підійшов до жінок, втупився у руду.

— А ви, випадком, не з Очакова? — спитав, хитро-п’яно усміхаючись.

Погляди обох жінок зупинились на обличчі хлопця. На їх губах вималювались глумливі усмішки.

— Ні, — відповіла руда. — Ми взагалі-то з Маріуполя. Може, вип’єш з нами пивка? — вона кивнула на вільний стілець.

Навіть крізь п’яну пелену в голові Ігор відчув, що варто піти. Чого він більше боявся — себе, п’яного, чи їх, тверезих порівняно з ним, нахабних? Тут було важко розібратись.

— Ну, раз ви не з Очакова, вибачте! — промовив він, ледь ворушачи язиком, і повернувся до свого столика.

— Ти сам додому доїдеш? — стурбовано запитав його приятель.

— Доїду! — рішуче кивнув Ігор.

Перш ніж попрощатись, Колян, що зберіг, як на такий пізній час, відносну тверезість завдяки своєму пивному однолюбству, допоміг Ігореві піймати приватника і навіть посадив його на заднє сидіння червоної «Лади», шофер якої підробляв приватним візництвом. Він, до речі, й сказав водію, куди слід довезти захмелілого пасажира. Тож Ігор, що задрімав, навіть не помітив, як довезла його червона «Лада» до метро «Нивки», де якраз готувалась вирушати остання цього дня маршрутка на Ірпінь.

Якщо поїздка в «Ладі» приспала Ігора, то мікроавтобус на Ірпінь витряс з нього якщо не душу, то значну частину алкоголю — це вже точно. В Ірпені разом з такими ж пізніми пасажирами він покинув мікроавтобус і, несподівано для себе, рушив до свого дому легкою, повільною ходою. Може, з його тіла й витрясло алкоголь завдяки хвацькому водінню шофера, але в голові ще туманилось, і думки неначе спотикались у момент визрівання, зупинялись, наштовхувались на невідповідні слова. Тільки ноги цілеспрямовано вели його до рідного двору.

«А, може, справді все це дурня? — нарешті сформувалась у його свідомості думка, що народжувалась у таких муках. — Може, я перетворююсь на алкоголіка і тому бачу картинки, яких нема в реальності? Легка форма білої гарячки? Тільки без гарячки, без чортиків? А руда? І сьогоднішня руда також? Що це мені скрізь руді увижаються?! Може, це якась нова „руда гарячка“?»

Ігор пригадав обличчя рудої, яку бачив сьогодні. Але ж справді, йому видалося, що вона дуже подібна. Подібна на ту руду Вальку з очаківського базару. Але якщо Вальки нема в реальності, то на кого подібна «ця» руда? На уявну Вальку з уявного очаківського базару 1957 року?

«Дивно, — продовжував розмірковувати Ігор. — Треба перевірити… А вже потім вирішувати: лікуватися чи не лікуватися!»

Зайшов у двір, акуратно причинивши за собою хвіртку. Зупинився, озирнувся на паркан, біля якого сьогодні раптом заходився Степан. Придивився — справді, три новеньких стовпчики вкопано на місці старих. Зайшов за будинок, подивився на сарай. З-за дверей блимнула смужка світла, і у віконечку маленькому справа від дверей — також світло.

«Чому він не спить? — подумав Ігор. — Ану лишень подивимося!»

Хлопець обережно виліз на лавку справа від дверей. Випростався, встав навшпиньки і притулився лівою щокою до шибки.

Степан сидів на табуреті просто під лампою, що звисала зі стелі, і уважно читав велику книгу. Придивившись, Ігор впізнав цю книгу — вони її витягли з першої валізи.

— Тю! — Ігор зліз з лавки і, сплюнувши, повернувся до порогу будинку. Обережно, намагаючись не шуміти, відімкнув двері і зайшов. На кухні дістав з шафки почату пляшку коньяку, чарку.

— Ну, з Богом, — прошепотів перед тим як випити й налити знову.

На язиці залишилось коньячне тепло. Він пройшов по темному коридору до вітальні, потім у спальню. Переодягнувся в міліцейську форму, надів кашкета, натягнув чоботи. Важкенький золотий годинник в кишеню галіфе поклав. Підійшов до вікна, за яким було темно, як у підвалі.

• Предыдущая
• 21/54
• Следующая