Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Автор неизвестен - Страница 30

• Предыдущая
• 30/60
• Следующая

— Що ж, сестричко, ци зладилася на зиму?

— Та чому, зладила. Маю, біг дав, що їсти й пити. А тота, що нич не має:

— Маю й я з-за Божої волі; вже-м ся й висповідала. А ти ци сповідалася?

— О, я ніт. Не знаю, де сповідатися.

— О, мій дідо ксьондзом. А вже старий, такий вусатий і легко сповідав. Ходи зо мнов, я вкажу!

І привела її там д’якійсь хижі, і вказує там у віконце, й мовить:

— Лізь туди, він там сидить, дідо мій!

А кіт ся дивив, же миш полізла. Та й тота ся вернула, а кіт скочив та й другу з’їв. І тамта не працювала і не ладила, а через зиму їла.

Раз була собі в селі миш межи домами, межи стодолами і мала завжди що їсти. Але раз пішла до лісу одвідати свою сестру, такую миш лісовую. Так тамтая каже: «О, то тобі мусить там добре бути у селі, маєш завжди що їсти: і збіжжя, і сир, і м’ясо; а я тут не маю, іно коріння, го!» — «Но, то прийди ж там до мене до села, то я тобі все покажу, що я маю за комори; але також ще є в нас такий кіт, що нас сповідає!» — «А яко ж то сповідає?» — «А но, прийдеш і побачиш, як сповідає; так сидить, а патьора мурмочить і сповідає нас; но побачиш сама!»

Так тая лісовая миш — вже її кортить, як то кіт там сповідає, іде з нею, з тою сільською, до халупи і їсть там, і п’є, що іно хоче, тамта її приймає. Але вона таки хоче конечне кота побачити, як він сповідає. Так тая, домашня, каже їй: «От, бач, там-о сидить собі кіт». А тая: «А де ж? Де ж? Не бачу!» Но і висунулася із ями, а кіт — мах! І злапав її!

От также маєш, от як сповідає! Ото її вже висповідав і на смерть…

В одній хаті здох котик. Між мишами настала велика радість, бо гадали, що вже тепер безпечніші будуть. Не довго тішились — ґаздиня придбала собі другого. Сей зараз забрався до мишей; що котру зловить — зараз удушить! Настав великий переполох між мишами. «Новий кіт! Новий кіт! — закричали гуртом. — Треба його конче позбутись, бо жодна не останеться живою». — «Але як стратити його?» — закричали одні. «Я пораджу, — сказала маленька. — Прив’яжім йому до шийки дзвіночок, тоді здалека будемо чути, як він біжить; от і потікаємо». «Дуже добра рада», — сказали другі і почали з утіхи скакати. «Але ж котра завісить котикові дзвіночок на тій?» — спитала одна мишка.

Усі поглянули одна на другу і замовкли: не найшлась така відважна. А кіт тим часом як ходив, так і ходить без дзвіночка та ловить миші одну по одній.

Поставив мужик тенета на зайців та на лисиць, а тут як на те лисиця і біжить прямо на тенета. Побачила тенета, остановилась та й каже: «Ач, мужицькі хитрощі-мудрощі, це неначе рибу ловить. Бач, сучого сина, на дурну напались!»

А мужик убачив її та як свисне. Лисиця злякалась та стрибнула в тенета, заплуталась та й проситься: «Мужицькі хитрощі-мудрощі, пустіть!» Рвонулась, прорвала тенета та й побігла в ліс. Біжить по дорожці, дивиться — аж щось ясніє. Обійшла тихенько кругом, дивиться — аж капкан. «Ач, мужицькі хитрощі-мудрощі, постійте, я ж вас упакощу!» Та й сунеться в капкан задом. Торкнула хвостом, а капкан і прихлопнув кінець хвоста. Тоді вона стоїть і проситься: «Мужицькі хитрощі-мудрощі, пустіть, я пошутила! Пустіть-бо, он і дядько з кійком іде!» Рвонулась, одірвала кінець хвоста і утекла.

Вибігла на дорогу, слухає — а щось гуде. Підкралась — аж скрипка, що музиканти, їхавши з весілля, загубили. Ходе лисиця кругом скрипки, і боязно, і кортить. Що воно таке є? Торкнула лапою за струни, а вони і заграли. «Ан, сучого сина, ангельський голосок, а чортова думка. Тепер не одурите!» І побігла в поле.

Біжить по полю, а мужик поставив біля воза пусту кубушку, а вітер в неї гуде. «Чого ви смієтесь, мужицькі хитрощі-мудрощі?» Та й заглянула в кубушку, а мотузка і накинулась на шию. «Ага, попались, мужицькі хитрощі-мудрощі! Ось я ж вам докажу, як з мене сміяться, я ж вас утоплю!» Та й побігла з кубушкою до річки.

Прибігла, опустила в воду кубушку, а кубушка булькотить. «Ага, проситесь, мужицькі хитрощі-мудрощі, топіться!» А кубушка набирається води та й тягне лисицю на дно. А вона баче, що непереливки, і ну проситься: «Мужицькі хитрощі-мудрощі, пустіть! Я з вами пошутила, а ви вже й сердитесь… Пустіть-бо, я більше не буду!»

Кубушка набралась води і втопила лисицю.

Одного разу ішов музика з весілля, і на весіллі, як грав, сперли йому гроші, - щось недобре грав. А він украв бочку від горівки і каже: «Буде добро, що то!» І втікав через ліс. У лісі напала го ніч, зробилося темно, а він звинувся по корчах і ліг у вовчій буді спати. Заліз у бочку, заднився і тов діров, що чіп стояв, догори. Прийшов вовк змучений, струджений, вкладається в буді спати і намацує ту бочку та й каже: «Хто тут є?» А той з бочки відзивається: «Я». А вовк питається: «Хто ти?» А він каже: «Музика». І каже вовк: «Лізь відти, най тя їм» А музика каже: «Я на весіллі вовка вареного їв». Але вовк сів на бочку і думає, що з сим робити? І як сів і запхав хвіст у діру; а музика як обмотав хвіст навколо руки три рази, то що вовк просив, а він не хотів пустити. Каже вовк: «Пусти, будем оба товаришувати». Музика не обзивається. І вовк летів, тікав з бочков. І тікає через корчі, через гущавини і думає собі: «Може ся біда згубить?» Але той так міцно тримав, що бочка і по ногах била вовка, і не пустився. І нараз скочив через корч. Бочка вперла в корч, і хвіст урвався, а вовк ся перевернув і став неживий. Тогди музика виліз з бочки і вовка облупив. Другі вовки зазирали з корчів, але боялися до него доступати, бо кажуть: «Такий чоловік, як він, що убив такого вовка, то нема йому що вірити». А той облупив, і шкіру під паху, і пішов додому. І узяв за шкіру десять рублів.

Одна мурашка лазила до двору, нишпорила собі добичі. Посеред двора стояла полив’яна ринка з водою. В тій ринці стирчала соломина; один кінець доторкався до води, а другий виходив з ринки. Мурашка спустилась по тій соломині до води і почала смоктать з неї потрібну для неї гущу. Де не взявся вітер, подув і звалив ту соломину в ринку. Мурашка впала в воду і почала тонуть, а далі учепилась за соломинку і держалась за неї. Намокла вся як хлюща і змерзла добре. Якби протяглось ще хвилин зо три, мурашка б загинула. Де не взявся на її щастя голуб, підійшов до ринки воду пить. Мурашка почала його прохать: «Будь ласкавий, заборони мене од смерти, я тобі колись в пригоді стану». Голуб засміявся і подумав: «Чим вона може мені оддячить, така нікчемна комашка?» Голуб нехотя попнувсь в ринку, схопив ту соломинку в носик і кинув її на землю. Мурашка обсохла, обогрілась на сонці і подалась до своєї домівки.

Через тиждень чи через два довелось голубові полетіть до сусіда на тік пошукать там зерна. Голуб ходив по току, задравши вгору голову, не помічав, що перед ним стирчать петлі пльонки. Якраз на ту пору бігла по току мурашка, побачила, що голуб підходе до пльонки, мерщій підбігла до його і жигнула його за ногу. Голуб нахилив голову вниз — подивиться, хто його жигнув, і побачив, що у його перед носом стирчать петельки пльонки. Він тоді мерщій задки, задки, знявсь і полетів додому. Тут він згадав, як він заборонив мурашку од смерти і як мурашка поступалась стать йому в пригоді. З того часу голуб з великою охотою помагав в нужді всім тварям.

Орел казав мурашкові, що він дуже мудрий. А мурашок каже:

— Я тому мудрий, бо я дужий. Ану, візьми ти кавалок олова, який-єс сам завеликий та загрубий, та винеси у смереку у самий вершок!

Орел не міг підоймити від землі, а мурашок, який він завеликий, який він загрубий, такий кавалок узяв, виніс на сам вершок смереки, припочив там трохи та назад ізніс.

• Предыдущая
• 30/60
• Следующая