Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Автор неизвестен - Страница 28

• Предыдущая
• 28/60
• Следующая

Ідуть да й ідуть. Аж біжить півень. «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша». От ідуть да йдуть собі.

Аж така хуртовина!.. Поставали да й радяться. Кабан каже: «Я побіжу в болото да в мох уриюсь!» А баран каже: «Я побіжу да в дупло влізу». А гусак каже: «Я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь». Селех каже: «І я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь». Півень каже: «І я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь!»

А теля […] да зробило хату собі… Зробило сінці і комору, прикоморок… Там усячина є, - жито і мука, усе є… Піч зробило собі в хаті. Пішло дровець назбирало да протопило хату да й лягло на печі.

От біжить кабан да й каже: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Ну, носом прорию». Треба одчинять. Одчинило. Він увійшов да на піл і ліг. А воно на піч.

От біжить баран. «Мекеке, мекеке! Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Лобом проб’ю!» Воно встало, одчинило. Він увійшов да під піл. А воно на піч таки все дереться.

От біжить гусак: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Ну, носом проклюю!» Воно встало, одчинило. Він під покут та й сів.

От біжить селех да й каже: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Ну, носом проклюю». Воно одчинило. Він під піч у куточок.

От біжить півень, каже: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Носом проклюю!» Воно одчинило. Перед комином жердочка, він і сів на тій жердочці. От, ото вже ночувать їм треба.

Вовк прийшов да в комірку, виїв муку, поїв жито, все сало з’їв да тоді й увійшов у хату да на піч зирк! А теля з печі зирк! Та й каже: «Ей, браття! Вставайте вовка бить!»

Вони повставали, давай його молосовіть там, бить […]. От вони і вбили вовка та й витягли на улицю, да й повходили в хату. Дак півень і каже: «Якби були подали сюда, дак і облупили!»

Яка школярська наука?

Трафилося раз, що мала мавпа п’ятеро молодих, збирала їм по лісі їду і носила. Раз під осінь не стало вже ніяких овочів у лісі. Питали діти матері, що вони будуть відтепер їсти? Мати сказала їм, що тепер нема вже нічого, лиш горіхи; то найсолодший на теперішній час овоч.

Зібралися вони всі п’ятеро одного рана, вилізли з дупла і пішли до лісу шукати горіхів, бо мати говорила їм, що вже нема тепер другого овочу. Знайшли горіхи, але в лупи — ні. Почали гризти, але то було гірке. Кажуть:

— Та наша мати хіба божевільна, коли говорить, що нема солодшого понад горіхи!? А то таке гірке!

Прийшли вечір до дупла і кажуть матері, що знайшли горіхи, але їх не можна їсти, бо дуже гіркі. Мати відповіла їм на те, що вони не їли горіхів, бо горіхи солодкі. Каже їм:

— Поведете мене рано туди, де ви їли горіхи.

Відвели вони рано матір під горіх. Мати взяла горіх, розкусила, виймила зерно і дала їм, та питає, чи гірке. Вони кажуть, що це солодке, а те, що перше розкушували, було гірке. Та й зачали говорити, що їх мати мудра, бо дала їм їсти зерно, а не лупину.

Так і школярська наука: така спочатку гірка, як на горісі лупина, але як вивчаться і здобудуть собі хліб, тоді заїдають зерно з горіха.

Така то приповідка.

Ще була одна мавпа і мала також п’ятеро молодих. Пішла вона до лісу збирати поживу і забавилася довго, не могла нічого призбирати. А тих п’ятеро молодих посварилося в дуплі, коли вже дуже поголодніли. А за що посварилися? За те, що одно другому казало: «Мені мати дасть перше, бо мене найліпше любить». І друге так казало, і третє, і п’яте. Посварилися за те і почали битися. Одно з них було найсильніше і те побило тамтих четверо; котрим ударило до землі, кожде викинуло надвір перед дупло. Всі четверо були убиті, лиш одно живе.

Коли мати прийшла і побачила четверо забитих, лиш одно живе, спитала, що то за робота. А те живе відповіло: «Ми посварилися. Я був найсильніший та повбивав тамтих».

Мати лише сказала: «Мені були всі однаково милі, я була би вас усіх рівно обділила!» Вхопила мати й те п’яте, гепнула ним до землі: «Такі мені були тамті милі, як і ти!»

Так мати робить із недобрими дітьми.

У цього Марка було пара муреньких бичків. Він з ними поїхав у ліс. Коли це приходить вовк та й питає його: «Що то у тебе таке?» (показує на бички). А Марко каже йому: «То муренькі бички». Вовк не вчув, що він сказав: то муренькі бички, та думав, що — мурованенькі. Каже: «Змуруй і мене, щоб і я такий був!» — Марко: «Добре, я на це майстер». Пішов, вирубав дванадцять бичів, зав’язав вовка у мішку і начав муровать, та все примовляє: «Аршин! Та вздовш, та вшир!» Домуровавсь до того, що побив бичі, а тоді і випустив його із мішка. Той вовк як вирветься — і не оглянувсь.

Марко знав, що вовк йому цього дурно не пропустить. Пустив свої волики додому, а сам оставсь у лісі. Коли це веде той мурований вовк за собою таку силу вовків. Марко і виліз на дерево. Приводить він до того дерева вовків і то, щоб як-небудь достати його, стає мурований під тим деревом, потім на мурованому став вовк, а на тому тож; так, що поставало їх багато. Коли б ще два стало, то й досягли б його. А він каже: «Ей, братики! Подождіть, хоть табаки понюхаю». Вони і по-дождали. А він чи нюхав, чи ні, а потім каже: «Ачхи!» Мурований вовк, самий спідній, думав, що той чоловік знов мурує, та каже: «Аршин, та вздовш, та вшир», — та тоді з-під того дерева… Вовки і попадали. Ті вовки хотіли догнать його. Коли він так подрав, що вони не могли догнать.

Цей вовк як утік, то й думає: «Я хоч не йому зло зробив, то його скотині зроблю». От іде — аж пасеться кобила; так він її питається: «Чия ти, кобило?» А вона каже: «Маркова». Вовк: «Отепер же я тебе з’їм, кобило!» — «Ей, вовчику, голубчику, не їж мене, хоч поки я книги одвезу». А він каже: «Де ж твої книги?» А вона каже: «Ось, під хвостом». Він зайшов іззаду та так дивиться, наче читає; а потім лапою дряп по тих книгах. Вона його як хвицне! Так, що йому і свічки в очах показались. Тоді він каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба!» Ото і пішов од неї.

Іде він далі — аж гуси пасуться. Він питає їх: «Чиї ви, гуси?» Вони кажуть: «Маркові». Тоді він каже: «Отепер я вас поїм». Вони стали його просить: «Вовчику-братику, не їж нас тут, а лучче іди з нами до води; там ми понапуваємся води, тоді нас і з’їси, то нам не так буде боліть». Він послухав їх; іде за ними. Приходить до ставка і сів коло гусей, дожидає, поки вони нап’ються. Вони напились, а потім поплили на середину. Вовк дожидав-дожидав, та бачить, що не дождеться, та й каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба». І пішов ізвідтіль.

Іде далі. Аж пасуться три баранчики. Він тих баранчиків питає: «Чиї ви?» А вони кажуть: «Маркові». Тоді він каже: «Отепер я вас поїм». Вони його просять: «Вовчику-голубчику, не їж нас так; лучче сядь під горою, а ми тобі сами ускочим у рот». Він і послухав їх, і сів під горою. От самий більший баран як розженеться та як ударить його. А він і покотився наниз. А другий баран каже: «Але ж ти який і дурний: б’єш вовка безневинно!» А потім до вовка каже: «Сідай, я вже тобі ускочу». Вовк послухав та й сів. І цей баран те саме зробив. Ото ще й третій підманив вовка, але цей лучче ударив, як ті. Тоді вовк каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба».

Ото знов він іде — чи не знайде де далі дурнішої скотини Маркової. Коли дивиться — аж ходить свиня з поросятами. Він ту свиню питає: «Чия ти, свине?» Вона каже: «Маркова». Вовк: «Тепер же я тебе з’їм». Вона стала просить його: «Не їж мене, вовчику-братику, тут; лучче сідай на мене, то я тобі кужілки заспіваю та привезу до берези, то там мене і з’їси». Вовк сів на неї та їде; а вона йому кужілки співає:

Кужілки, кужілки!

Коли б швидче до дірки.

Ото привезла його до тину, а в тім тину та була дірка. Вона у ту дірку та й зав’язла з тим вовком. Придавила його до тину, щоб він не вирвавсь, а потім стала кричать. Свині позбігались і розірвали того вовка, а свиня жива осталась.

• Предыдущая
• 28/60
• Следующая