Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Автор неизвестен - Страница 23

• Предыдущая
• 23/60
• Следующая

Прибігла додому. Уся морда в неї розпухла, лежить вона. Лежала-лежала, думала-думала, а меду таки хочеться. «Піду, — каже, — до ведмедя! Впрошуся до нього жити — у нього меду багато».

Приходить:

— Ведмедику-братику! Що я тобі казатиму.

А той тільки мурчить. А лисичка:

— Та не мурчи-бо так страшно, ведмедику-братику, а то я й злякаюся!.. Давай удвох жити: я тобі за господиню буду.

— Давай! — каже ведмідь.

Ото і почали вдвох жити. Ведмідь піде на здобутки, принесе м’ясива, — є і йому, і лисичці. Так тій усе меду хочеться!

— Піди та й піди, старий, на пасіку, принеси меду!

Нема чого робити, — приніс ведмідь і меду, аж два вулики припер.

— Оце, — каже, — один виїмо, а другий на зиму заховаємо.

Їли-їли та за скільки там часу виїли ввесь мед. А той другий вулик на горищі заховали, зими ждуть.

Ведмідь терпить, а лисичці кортить. Думає та й думає, як би його тим другим вуликом поласувати. Полізла б на горище, так ведмідь зараз питається: чого? Лежала-лежала та й надумалася: стук-стук хвостом об стіну. Ведмідь і питається:

— Що то стукає?

— Та то стукають, мене в куми просять.

— Ну то й піди, а я засну.

Пішла вона, та зараз — на горище, та до того вулика, та й наїлася скільки хотіла. Вертається, а ведмідь прокинувся:

— Ну, як же твого хрещеника звуть?

— Та Початочком.

— Яке чудне ім’я!

— От, яке піп дав! Чого там чудне?

— Ну гаразд!

Другого дня знову лежить лисичка та стук-стук хвостом об стіну. А ведмідь питається:

— Що то стукає?

— Та то мене в куми кличуть.

— Ну то й піди, а я засну.

Пішла вона, та знов до того вулика, та вже так ласувала, що мало що в ньому й зосталося. Вертається додому, ведмідь прокинувся та й питає:

— Ну, як же твого хрещеника звуть?

— Та Серединкою.

Ведмідь:

— Оце ж таки, які в твоїх хрещеників імена чудні!

А лисиця:

— Що ти вигадуєш, старий? Де ж таки чудні, коли й свята Середа є?

— А може, — каже ведмідь.

Третього дня знову лисичка лежить та стук-стук хвостом об стіну.

Ведмідь прокинувся та й питає:

— Що воно все стукає та й стукає?

— Та то мене в куми кличуть.

— Оце як тебе, стара, часто в куми кличуть! — каже ведмідь.

— Е, старий, бо мене люди люблять.

— Ну то йди!

Пішла вона, увесь мед виїла і вулика перекинула та й вилизала. Тоді прибігла в хату, лягла та й лежить. Ведмідь питає:

— Ну, як же твого хрещеника звуть?

— Та як же там! Перекинь та Вилижи!

— Оце ще! Такого імені ще й на світі не було!

— Що ти там вигадуєш, старе луб’я? Хіба ти піп, що знаєш?

— Ну, нехай буде й так!

А через скільки часу й зима прийшла. Ведмідь і каже:

— А треба б уже, стара, й медом поласувати.

Поліз на горище, коли ж вулик порожній.

— Лисичко-сестричко! Це ти виїла?

— Ні, не я!

— Ні, ти!

— А щоб я вчорашнього дня не діждала, коли я їла!

— А брешеш, лисичко, ти не хрещеників хрестила, то ж ти мед їла. Тепер же я тебе з’їм.

Та до неї, а вона від нього та в ліс — як дременула, то тільки її й бачили!

Украла собі лисичка-сестричка курочку та й біжить. Біжить та й біжить, от стала її ніч застигати. Бачить вона хатку, заходить туди, вклонилась звичайненько та й каже:

— Добривечір, люди добрі!

— Дай Боже здоров’ячка.

— Пустіть переночувати!

— Ой лисичко-сестричко, у нас хатка маленька, — ніде буде тобі лягти.

— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.

Хазяї й кажуть:

— Добре, ночуй!

— А де ж я свою курочку подіну?

— Пусти її під піч.

От вона так і зробила. А вночі нишком устала, курочку з’їла й пір’ячко загребла.

Другого дня встала раненько, вмилася біленько, господареві на добридень дала.

— Ой, де ж це моя курочка?

— А під піччю.

— Я дивилась, там нема.

Сіла та й плаче.

— Тільки й було добра, що курочка, та й ту забрано. Віддай мені, хазяїне, за курочку качечку!

Нема що робити — треба давати.

Взяла лисичка качечку в мішок та й пішла.

Біжить та й біжить, аж застигла її на дорозі ніч. Бачить вона хатку, заходить туди та й каже:

— Добривечір, люди добрі!

Ті їй:

— Дай Боже здоров’я!

— Пустіть переночувати!

— Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.

— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.

— Ну, добре, ночуй.

— А де ж я свою качечку подіну?

— Пусти її в хлів між гуси.

От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, качечку з’їла й пір’ячко загребла.

Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала.

— А де ж моя качечка?

Глянули в хлів — нема. Каже їй хазяїн:

— Мабуть, гусей випускали, та випустили й її.

А лисичка плаче:

— Тільки й добра було, що качечка, та й ту забрано. Віддай мені, хазяїне, за качечку гусочку!

Нема що робити — треба давати. Взяла вона гусочку в мішок та й пішла.

Іде та й іде… Аж ізнову вечір настав. Бачить вона, що стоїть хатка, зайшла туди та й каже:

— Добривечір, люди добрі! Пустіть переночувати!

— Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.

— Дарма, я й під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся, так і переночую. Люди кажуть:

— Ну, добре, ночуй!

— А де ж я свою гусочку подіну?

— Пусти в хлів до ягнят.

От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, гусочку з’їла і пір’ячко загребла.

Другого дня устала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала, а тоді:

— А де ж моя гусочка?

Подивились — нема. От вона й каже хазяїнові:

— Де я не бувала, такої пригоди не знала, щоб у мене що вкрадено!

Хазяїн і каже:

— То, може, ягнята затоптали її.

А лисичка:

— То вже як хоч, хазяїне, а віддай мені ягня.

Нічого робити. Віддали.

Узяла лисичка в мішок те ягня та й пішла.

Іде та й іде, — застає її знову ніч. От вона, побачивши хатку, стала проситися на ніч:

— Пустіть, люди добрі, переночувати!

— Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі й лягти.

— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.

— Добре, ночуй!

— А де ж я своє ягня подіну?

— Пусти в загороду.

От вона так і зробила. А вночі нищечком устала та й з’їла те ягня.

Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала та й питає:

— А де ж моє ягня?

Далі сіла та й давай плакати та примовляти:

— Де я не бувала, такої пригоди не знала, що одно було добро, та й те вкрадено.

Хазяїн їй і каже:

— Ото невістка гнала воли, то, може, й випустила.

От вона й каже йому:

— Ну, як собі хоч, хазяїне, а віддай мені невістку!

Свекор плаче, свекруха плаче, син плаче, діти плачуть. А лисичка таки зав’язала невістку в мішок. От іще вона не вийшла, та якось там на часинку одвихнулась із хати, а син узяв, вив’язав з мішка невістку, а ув’язав собаку.

Прийшовши, лисичка взяла, не розв’язуючи, той мішок з собакою та й понесла. Несе та ще й приказує:

— За курочку — качечку, за качечку — гусочку, за гусочку — ягнятко, а за ягнятко — невістку!

Та як струсоне тим мішком, а собака: «Авурр…» А лисиця:

— А, капосна невістко, пособачилась! Ану, гляну на тебе, яка ти є.

Сіла та й розв’язала мішок. Тільки розв’язала — собака звідти як вискочить! Вона навтіки, собака — за нею та далі в ліс… от-от дожене! Ні, таки добігла лисичка до нори, заховалась. Сидить вона в норі, а собака — над норою, не може влізти. А лисичка і давай питатися ушей:

— Ушечки мої любі, що ви думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?

— Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.

• Предыдущая
• 23/60
• Следующая