Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор неизвестен - Страница 9

• Предыдущая
• 9/55
• Следующая

Коли він підріс у пана до п’ятнадцяти років, то зачав розгадувати сни. Панові снилося, що вийшли з Чорного моря сім дуже ситих коров, а відтак виходять сім худих, і ті худі пожерли тих ситих. Пан рано встає і розказує, що йому снилося. А Йосип говорить, що сім рік буде великий урожай, а відтак сім рік буде великий голод. Що коштує тепер пшениця, то буде в десять разів більше коштувати.

Як у тій державі кому що снилося, то йшов до Йосипа. І що він кому сказав — так все і було. Пан спитався Йосипа, що робити.

— Великі шпихліри (зерносховища) будуйте, і скуповуймо хліб, — сказав Йосип.

Відтак, як минуло сім років, постав великий голод. І тато Йосипа післав його братів у тоту державу купити збіжжя. І вони попадають до Йосипа, до свого брата, і просять, аби він їм продав сім мішків пшениці. А він їх питає:

— Звідки ви є?

Вони йому кажуть, звідки та й що. Він їх питає, як вони називаються, чи мають тата, маму.

— А гроші маєте?

— Маємо. Тато дав гроші на шість мішків пшениці.

— А голодні-сте?

Він їх пізнав, а вони його не пізнають. Він їм дав хліба, вони розділили його і з’їли, та й беруть їдять пшеницю — такі голодні. А Йосип подивився на то і дав їм шість мішків пшениці за гроші, а один передає татові задурно і говорить їм:

— Цей мішок я даю вашому татові. Аби ви в нього не заглядали. Як я зав’яжу, так аби ви передали татові.

І гроші, що тато передав синами, забиває він у татів мішок і каже їм:

— Як це поїсте, приїдете до мене знов, і я знов вам продам.

Вони приїздять з тою пшеницею додому й кажуть:

— Тату, ми купували цю пшеницю в такого й такого пана.

І розказали, що сьомий мішок пшениці він передав татові і сказав їм, аби вони в той мішок не дивилися. Тато подивився в той мішок, а там усі його гроші. Він пізнав їх і каже:

— Господи, що це за добрий пан! Дав пшеницю та й гроші мені вернув!

А сини кажуть:

— Ми не знаємо, чого він так зробив.

Як вони за якийсь час знов приїхали до Йосипа з тими грішми, то той признався, що він їх брат, і пригадав, як вони його вкинули в криницю і як продали. Та сказав, щоби привели до нього тата та й маму, аби вони пережили коло нього голод. А їм буде давати ці сім рік пшениці, аби вони також не померли з голоду.

І забрали тата й маму до Йосипа. І там вони були, поки не було врожаю в їх державі. А відтак повернувся він з ними у свій рідний край.

Був такий чоловік Самсон. Він був моцний на цілий світ і мав силу в волоссі. Та мав він коханку. Вона його ніби дуже любила і раз запитала його:

— Ти дуже велику силу маєш. Повідай мені, в чім твоя сила?

А він каже, що в волоссі.

— Якби мене хто обстриг, я вже, — каже, — ніякої не мав би сили.

А вона мала чоловіка поляка і повідала чоловікові:

— Коби його обстригти, він втратить усю свою силу.

А чоловік повідав тото Самсоновим ворогам. Другим разом він прийшов до коханки та ліг спати, а вони його обстригли. Та й очі йому вибрали, щоби не видів. Що буде робити? — цапки лазить по землі.

Лазив він так і молився, аж тут надійшла якась жінка та й каже:

— Самсоне, іди цапки далі. Там буде такий дім великий, і буде камінь коло вугла. Помацай той камінь, і щоби той камінь підняв. Під тим каменем буде болото, щоби тим болотом очі помазав.

Найшов він той камінь, помацав, підняв його, помазав болотом очі і відразу провидів.

А волосся на його голові вже зачало підростати, і зачав він знов робитися такий моцний, як був.

А в тім домі були його вороги, що волосся йому стригли, їх там було доста, і був у них баль: вони пили, гуляли й співали. А той дім був на камінних стовпах. Самсон підійшов під той дім і так собі подумав: «Я тепер моцний. Але вони знають, в чім моя сила, і знов мене можуть обстригти».

Самсон найбільше виступав проти польських панів. Так, як той Довбуш. І тоті пани були на нього злосні та й тому йому очі вибрали.

Підійшов Самсон під той дім, де пили й гуляли тоті польські пани, хотів він їм заплатити за свої очі та й за все. Та й взявся за той стовп, та й потряс домом, та й той завалився. І Самсона там завалило, і всіх тих ворогів побило.

Давид — то був собі такий цар. І добрий то, кажуть, був цар, та тілько не християнин. Ото ж то Господь і задумав його до пуття привести, нарядився купцем та й приїжджає до Давида купувати палац. А палац у Давида був такий, що не було кращого в цілім світі.

Ото купець і каже до Давида:

— А що, — каже, — царю Давиде! Не можна у тебе палац торгувати?

— А чому не можна? — каже Давид. — Та тілько не знаю, чи будемо сватами!

— Або чом?

— А так, — каже, — купче чужоземний! Коли маєш стілько злота, що всі мої люди наберуться і скажуть, що вони довільні, то палац твій, а ні — то й не думай!

— А добре, — каже, — царю Давиде! Вели збирати народ!

Зібрався народ із цілого царства, купець і веде його до їдної гори, і як поблагословив купець тую гору, то так вона злотом і розсипалась перед ними. Кинулися люди до того злота, понабирали стільки, скілько хто здужав підійняти.

Ото купець їх і питає:

— Що ж ви, люди, довільні?

— Довільні, довільні! — закричали люди та й усі розійшлися.

— А що, Давиде, — говорить купець, — не програв-єсь може?

— Не дуже і програв! — каже Давид. — Моя земля, то моє й злото.

— Та чия хата, того й правда, — каже купець, — а все-таки треба, щоби хто нас розсудив.

— А хто ж нас розсудить? — питає Давид.

— Та про теє не журися! — каже купець. — Єсть на світі такії люди, у которих обидва ми рівні. Ходімо на цвинтар, там нас розсудять умерлії.

— То ходімо, купче! — каже Давид.

От вони й пішли на цвинтар. Приходять, а купець і каже:

— Правдивії люди! Люди умерлії! Встаньте, люди, та розсудіть мене з царем Давидом!

А вмерці повставали, упали купцеві до ніг та й сказали:

— Правдивий Боже! Не нам тебе судити, а Тобі судити нас на вторім пришествії!

Аж тоді пізнав Давид, з ким судився, і з того часу став християнином. Все, бувало, тілько і робив, що писав святії пісні та грав їх на гуслях. І писав він та писав, і як списав уже цілую книгу, то і розрізав листи та й кинув на море. Ті листи, котрі були не святі, то ті потонули, а ті, що були святії, ті пливали по морю. Ото ангели і зібрали тії листи та й понесли до Бога, а Бог їх перечитав та й казав передати людям. От звідки-то почалась наша Псалтир.

Морські люди повстали з тих єгиптян, що гналися за ізраїльтянами, коли Мойсей виводив їх із єгипетської неволі, і потопилися в Червонім морі.

Коли Мойсей вів народ єврейський через море, то Бог звелів йому махнути на воду рукою. Мойсей махнув — і постав міст через воду. А «фараони» (єгиптяни під проводом фараона) женуться за народом. Народ через міст — «фараони» й собі на міст. Тоді Бог прорік до Мойсея:

— Махни рукою на міст!

Мойсей махнув. «Фараони» були в цей час посередині мосту, посередині моря. Міст миттю зник — і їх не стало. Бог так зробив, що води зімкнулися, і від «фараонів» не лишилося й сліду.

Коли їх поглинуло море, то вони перетворилися до пояса на людину, а нижче пояса — на рибу. І коні їхні, і зброя перетворилися на риб, і на рибах з коней постала шерсть кінська, і шкура на них завтовшки з палець. Цих морських коней ловлять і шкури з них здирають, а м’ясо коптять. А із шкур тих чоботи шиють: води ті шкури не терплять, а по сухому носити на рік стане.

Бог для них і їжу особливу призначив.

Вони все довідуються, коли буде кінець світа, і бажають, аби він прийшов якнайскорше. Коли буває шторм на морі, тоді «фараони» вистрибують з води, пливуть поблизу корабля і весь час питають:

— Чи скоро кінець світу настане?

На це питання треба відповідати:

— Вчора світ кінчився, вчора!

• Предыдущая
• 9/55
• Следующая