Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор неизвестен - Страница 27

• Предыдущая
• 27/55
• Следующая

Отак Бог учив цигана, аби циган робив. А циган не хоче робити й досі.

В однім селі жив дуже бідний чоловік. Не мав він нічого. Пожаліли його ґазди і дали йому пасти худобу. Кажуть:

— Паси нам худобу. Який буде приплід за цілий рік, то буде твій.

І Бог поблагословив, що великий приплід був, бо кожна корова мала парадну теличку.

А тоді той час був, що ходив Христос з Петром по землі. Ідуть вони, позирає Петро та й каже:

— О Христе, які тут парадні телятка! Слухай, дай так, жеби ці телятка поздихали.

Каже йому Ісус Христос:

— Петре, ти поплачеш гірко за тото.

— Ні, Христе, лиш ти дай, я тебе прошу, жеби тоті телятка поздихали.

І Христос так зробив, жеби всі телятка в того чоловіка поздихали. Заплакав бідненький: не має нічого. Пожаліли ґазди його і кажуть:

— Не бійся нічого. Ми не дамо тобі й твоїм діточкам пропасти.

І виділили вони йому огородик землі.

— Посій на ній пшеницю і будеш мати.

Посіяв він пшеницю, Бог поблагословив, і така пшениця вродила велика — колоси такі, та аж до землі нагнулися. Іде Ісус Христос з Петром. Каже святий Петро так:

— О Христе! Дай, жеби та пшениця заклялася, так, жеби з одного возу не було більше, лиш одна мірка зерна.

Каже Ісус Христос:

— О Петре, поплачеш ти гірко.

— Ні, не поплачу, лиш будь добрий, я тебе прошу, зроби так, жеби з одного возу лиш була мірка зерна, а хто буде перший з тої пшениці хліб їсти, жеби вдавився.

Каже Ісус Христос:

— О Петре, поплачеш ти гірко.

— Ні, не поплачу.

Ідуть вони далі, раз позирають — така красива дівочка несе відро з водою. Приходять Ісус Христос і Петро:

— Дай, дівочко, нам води напитися.

Дівочка скоро напоїла їх водою.

— Ой яка красна дівочка! — говорить Петро.

Ідуть далі, видять, лежить оден легінь під садом і тримає відкритий рот, щоби йому впало в рот яблуко. Каже Петро:

— Йой, який лінюх! Слухай, — каже, — ти не знаєш, де живе тут якась вдова?

— Там, — та й указав він ногою, де живе.

— Який лінюх! — знов каже Петро. — Христе, що тепер зробимо?

— Знаєш, що зробимо? То зробимо, же тоту красиву й шиковну дівочку дамо йому в жони.

— Йой, не роби того, Христе.

– І зроблю я таке, бо коли той лінюх буде мати таку шиковну жону, то буде жити, а коли буде мати такого лінюха, як сам, то він пропаде.

Ідуть вони далі, йдуть, приходять на ярмарок, і каже Петро:

— Йой, так файно хліб пахне.

А то чоловік, якого Петро прокляв, що він буде мати з воза лише мірку муки, не маючи воза, носив пшеницю по снопику. І такий був великий урожай, що з кожного снопа було по мірці. Каже той чоловік:

— О жоно, будемо мати перший хліб. Але перший хліб понесім на ярмарок і подаруймо бідним, бо суть ще й бідніші од нас.

Так і зробив він. Жона спекла хліб, і він поніс його на ярмарок. І того хліба забаг Петро. Дуже йому полюбився запах хліба, і каже він:

— Христе, я би дуже їв той хліб.

— Поїж, — каже Христос.

Підходять, і дав їм чоловік того хліба. Петро вкусив його і вдавився. Плаче Петро, б’ється по голові. А Христос обернувся в другий бік і не хотів видіти, думає: «Я ж тобі говорив, поплачеш ти гірко. Помучся тепер за тото, що ти сам так просив, сам хотів того».

Доти собою Петро бив, доки на землю не впав. Тоді Христос обернувся:

— Ага, Петре, казав я тобі, поплачеш ти гірко. Щобись знав — ти той тепер хліб їв, про який казав: «Хто буде перший їсти той хліб, щоби вдавився». Ну й видиш, ти сам ним удавився.

І більше святий Петро ніколи такого не робив, все слухав, як йому Христос говорив.

Ішов Ісус Христос з Петром і Павлом. Зайшли до господаря на ніч.

— Я вас прийму, як мені змолотите до дня три копи снопів.

— Змолотимо.

Полягали спати. Бог дав день — тоті не встають молотити. Каже тоді той господар:

— Я вас прийняв як людей, пообіцялисьте, що змолотите три копи снопів, а вам то й не сниться.

— Ходи, — кажуть, — до стодоли, лізь на під, мечи снопи.

Він мече, а вони складають, припирають оден до другого. Питається їх ґазда:

— Як то ви будете молотити?

— То не твоє діло. Ти йди собі геть.

Ісус Христос вийняв з кишені свічку, засвітив і обійшов три рази зі свічкою снопи, і підвів очі до неба, і поблагословив рукою, і підпалив тою свічкою снопи. І солома відлучилася окремо, овес окремо, а полова окремо.

А той господар дивиться в шпару, як вони молотять, та й думає: «Я то вмію і сам ізмолотити, як вони молотили».

Вони пішли геть. Як відійшли трохи, він виліз на стайні і зметав усю сівбу, яку мав, та обійшов її три рази з запаленою свічкою і запалив. Петро обернувся та й каже:

— Господи, вже молотять.

Горить і стодола, і хата — все горить. А він, господар той, схопив колик у руки та й біжить за ними. Петро каже:

— Господи, біжить з коликом, заб’є нас.

— Не бійся нічого.

Прибігає той з коликом, хоче Петра вдарити. А Ісус Христос підняв руку та й каже до нього:

— Пр-р-р! — і він став конем. Каже Ісус: — Петре, веди його.

Він веде того коня, а якийсь чоловік тягає каміння собі на будову візком. Так тягне, так мучиться.

— Петре, дай коня тому чоловікові, най сам не тягне, а най коня впрягає.

Каже Петро:

— Нa коня, впрягай у віз і най тягає тобі.

Той каже:

— Я не маю, що давати коневі їсти.

— Що будеш возити, то буде й їсти. Будеш возити дерево, дерево буде їсти, камінь будеш возити — камінь буде гризти, сіно будеш возити — сіно буде їсти, а овес будеш возити — овес буде їсти. А як будяччя, то й будяк буде їсти. Тільки підкуй його, би босий не був. Але щоб його не бив. І пересадно не бери на нього, а тільки що може потягнути.

Так сказав Ісус Христос.

Взяв той чоловік коня, робить ним. А через деякий час знов ідуть всі троє — Ісус Христос, Петро й Павло. Той наладував повну фіру каміння та й їде до хати. Засадився в баюру та й так б’є коня по хребту, що кінь аж іспух. Віз запав аж по задні підтоки, а той грифом коня б’є. Ісус Христос надійшов з Петром і Павлом та й повів:

— Пр-р-р! — і той став конем, а кінь — чоловіком.

І сказав Ісус Христос:

— Здойми зі своїх ніг підкови і вкуй його. Бо я йому наказував, щоби тебе не бив. Іди собі з тим конем домів і ґаздуй. І щоби більше не примушував молотити, кого на ніч приймеш.

Подорожував Ісус Христос і святий Петро. Проходять одним селом, а в тім селі маленька церковця, у котру все сходилися люди молитися до Господа Бога. Ідуть попри тої церкви, а перед церкви люди стоять і дуже одні з других сміються. А Ісус зачав плакати. Святий Петро питає:

– Ісусе, святий Христе, чого Ви плачете перед Свої святині? Люди моляться та згадують Вас молитвою, а Ви плачете. Ви би мали радуватися, що Вас споминають в нагоді.

— Ні, Петре, вони кепкуються, насміхаються одні з других. Що одні вбрані файно, а другі дрантиво. А то гріх великий, бо хто в чім має, в тім іде помолитися. А другий іде в церкву на гонор. То не приймається у Господа Бога, тому я й плачу.

Ідуть далі. Дивляться, а то весілля гуляє в одного ґазди. Що за музика файна, а що гості гуляють, набуваються. Не можна надивитися.

Каже Петро святий Ісусові Христові:

— Постіймо з годинку. Не можу намилуватися та налюбоватися, як файно народ набувається.

А Ісус Христос каже Петрові:

— Ану дивися, Петре, що я роблю з цього весілля.

Махнув Ісус рукою — і там, де було весілля, умить стало озеро.

А Петро святий упав на коліна перед Ісусом Христом і каже:

— Чого ви так зле зробили?

— Петре, ти не видиш і не знаєш, що там мало робитися і вже зачиналося. Там улізли дияволи і народ юдили до великої бійки з ножами. А я цього не допустив, бо не можу дивитися на кровопролиття.

• Предыдущая
• 27/55
• Следующая