Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор неизвестен - Страница 22
- Предыдущая
- 22/55
- Следующая
— Е, ні, — каже, — оце тієї вдови діти їздять. Бач, — каже, — я їх покарав та й помилував.
Три нагороди за гостинність
Був собі в одному селі чоловік-удівець. Не такий, щоб дуже заможний, проте як побачить подорожнього, неодмінно запросить до свого дому та почастує. Якось повз його двір дванадцятеро людей ішло. Вибіг той чоловік з хати, запросив їх до себе:
— Заходьте, добрі люди. Що Бог послав, тим і почастую.
А то були Христос і дванадцять апостолів.
Відпочили вони у того чоловіка, та й пішли собі далі. Як минули останню хату, каже Христос:
— Ходи, Петре, до того чоловіка й запитай, щоб він хотів від мене за гостину?
Повернувся Петро, каже чоловіку:
— Були оце ми в тебе — Христос та апостоли. Гарно ти нас почастував, щиро прийняв.
Запитує Господь:
— Що ти хочеш за свої гостини?
— Щоб ви повернулися до мене.
— Ні, — відповідає святий Петро, — назад ми повернутися не можемо, треба далі йти…
– Є в мене у саду груша, яка добре родить. Тільки їх ще зеленими хлопці обносять… Ото я бажаю, щоб хто вилізе на грушу, не міг злізти, поки я не скажу.
— Гаразд, — каже святий Петро. — Так воно і буде.
Відійшов він трохи, коли це чує, наздоганяє його той чоловік. Зупинився апостол, підбіг до нього чоловік, та й каже:
— А ще хочу — як сяде ворог на мою лавку, щоб так і прикипів і не міг встати, поки я йому не скажу.
— Гаразд, — каже святий Петро. — Так воно і буде.
Та й пішов собі далі.
Не встиг зробити й кілька кроків, як знов його наздоганяє чоловік і просить:
— А ще прошу Спасителя, щоб дав мені такі карти, щоб ними я завжди вигравав.
— Гаразд, — каже апостол. — Матимеш такі карти.
Приходить святий Петро до Ісуса та й каже:
— Три дурнички попросив той чоловік: щоб, як залізе хто на його грушу, — не міг злізти, поки він сам не дозволить, як ворог сяде на його лаву, щоб не міг підвестися, поки він не дозволить, а ще попрохав такі карти, щоб ними він завжди вигравав.
Минув якийсь час, виходить чоловік у двір, а на його груші сидять хлопці з повними пазухами грушок. І сваряться між собою.
— Чого ти мене тримаєш? — запитує один.
— Хіба ж я тебе тримаю? Це ти мені злізти не даєш.
Довго вони так сварилися, поки чоловік не дозволив їм злізти.
Жив той чоловік, щось років зі сто, але настав час і вмирати. Прийшла по нього Смерть.
— Час тобі вже й на той світ, — каже чоловіку.
— Бачу, що треба вмирати, — відповідає чоловік. — Тільки дуже вже хочеться мені хоч одненьку грушечку скуштувати. Вилізти на дерево уже не здужаю, може, ти пособиш?
— Добре, — відповідає Смерть, — зірву тобі грушечку.
Стриб на дерево, а злізти не може. Довго так сиділа, поки не зрозуміла, як не дозволить господар, їй і до другого пришестя не злізти. І так просила його і сяк — не відпускає.
— Як не даси мені ще сто літ життя, то сидітимеш на дереві вічно.
Що мала робити Смерть? Відпустила йому ще сто років життя.
Жив він собі ще дев’яносто дев’ять років, а як настав сотий — знову прийшла Смерть. Дивиться, а чоловік якогось листа пише.
— Зачекай трошки, — каже Смерті. — Посидь на лаві, погрійся, поки я листа допишу, а потім піду з тобою.
Сіла Смерть, а чоловік встає, запалює люльку й нумо по хаті походжати. Каже йому Смерть:
— Як дописав листа, то ходімо. Скінчився час.
— Може, й так, — відповідає чоловік. — Тільки сидіти тобі на цій лаві, поки не відпущу.
Сіпнулася Смерть раз, удруге, втретє… Наче прикипіла до лави. Бачить, вікувати їй у цій хаті. Почала вона знову благати чоловіка, щоб відпустив.
— Відпущу, як набавиш мені ще сто років.
Як не комизилася Смерть, а мусила-таки пристати до тих слів.
Прожив чоловік ще дев’яносто дев’ять років, а на сотий знову стала перед ним Смерть. Цього разу застала його в полі.
— Отепер я вже тебе заберу з собою. Нема тут ні лави, ні груші. Ходімо, нажився на цьому світі.
Йдуть вони, йдуть, і каже Смерть:
— За те, що ти наді мною так двічі позбиткувався, пошлю я тебе до пекла.
Не хочеться чоловіку до пекла.
— Хіба ж я заслужив у смолі кипіти? Ось давай зіграємо в карти. Як ти виграєш — піду я в пекло, а як виграю я — то віддаси мені одну грішну душу з пекла.
— А чому ж, — каже Смерть. — Можна й розважитися.
Як почали грати в карти, то виграв чоловік одинадцять душ, а сам був дванадцятим. Розлютилася Смерть:
— Не гратиму більше з тобою у карти, бо так усі душі з пекла витягнеш. Ідіть собі до раю, щоб вашої ноги тут не було.
Пішов той чоловік із визволеними душами до раю, коли це зустрічає їх Христос ізі святим Петром.
— Бачиш того чоловіка, який нас колись на обід запросив, а я йому за те три нагороди дав, — каже Господь. — Ти казав, що він собі три дурнички просив. А він зараз до мого царства йде і одинадцять душ веде…
Святий Петро і черешні
Ішов Ісус і святий Петро. Та й подибали на дорозі підкову. Та й Ісус каже:
— Підойми-но, Петре, цю підкову та й продамо в коваля. Коваль підкує комусь коня.
А Петро вдарив підкову ногою та й каже:
— Ото б усяке сміття підбирав. Нехай собі лежить, — та й пішов собі далі.
А Ісус підоймив ту підкову, поніс до коваля і продав, та й думає собі: «Що за то купити? Куплю черешень». Купив Ісус черешень. Ідуть вони далі. Вже й день минає. Бідкається святий Петро:
— Ото стільки пройшли, хоча б якогось сухарика пожувати. Аж живіт судомить.
А Ісус взяв, щоб Петро не бачив, та й зачав метати на дорогу по одній черешні.
А тих черешень було аж триста. Ісус непомітно метав по одній, а Петро підоймав та й в рот. Як викинув Ісус послідню черешню, тоді обернувся до Петра та й каже:
— Кілько ти, Петре, раз нахилявся за кожною черешньою?
А Петро каже:
— Не знаю.
— Видиш, не хотів ти раз нахилитися за підковою, а за черешнями нахилявся триста раз.
Про жінку, що не шанувала п’ятниці
Раз ходив Господь зі святим Петром по селу, і стали вони проситися до одного чоловіка ночувати. Чоловік цей жив у достатках, усього в нього було вдосталь, а подорожні мали всього лиш торбиночки за плечима, як у жебраків.
— А що — пустимо ми жебраків переночувати? — питає чоловік.
— Та воно пустити переночувати ще й можна б, та їм же, либонь, доведеться дати й повечеряти? — відповідає дружина.
— Та ми у вас хліба не просимо, — сказали подорожні, — дайте нам лиш куток переночувати.
Впустили їх, відвели куток. Вийняв Господь проскурку, перерізав її навпіл — одну половинку взяв собі, а другу дав Петрові.
— Набери, раба Господня, кваску, — попросив він тоді господиню.
Та набрала. Їдять вони проскурку, кваском прихлещують. Повечеряли так, помолилися Богу, а проскурка — знов ціла! Господар і каже тихо господині:
— Що воно за люди такі? Перерізали проскурку, повечеряли нею — й вона знов ціла!
А хазяйка відповідає:
— Та хіба це жебраки? Це дурисвіти чи цигани! І хіба то в них проскура?
А Господь все це знає! Переночували, помолилися і пішли собі. Йдуть, а святий Петро й каже:
— Господи! Що буде тій домівці, в якій ми щойно ночували?
— Озирнись! — відповів Господь.
Озирнувся святий Петро, а ту оселю так полум’ям і оповило. Ввійшли вони в іншу слободу, прийшли на самий край її.
— Давай попросимося до цього чоловіка. До бідного, переночувати.
Попросились, пустили їх. Господар і каже жінці:
— А знаєш що?
— А що?
— Розпали в грубці та звари хоч гречаних галушечок прочанам на вечерю: як же таким голодним людям лягати спати! Повечеряємо, чим Господь послав: що нам Бог дав, те й добрим людям, чим ми ситі й чому раді, тим і людей погодуємо: ми від того не збідніємо.
Зварила хазяйка галушечок, сіли, повечеряли, дістала також огірочків. Встали вранці, а воно все ціле на столі.
- Предыдущая
- 22/55
- Следующая