Панас Мирний - Ушкалов Леонид - Страница 6

• Предыдущая
• 6/21
• Следующая

Приваблює Мирного і драматургія. 12 березня 1870 р. він нотує у щоденнику: «Чи не драма – моє діло, моя робота?.. Чи не вона мою душу так тягне до себе, моє серце заставляє пориватися?.. Всі думки мої збила умісто і виливає з їх дві форми життя людського…» І тут-таки подає штрихами два образи: старого чоловіка як утілення зла і юної дівчини – як утілення янгольської краси й чистоти. Не підлягає сумніву, що ця спроба написати драму була інспірована Шекспіром, адже за кілька днів перед тим Мирний із захватом читав геніального англійського драматурга: «Читаю Шекспіра. Що за сила слова, що за глибина думки? І це – поет 16 віку? Де ж поети нашого віку, віку чоловіколюбивого, віку цивілізованого? Де вони?..» А далі, ніби сперечаючись із лермонтовським: «Умчался век эпических поэм…» та із засадами «реальної критики», пише: «Ми вже пережили вік пісень, пора за діло, кажуть нам. А візьміть ви пісню Шекспіра. О! глибоко, глибоко вона хвата вас за серце, ллє у душу вашу таку несказанну тугу за Ліра, за Отелло і радість за Корделію, Дездемону, Офелію, що ви плачете із приливу несказанного горя і несказанної радості. А гамлетівське: буть чи не буть! у кого воно не обзивається у серці при початку якого діла нового, незнайомого, скованого з совістю чоловічою, з його думками, вірою?»

У листопаді 1871 р. Панас Рудченко був переведений на посаду бухгалтера полтавського скарбництва й невдовзі переїхав до Полтави. У цьому місті він буде мешкати до кінця життя. Письменник, як згадував Григорій Коваленко, оселився «на тихій Монастирській вулиці, найшов там, у чепурненькому будиночкові, дві кімнати. Вулиця далі йшла вниз, у глибоку долину, а з боків, над кручами, стояли білі селянські хатки під солом'яними стріхами. По той бік глибокої долини, на горі, вкритій лісом, білів величний монастир і праворуч його стелилися широкі простори лугів і лісів над річкою Ворсклою…». Тут він житиме до 1891 p., написавши ті твори, які зробили його класиком української літератури. Неподалік було й «здание присутственных мест», куди письменник упродовж кількох десятиліть щодня ходив на службу. Серед чиновників він був свого роду гага avis[6] не тільки тому, що жив активним духовним життям, але й тому, що напрочуд відповідально ставився до виконання своїх службових обов'язків. Григорій Коваленко стверджував: другого такого службовця можна було знайти «хіба що десь у Німеччині». Те, що Панас Рудченко, попри молодість, брак належної офіційної освіти та високої протекції, почне стрімко рухатись угору щаблями службової драбини, пояснюється його адміністративним хистом, ретельністю, сумлінністю та працездатністю. Таким він буде до кінця своєї кар'єри. Уже у вересні 1913 р. управитель Полтавської казенної палати в листі з приводу надання Рудченкові чину дійсного статського радника вкаже: «Відзначаючись виключними природними здібностями, рідкісною працездатністю й добросовісністю, пан Рудченко завжди виконував покладені на нього обов'язки з повним і всебічним знанням справи та видатною талановитістю. Маючи допитливість, непересічну енергію й високі адміністративні здібності, статський радник Рудченко вносив у всяку доручену йому справу дуже корисну ініціативу й творчий дух…»

Крім служби, Мирний знаходить час і для літературної праці, і для цікавого та корисного спілкування. У Полтаві він уже не був у цілковитій самотині, як у Прилуках чи Миргороді. Недаром від початку 1872 р. Мирний перестає вести щоденник – цю мовчазну «розмову з самим собою». Тепер йому було з ким спілкуватися, бо вже невдовзі після приїзду до Полтави він знайомиться з вихованцем Київського університету, колишнім членом Кирило-Мефодїїв-ського братства й «освіченим провідцем українолюбства» Дмитром Пильчиковим та з людьми, що гуртувалися біля нього. Принаймні в липні 1872 р. Мирний писав Біликові про те, як читав у цьому колі свою історичну драму, створену за сюжетом балади про Лимерівну («Ой пила-пила та Лимериха на меду…»), тобто першу редакцію «Лимерівни». Не викликає сумніву й те, що саме патріотичні настрої, які панували в гуртку Дмитра Пильчикова, наштовхнули Мирного на думку звернутися до пам'яток слов'янського епосу, адже інтерес до української та загалом слов'янської старовини був характерний для українофільства ще від часів «Основи». Отож, у 1872 р. молодий письменник перекладає Зеленогорський рукопис – славетну містифікацію Вацлава Ганки, основу якої складає незакінчена поема на 120 віршів під назвою «Libusin soud» («Любушин суд»). Панас Мирний, так само, як і чимало інших тогочасних письменників та вчених (наприклад, Ізмаїл Срезневський, за чиєю порадою Маркіян Шашкевич переклав «Libusin soud» по-українському), вважав цей твір справжньою пам'яткою чеського народного епосу. Певно, те горде романтичне національне почуття, що ним пройнятий «Libusin soud» (недаром слова Ратибора: «Не доладно / Суду й правди нам шукати в німців» – стали гаслом чеського національного руху), неабияк імпонувало Мирному. Десь у цей самий час він переклав і «Слово о полку Ігоревім». Щоправда, переклад чимось не вдовольнив автора й він старанно витер його гумкою. Крім того, Мирний переклав уривок з німецького епосу кінця XII – початку XIII ст. «Das Nibelungenlied» («Пісня про Нібелунґів») під назвою «Гунтер полонює Бринигільду».

Цього року в житті письменника сталося кілька визначних подій. Зокрема, редакція львівського народовського часопису «Правда» запросила його до співпраці. «Правда» хотіла стати всеукраїнським друкованим органом, тому надавала свої сторінки і письменникам Наддніпрянської України. Зі старшого покоління тут друкувалися Куліш, Марко Вовчок, Кониський, Чубинський, а з молодшого – Старицький, Драгоманов, Нечуй-Левицький та інші. Очевидно, Мирного запросили до співпраці за посередництвом Білика, адже київська «стара громада», в роботі якої він брав активну участь, на той час мала з галичанами досить жваві стосунки. Відтак десь у червні-липні 1872 р. Панас Рудченко надсилає редакторові «Правди» Олександрові Огоновському вісім поезій: дві оригінальні та шість перекладних. Із цих поезій у серпневому числі «Правди» за 1872 р. була надрукована тільки одна – «Україні». Це був перший друкований твір молодого автора, і в ньому він, кажучи словами Сергія Єфремова, задекларував «своє profession de foi[7], що з ним виступає на арену письменства». Юний поет говорить про свою любов до рідного краю, про українську історію як історію боротьби «за правду, за віру», про «науку і любов» як запоруку народної волі. Саме під цією поезією вперше з'являється прибране ім'я Панас Мирний. Що хотів сказати письменник, називаючи себе Мирним? Мабуть, найперше це була вказівка на свою власну вдачу. Крім того, це прибране ім'я мало свідчити, що Панас Рудченко народився в Миргороді. І назву свого рідного міста письменник був схильний асоціювати не так зі створеним фантазією Сковороди містичним «Миргородом», таким собі «горнім Єрусалимом», де споконвіку панує Господня благодать (твори Сковороди Панас Мирний знав і високо цінував за те, що вони «скликали людей до опрощення і рівноправства»), як з Миргородом Миколи Гоголя, тобто з глухим провінційним містечком, чиїм символом є славнозвісна гоголівська калюжа. Миргород – це місто Мирне, змальоване самим письменником у незавершеній трилогії під умовною назвою «Місто Мирне». Подейкують, каже оповідач, що місто Мирне заснували бозна-коли панські хлопи, які тікали сюди з-за Дніпра. «Тут, у своєму захисті, далекі і від панської неволі, і від татарської

погані, селились вони хуторами і заводили пасіки. З хуторів їх, з займанщин вільних і заснувалося місто Мирне, і Мирним воно зоветься через те, що тут не було ніколи тих буч і чварів, які по других місцях схоплювалися». За часів Катерини II, продовжує він, Мирне стало містом. І ось тоді «поділилися люди, немов межами одне від другого поодмежовувались, мов кам'яницями обгородилися: дворяни – осібно, службові – осібно, міщани – осібно, козаки – теж осібно; зосталися одні крестяни-кріпаки, котрих дехто вже і за людей не лічив». Потім часи змінювались, але порядки залишалися ті ж самі: мешканців міста цілком поглинула похмура, безугавна й, зрештою, позбавлена всякого сенсу дарвінівська «боротьба за життя». Історія міста Мирного не тільки в мініатюрі повторює історію України, але й історію людини – царя земного, – якою вона постає в «Казці про Правду та Кривду». Змальована тут картина щоденного житейського борюкання дала підставу Володимиру Корякові добачити в прибраному йменні Панаса Рудченка ще один сенс. «Отже й сам письменник, – писав він, – був з такого міста Мирного та й прозвався Панасом Мирним. Гірка іронія, безнадія загубленої обивательщиною людини криється в цьому псевдонімі, безкрилля якесь, що не давало йому сили перебороти це своє оточення». Виходить так, що Панас Мирний вважав «пропащою силою» не тільки своїх улюблених героїв, приміром, Петра Телепня, розбишаку Чіпку чи повію Христю, але й самого себе. Можливо, у такому потрактуванні Коряк і передав куті меду, адже у творах Мирного є куди більш похмурі та безнадійні образки, ніж той, що його бачимо в трилогії «Місто Мирне» (та й написано трилогію десь років через три після появи поезії «Україні» на сторінках «Правди»), але виразна тінь цієї похмурої алегорії все-таки лягає на ім'я Мирний. Недаром Сергій Єфремов завершив свою книгу про нашого письменника питанням: «Хто знає, чи не думав він, свою лаву «пропащих сил» перед читачем вишиковуючи, і про власне життя, що дало великі можливості, та не дало догідної на їх здійснення долі?..»

• Предыдущая
• 6/21
• Следующая