Данило Апостол - Тома Леонід Васильович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/14
• Следующая

Ми говоримо про цей лист не для того, щоб підкреслити, що Данило Апостол брав безпосередню участь у плануванні військової кампанії, хоча це, безперечно, мало місце і свідчить про його високе становище. Цей лист доводить, що миргородський полковник, який мав у війську великий авторитет як воєначальник і стратег, завжди турбувався про своїх козаків. Якщо подивитися на кількість козаків Миргородського полку на канальних роботах 1723 року та на їх втрати, то у порівнянні з іншими полками вони значно менші.

Тепер на деякий час залишимо нашого героя у військовому таборі і повернемося до «високої» політики.

Після закінчення Північної війни у політичному житті Гетьманщини відбулися суттєві зміни. Коли Петро І після перемоги над Швецією почав провадити політику обмеження автономії Лівобережної України, російські землевласники отримали на Україні понад вісім тисяч дворів. Половиною всього «російського» земельного фонду володів О. Меншиков. На Україні звив гніздо і ще один «птенец гнезда Петрова» – Рагузинський. Він міцно осів у Ніжині – традиційному центрі торгівлі з турецьким Сходом. До того ж ще раніше Меншиков задивлявся на землі Мазепи. Земельна вотчина «светлейшего» почала стрімко зростати, врешті цим зацікавився Сенат, і Меншиков нагрянув до гетьмана у Гадяч – «утрясати справи». Величезна свита Меншикова із 137 чоловік включала не тільки секретарів, лікарів, особистих кухарів, але навіть танцмейстера і «конфектного майстра Матіса Хелма». Однак нічого не допомогло – невдовзі скаргу на Меншикова подав уже гетьман Іван Скоропадський. Цар призначив нове межування земельних володінь. У травні 1722 року для управління територією Лівобережної України створюється Малоросійська колегія під керівництвом бригадира Вельямінова, яка почала безпрецедентний наступ на козацькі права.

Всі ці перипетії не минули безслідно для старого гетьмана, і Скоропадський помирає у липні того ж 1722 року. Наказним гетьманом Лівобережної України був призначений чернігівський полковник Павло Полуботок. Представники козацької старшини – наказний гетьман П. Полуботок, генеральний писар С. Савич та генеральний суддя І. Чарниш – від імені всього Війська Запорозького звернулись до Петра І з проханням дозволити вибори гетьмана. У вересні 1723 року вони представили миргородському полковнику Д. Апостолу підготовлене подання до царя про вибори нового гетьмана та про передачу збирання податків на Лівобережній Україні з царської казни до Військового скарбу[4]. За підписами миргородського полковника і наказного гетьмана Д. Апостола, полкової і сотенної старшини, бунчукового і значкового товариства, від імені усього козацького війська ці чолобитні-прохання було передано Петру І. Розлючений цар віддав наказ заарештувати П. Полуботка, С. Савича та І. Чарниша, які тоді були в столиці[5]. Данило Апостол із сином Петром теж невдовзі стали заручниками північної російської столиці.

Однак вони й цю обставину перевернули собі на користь, робили візити і зав’язували дружні стосунки з членами верховної таємної ради Голіциним, Апраксіним, Головкіним. Велике значення мало також те, що Данило Апостол мав добрі стосунки з всесильним Меншиковим, з яким особливо зблизився під час Перського походу.

Із французького щоденника сина Апостола Петра видно, що саме Меншиков клопотався про якомога швидше повернення опального миргородського полковника із петербурзького заслання. А за рік до смерті імператриці батько і син Апостоли були допущені до її руки у Літньому саду. І 27 травня 1726 року Д. Апостол поїхав на Україну готувати ґрунт для свого гетьманства. Його син Петро, блискуче освічений молодий чоловік, який вільно володів французькою, німецькою мовами і латиною, був прийнятий у домі Меншикова, до того ж день смерті Катерини І обидві дочки і син князя провели саме в Апостола, а вже наступного дня Петро Апостол був представлений Меншиковим Петру ІІ.

Не дивно, що меткий і тямущий українець з європейською освітою фактично став одним із домашніх секретарів Меншикова. Зрозуміло, що син Данила Апостола виконував дуже делікатні і важливі доручення Меншикова, вів його переписку з іноземними банкірами, а це, погодьтесь, не можна було доручити людині, яка б не була обізнана з таємницями свого патрона. Князь, добре знаючи російську дійсність і закони імперії, що мали здатність «дишла з поворотом», зберігав свої гроші та коштовності за кордоном.[6]

Така довіра до сімейства Апостолів з боку всесильного Меншикова, звичайно ж, зіграла певну роль при виборах гетьмана у 1727 році. Не випадково також, що генеральним писарем став Михайло Турківський, який не скупився на прийом князя у Гадяцькому замку.

Не викликає також сумніву меркантильний інтерес Меншикова до України, вірніше, до українських маєтностей. Уже через місяць після від’їзду Данила Апостола на Україну він добився від Катерини І передачі йому мазепинської столиці Батурина (цього він безуспішно добивався у Петра І). А у липні того ж року Меншиков «присовокупил» близько трьох тисяч дворів, що належали Гадяцькому замку. Цілком зрозуміло, що далекоглядний Данило Апостол використав нестримні апетити «светлейшего» для свого утвердження, а відтак і відновлення прав Гетьманської України.

Вже через тиждень після смерті імператриці на першому засіданні Верховної Таємної ради у присутності Петра ІІ було прийняте принципове рішення «постановить гетмана и прочую старшину во всем по содержанию пунктов, на которых сей народ в подданство России вступил». Так була фактично відновлена допетровська система підлеглості України Іноземній колегії.

І хоча невдовзі зірка Меншикова стрімко скотилася з державного імперського горизонту, у 1728 році гетьман разом із старшиною подав петицію Петру ІІ, і правитель у «Решительных пунктах» підтвердив хоч і куцу, але ж автономію козацького краю.

Отже, у 1727 році, через п’ять років після смерті гетьмана І. Скоропадського, новий російський імператор Петро ІІ дозволив вибрати гетьмана на Лівобережній Україні. Малоросійська колегія, яка з 1722 року управляла цією територією, була ліквідована. Питання політичного та економічного життя Лівобережжя з підпорядкування Сенату Російської держави перейшли до Колегії закордонних справ. Безумовно, що однією з причин змін у політиці російського уряду щодо Лівобережної України було загострення міжнародної обстановки. На початку 1725 року визначилося розмежування політичних сил у Західній Європі на два ворожих табори. 19 квітня 1725 року Австрія та Іспанія об’єдналися у Віденський оборонний союз, спрямований проти Англії та Франції. Ці ж країни, до яких приєдналася Пруссія, підписали Ганноверський союз. Росія деякий час не приєднувалась ні до одного з утворених союзів. Але у липні 1726 року було укладено російсько-австрійський договір, і Росія фактично увійшла до іспано-австрійського союзу. Англія ж і Франція підтримали турецького султана, як противагу Росії. Наближення війни з Туреччиною саме і спонукало до послаблення прямого тиску російської воєнно-бюрократичної машини на Україну. Тепер податки з населення Лівобережної України планувалося передавати не у царську скарбницю, а до Військового скарбу. Планувалося також відновити створення на території України власних судових органів. Невдовзі був опублікований указ Петра ІІ про порядок виборів гетьмана і старшини на Лівобережній Україні. Згідно з цим указом для проведення виборів був направлений таємний радник Ф. В. Наумов із спеціальною інструкцією, в якій зазначалося, що миргородський полковник Данило Апостол «по старшинству и по заслугам» повинен стати гетьманом. Таким чином, спрацювала протекція князя О. Меншикова, і Данило Апостол у 73 роки реально наблизився до «гетьманського столу». 18 вересня 1727 року таємний радник царя Ф. В. Наумов, призначений міністром при гетьмані, приїхав до Глухова, де знаходились адміністративні установи управління Лівобережної України, і оголосив про дозвіл царя на вибори гетьмана. 1 жовтня 1727 року у Глухові призначений царським урядом Данило Апостол був затверджений козацькою радою. Бунчуковий товариш Я. Маркович так пише про це у своєму щоденнику: «Октябрь месяц. Неделя 1. Сегодня рано приехали мы до полковника Миргородского Данила Апостола, где все были с знатных людей и бунчуковые и полковники, и старшина полковая, и сотники с всеми казаками при войсковой музыце с знаками йшли пешо в город… а постановилися округ площаде».

• Предыдущая
• 8/14
• Следующая