Данило Апостол - Тома Леонід Васильович - Страница 1

• 1/14
• Следующая

Постать гетьмана Данила Апостола довгий час була в тіні іншої легендарної особистості – Івана Мазепи. Миргородський полковник, який був на полковницькому уряді 44 роки, видатний воєначальник та державець, мудрий дипломат не прагнув позірної популярності, або, як ми тепер говоримо, популізму. Він послідовно, день за днем і рік за роком, клав важкі брили у підмурівок державності Гетьманщини, прагнув з’єднати розірване національне самоусвідомлення – від часів Київської Русі до Козацької держави, – незважаючи на те, що український простір тріщав, як полотнина, між загарбницькими руками Османської імперії, Кримського ханства, польської шляхти та міцніючої, нестримної у жаданні «приращения» земель Російської імперії.

Данило Апостол став гетьманом у складний для України час, і хоча він все життя свідомо тримався лінії Хмельницького на утвердження в європейському обширі, на жаль, не всі його задуми збулися. Російська імперія практично ліквідувала незалежність України, постійно урізуючи її автономію (наприклад, гетьман не мав права на самостійну зовнішню політику). Але новий російсько-український договір 1728 року (так звані «Решительные пункты») дозволив повернути Україні відібрані раніше права.

В таких умовах Апостол кинув усі сили на піднесення економіки, взявся за викорінення корупції, впорядкування земельних відносин (ці проблеми і сьогодні стоять в Україні на порядку денному), зумів створити впливову, достатньо самостійну у своїх діях козацьку старшину. І, звичайно ж, Данило Апостол постійно зміцнював безпеку України. За часів його правління по річках Орелі, Береці, Берестовій – від Дніпра до Сіверського Дінця – будується Українська оборонна лінія, завдяки його сприянню в Україну повертаються запорозькі козаки і засновують Підпільненську Січ. Він був також фундатором і покровителем храмів і монастирів, Києво-Могилянської академії, Чернігівського колегіуму.

І коли скінчився земний шлях старого гетьмана, його поховали у Спасо-Преображенській церкві в Сорочинцях, яку він сам наказав збудувати.

Ось що писав про козаків український історик, один з перших дослідників історії козацтва Д. Яворницький: «Козаки, які боролись з численними ворогами за православну віру, за українську народність, за свободу совісті, за людські права, козаки, які створили багато високохудожніх дум, високоморальних і правдивих історичних пісень, які складають разом з наспівом цілі балади, цілі поеми почуття, козаки, які створили багату історичну літературу, свято берегли всі дорогі заповіти своїх предків, виступали носіями високої громадянськості і вражали сучасників своєю далекоглядністю, гідні того, щоб всі їх діяння були представлені у докладній, живій і художній історії…»

На сьогодні існує кілька гіпотез щодо походження козацтва. Деякі вчені вважають козаків нащадками населення Північного Причорномор’я та Приазов’я або нащадками тюрків-каракалпаків («чорних клобуків»), які за часів Київської Русі жили в Пороссі, що межувало зі Степом.

Інші припускають, що козаки походять від татар, які за часів князювання литовців оселилися на Київщині і змішалися з місцевим населенням.

Існує думка й про те, що перші козаки були переселенцями з Північного Кавказу. Дехто стверджує, що, можливо, козаки були нащадками слов’янського населення, яке залишилося в Степу після розпаду Київської Русі та навіть після утворення монголо-татарської держави – Золотої Орди (наприклад, «бродники», «уходники»). Але більшість дослідників доводять, що значна кількість козаків є нащадками українських селян, які тікали до Дикого поля[1] внаслідок литовсько-польського економічного, політичного, національного та релігійного гноблення.

Слово «козак» – тюркського походження. Вперше воно зафіксоване в Початковій монгольській хроніці (1240 р.), в арабо-половецькому словнику 1245 року, а також у половецькому (куманському) словнику 1303 року «Кодекс Куманікус». Спочатку це слово мало декілька значень: самотній чоловік, воїн, охоронець, розбійник.

Наприкінці XV століття козаками називали вже цілу верству вільного населення, яке можна вважати нащадками як тюрків, так і східних слов’ян. В Османській імперії (Туреччині) козаків називали «змішаним народом». Такі слова та явища з козацького життя, як «кіш», «курінь», «сагайдак», «шабля», «кобза», «шаровари», «оселедець», «булава», «бунчук», «барабан», «майдан» та багато інших, зберігають пам’ять про зв’язки козацтва з тюркським населенням Північного Причорномор’я та Приазов’я. Що об’єднувало козаків? Православна віра.

Перша письмова згадка про українських козаків датується 1489—1492 роками, коли вони розбили татарський корабель під Тягинею (Бендерами). Наступного року турецький султан скаржився Польщі на те, що козаки під проводом черкаського старости князя Богдана Глинського погромили турецьку фортецю Очаків.

Від того часу вже безперестанку повторювалися козацькі напади на татар і турків, які вони здійснювали не лише під командою прикордонних намісників, але й своїх власних виборних отаманів: Карпа Масла з Черкас, Яцка Білоуса з Переяслава, Андрушка з Брацлава та інших. Якийсь час очолював козацькі походи Остап Дашкевич – староста канівський та черкаський. Він навіть звертався в 1533 році до польського сейму з пропозицією організувати козаків як напіввійськову суспільну групу для охорони східних і південно-східних рубежів країни. Та тільки через двадцять років ці наміри зміг здійснити український князь Дмитро Вишневецький, якого також називали Байдою.

Дмитро Вишневецький походив із старовинного волинського роду, був людиною заможною, мав кілька маєтків.

У його житті, сповненому пригод і оспіваному в багатьох народних думах та піснях, важко відділити правду від вимислу. Напевне лише відомо, що під свою оруду йому вдалося зібрати розрізнені козацькі ватаги. У пониззі Дніпра на острові Мала Хортиця, розташованому за неприступними скелястими порогами, вони збудували першу козацьку фортецю, що дістала назву Запорожжя. Вона мала площу близько 500 гектарів, захищали її земляні вали заввишки 12 метрів і міцний дерев’яний частокіл, або «засіка» (від цього й пішла назва «Січ»). З усіх боків цього укріплення були встановлені турецькі гармати.

Дмитро Вишневецький став першим козацьким гетьманом. На чолі з ним 1557 року козаки здобули турецьку фортецю Іслам-Кермен, а на початку 1559 року здійснили вдалий похід у Крим і визволили з неволі кілька тисяч українських бранців. Таким же успішним був їхній напад на турецьку фортецю Азов. Але 1563 року козацьке військо зазнало поразки під Сучавою в Молдавії. Сам Вишневецький потрапив до полону і після жорстоких катувань загинув.

Козацькі керівники називалися «гетьманами». Такий титул у Польщі та у Великому князівстві Литовському мали командувачі збройних сил. Спочатку гетьман призначався королем під час війни. З 1503 року посада гетьмана великого коронного, а згодом гетьмана великого литовського стала постійною. Помічниками великих гетьманів були польні гетьмани. Вони організовували постачання війська, розвідки, керували найманими військами. Повноваження гетьмана реєстрового козацтва були суттєво обмежені польсько-литовським урядом.

Пізніше козацькі укріплення були зведені й на острові Велика Хортиця та в інших місцях Подніпров’я. Так з’явилися Чортомлицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Кам’янська, Підпільненська, Хортицька, Олешківська та Задунайська Січ. У 90-х роках XVI століття в них налічувалося понад 20 тис. козаків.

Військо Запорозьке було добре організоване. У своєму складі воно мало два поділи – військовий і територіальний. Як військо громада поділялася на тридцять вісім куренів – за кількістю спільних козацьких осель. Назву «курінь» козацьке житло дістало від слова «курити», тобто диміти. Кожний курінь, побудований з дерева і лози, мав два приміщення: у більшому жили козаки та їхня старшина, а в меншому – курінний кухар з помічниками. Територіально військо поділялося на вісім паланок. У буквальному перекладі з турецької мови слово «паланка» означало невелику фортецю, а в переносному розумінні запоріжці позначали ним центр управління певної частини території.

• 1/14
• Следующая