Марко Вовчок - Панасенко Т. М. - Страница 9

• Предыдущая
• 9/18
• Следующая

На початку осені 1867 року в чернігівській лікарні від сухот помер Опанас Васильович Маркович. Чоловік Марії Олександрівни давно був безнадійно хворий і мріяв перед смертю побачити сина. Про це Марку Вовчку написав знайомий чиновник Федір Лазаревський уже після смерті Опанаса Васильовича. Марія Олександрівна в цей час перебувала в Петербурзі й сама була хвора, не могла поїхати по сина, який ще не знав про смерть батька. Богдан із бабусею приїхали в Петербург тільки у грудні.

У Росії Марко Вовчок продовжувала активну працю: виходить друком перший том її творів, у журналі «Отечественные записки» публікується роман «Живая душа», письменниця друкується в польському часописі «Noviny», сербському журналі «Вила», час від часу з’являються її переклади, виконані на високому професійному рівні.

Після повернення Марії Олександрівни в Росію міцнішають її зв’язки з Дмитром Івановичем Писаревим. Вони листуються, часто зустрічаються й спілкуються, удвох працюють над перекладом книг англійського природодослідника Чарлза Дарвіна (1803—1882) «Походження видів» і німецького зоолога Альфреда Брема (1829—1884) «Життя тварин». На підготовленому окремим виданням романі «Живая душа» Марко Вовчок написала посвяту: «Дмитру Івановичу Писареву. На знак глибокої поваги. 29 квітня 1868 р.». Дмитро Іванович дуже високо цінував талант Марії Олександрівни. Після першого видання її «Народних оповідань» Писарев, відгукуючись на цю подію, писав, що Марко Вовчок в оповіданні «Горпина» «…щодо грації і ніжності барв… не поступається перед великим англійцем», маючи на увазі, звичайно, Шекспіра.

Улітку 1868 року письменниця з сином і Писаревим виїжджають на кілька днів до Риги, а потім перебираються в Дуббельн, де наймають дачу. Саме там сталася трагедія… На очах Богдана Дмитро Іванович потонув. Приголомшена горем Марія Олександрівна очікувала на дозвіл поховати Писарева в Петербурзі, а в цей час труна з тілом стояла у православній капличці на узбережжі. Варвара Писарева не знала про смерть сина – до неї дійшли тільки чутки про його нібито тяжку хворобу, – і стурбована жінка просила знайомих переслати її листа з проханням розповісти, що сталося, до Марії Олександрівни. А з Петербурга на допомогу Марку Вовчку виїжджають письменник Василь Слєпцов (1836—1878) і видавець Флорентій Павленков (1839—1900). Нарешті, дозвіл на перевезення тіла Д. Писарева був підписаний, і на пароплаві «Ревель» його було відправлено з Риги в Петербург. Супроводжували його Марко Вовчок і Ф. Павленков. Під час цієї сумної подорожі здійнялася страшна буря й забобонні матроси вже збиралися викинути труну за борт. Марії Олександрівні довелося довго прохати, умовляти, благати їх не робити цього, дати можливість рідним і близьким поховати людину в рідній землі, мати можливість прийти на могилу. Дмитра Івановича, рідного й дорогого Марії Олександрівні Митю, поховали в Петербурзі, а Микола Некрасов, вражений глибиною горя Марка Вовчка, присвятив їй вірш «Не рыдай так безумно над ним…». Потім буде багато листів з проханнями розповісти про останні дні Писарева, переслати його рукописи, і кожен буде боляче краяти серце письменниці, турбувати свіжу рану. Вона вже знала, як це – втрачати близьку людину, а потім скріпивши серце знову й знову згадувати про неї. Після смерті Олександра Пассека Марія Олександрівна зуміла добитися опублікування його праці про перебудову в’язниць. І тепер вона відповідала на всі листи, турбувалася про збереження й видання праць свого щирого друга Миті.

Після знайомства з Етцелем Марко Вовчок невтомно працювала над перекладами. Видавець навіть писав їй, що її годилось би увінчати «золотою короною» за корисну перекладацьку діяльність у його фірмі. З 1868 по 1876 рік. Марко Вовчок перекладає російською мовою твори Жуля Верна («Діти капітана Гранта», «Подорож навколо світу за 80 днів», «П’ятнадцятирічний капітан», «Подорож до центру Землі», «Навколо Місяця», «Вісімнадцять тисяч верст під водою» та ін.). Перекладає твори В. Гюго, Г.-Х. Андерсена. Саме через переклади казок Андерсена у Марка Вовчка почалася запекла боротьба з перекладачками й громадськими діячками Н. Стасовою і М. Трубниковою, які звинуватили письменницю у використанні їхніх перекладів, зроблених раніше. Марко Вовчок відкрито й сміливо відстоювала оригінальність своїх перекладів, вимагала створити третейський суд, що звірив би переклади. Суперечка точилася у 1872 році в газеті «С. – Петербургские ведомости». На жаль, висновок зібраної комісії був не на користь Марка Вовчка, хоча її переклади вирізнялися вищим художнім рівнем.

Також Марія Олександрівна написала й надрукувала серію нарисів «Письма из Парижа», а пізніше створила серію публіцистичних творів про англійських письменників «Мрачные картинки». Літераторка не сиділа на місці, вона постійно їздила у справах у Париж, де зустрічалася з Етцелем, допомагаючи встановити міцні й взаємовигідні зв’язки з російськими видавцями; зустрічалася в Парижі з Герценом; час від часу відвідувала своїх знайомих у Москві, інколи навідувалася в Орловську губернію. У 1869 році Марко Вовчок намагалась почати видавати свою газету «Стрела», але остаточного дозволу на це не отримала. Резолюція була такого змісту: «Вбачаю багато незручностей у дозволі редагування жінці, а тому визнаю за потрібне прохання відхилити». Може, саме через таке ставлення до слабкої статі Марія Олександрівна й взяла собі колись чоловічий псевдонім?.. Але в 1870 році Марії Олександрівні разом із книговидавцем і власником книгарні Семеном Васильовичем Звонарьовим удається отримати дозвіл на видання щомісячного ілюстрованого журналу «Переводы лучших иностранных писателей». Марко Вовчок була в ньому редактором і перекладачем. У головному управлінні у справах друку склали чітку програму журналу: «1. Перекладні романи, повісті й оповідання і 2. Подорожі. 3. Твори для дитячого читання. Журнал виходитиме щомісяця, книжками від 15 до 20 аркушів». Поет і перекладач Олексій Миколайович Плещеєв (1825—1893), який колись давно познайомився з Марком Вовчком, дізнавшись про відкриття журналу перекладів і сподіваючись на плідну й цікаву працю, одразу запропонував свої послуги. Письменниця жваво відгукується на лист Плещеєва, але в першу чергу вона знаходить освічених, активних, талановитих, емансипованих жінок, яких залучає до роботи як перекладачок. Перше число журналу вийшло на початку 1871 року, перекладачами у виданні були самі жінки. Сама Марія Олександрівна вмістила в щомісячнику початок своєї повісті «Маруся», перекладеної російською мовою. На сторінках журналу з’являлися імена талановитих перекладачок – Надії Білозерської, Анни Буткевич, Олександри Кутузової, Зінаїди Ген, Аделаїди Піге, Юлії Корнільєвої, Віри й Надії Єракових, Олени Лихачової, Катерини Щигльової та багатьох інших. Забігаючи наперед, треба сказати, що журнал проіснував тільки півтора року й за цей час вийшло сімнадцять книжок щомісячника. Обсяг роботи, яку виконувала письменниця, був такий великий, що давній друг Марка Вовчка учитель гімназії Петро Гаврилович Барщевський у листі запитував: «Скажіть мені, Бога ради, як Ви встигаєте? Видання ростуть, як гриби».

У Петербурзі Марія Олександрівна познайомилася з Єлизаветою Водовозовою, згодом відомою мемуаристкою, яка залишила такий опис Марка Вовчка того часу: «Це була жінка середнього зросту, повна, не дуже вродлива, але, як про неї казали, краща за будь-яку красуню. Тоді вона була вже не першої молодості, з надзвичайно густими, широкими чорними бровами, риси обличчя, хоч трохи розпливлися, були дуже рухливі, з розумними темно-сірими проникливими очима. Вдягнута вона була завжди дуже гарно, за модою, але недбало».

1871 рік можна вважати роком зародження й формування стосунків Марії Маркович з майбутнім чоловіком, Михайлом Дем’яновичем Лобачем-Жученком (1850—1927). Вони познайомились у родині полтавчанина Михайла Мамича, де якось узимку гостювала Марія Олександрівна. Михайло Дем’янович на той час закінчував морське училище. Цього року двоє дорогих серцю письменниці чоловіків закінчили певний етап у своєму навчанні: Богдан успішно склав іспити й отримав атестат зрілості, а Михайло Дем’янович закінчив училище й отримав звання гардемарина. Місцем служби Лобача-Жученка став фрегат «Князь Пожарский», однак уже в червні він вирішив піти у відставку і вступити до технологічного інституту. Богдан знав Михайла Дем’яновича і ставився до нього як до приятеля (Богдан був лише на три роки молодшим за Лобача-Жученка), тому рішення гардемарина дуже його порадувало. Стосунки між Марією Олександрівною й Михайлом Дем’яновичем стають ближчими, довірливішими: вони перейшли на «ти», часто навідують одне одного, чоловік виконує різноманітні доручення своєї подруги. У липні Михайла Лобача-Жученка було звільнено від служби й надано чин прапорщика, а Богдан отримав дозвіл вступити до університету, «не складаючи вдруге екзаменів» (син Марка Вовчка стане студентом першого курсу математичного розряду фізико-математичного факультету Петербурзького університету). Також у житті Богдана з’являється Ліза Корнільєва, з якою він познайомився, живучи в Тулі. Обережна й стримана мати пише синові: «Я не знаю Лізи, але як угадую, це дівчина чиста й серйозна, саме така, яка може ощасливити життя людини». Богдан багато часу проводить з Лізою, майже весь час перебуває в Тулі, а Марія Олександрівна попереджає: «Пам’ятай, любий друже мій, що з такими порядними людьми треба обходитися обережно. Якщо і є великий гріх на землі, то це легковажно порушити душевний світ порядної людини».

• Предыдущая
• 9/18
• Следующая