Марко Вовчок - Панасенко Т. М. - Страница 15

• Предыдущая
• 15/18
• Следующая

У січні 1890 року закінчився строк заслання Богдана Марковича. З Богдана Опанасовича було знято гласний нагляд (замінено негласним), йому заборонили протягом трьох років жити в столиці й в університетських містах. Син Марка Вовчка оселяється в Саратові й влаштовується на роботу в газету «Саратовский листок». Марія Олександрівна в цей час турбується вибором фаху для молодшого сина, вона радиться з Богданом: «Яке училище чи інститут кращі, на твою думку? Університет надто вже осквернений останнім часом. Боря, власне, хоче в моряки…» Водночас письменниця пише нові твори, підписуючи їх псевдонімом Лікар Приймо (до речі, це прізвище реальної людини, знайомого Марії Олександрівни). Для підготовки сина до вступу в училище батьки привозять його в Київ і поселяють у сім’ї знайомого Гребенникова. Цього ж року Іван Франко в одній зі своїх статей напише: «Шевченка і Марка Вовчка я вважаю найбільшими талантами нашої дотеперішньої літератури, найбільшими майстрами нашого слова…»

У 1891 році Марія Олександрівна висилає синові в Саратов початок оповідання «лікаря», зауважуючи, що поки лист дійде, вона завершить твір і перешле фінал. Коли Богдан запропонував матері підписати твір все ж таки ім’ям Марко Вовчок, Марія Олександрівна навіть обурилася й категорично заперечила.

Щоб вирішити долю Бориса, сім’я зібралася в Хохітві на раду, з Саратова приїхав Богдан, а з Києва – Борис, і було прийнято рішення, що навчання молодшого сина продовжиться в реальному училищі в Саратові. Там він буде знаходитись під доглядом і керівництвом Богдана. Без сина Марія Олександрівна засумувала, вона писала Борису: «В саду гарно дуже… було б, якби ти був тут. Рось стала така якась тиха, наче теж занудьгувала». Для того щоб молодший син був законним сином Лобачів-Жученків і мав змогу вчитися, його офіційно всиновлюють. Посвідка, видана з Київського окружного суду, свідчила: «…син Борис, за ухвалою Київського окружного суду, який відбувся 28 липня 1891 року, визнаний усиновленим сином колезького асесора Михайла Дем’яновича та його дружини Марії Олександрівни Лобач-Жученко…» Доля склалася так, що Богдан не зміг вчасно подати заяву Бориса про допуск до вступних іспитів, бо не отримав від батьків усіх необхідних документів. І Михайло Дем’янович поїхав у Вінницю, де поселив Бориса в учителя малювання і креслення реального училища Якова Якобсона для підготовки до вступу в цей заклад. Борис успішно склав іспити й був зарахований до 6-го класу училища. Михайло Дем’янович писав дружині: «Я розмовляв з директором реального училища про його, Борине, захоплення флотом. Він вважає, що це захоплення може минути й само по собі, але якби йому справді трапилась нагода побувати на морі, тільки не як туристові, а як матросу зі всіма тяжкими обставинами служби, знегодами, поганою їжею, небезпеками для життя та інше, то все захоплення виразилося б тільки в бажанні кататися човном…» Коли Борис закінчить сьомий клас реального училища (травень 1894 року), батьки дозволять йому поїхати в Астрахань і стати там матросом на парусній шхуні «Голубка».

Через деякий час Борис, живучи й навчаючись у Вінниці, почав підробляти репетиторством. Михайла Дем’яновича наказом перевели з Хохітви в Саратов. Туди ж перевели в сьомий клас реального училища й Бориса. У грудні 1893 року, владнавши всі побутові справи, Лобачі-Жученки переїхали в Саратов. Якийсь час сім’я живе майже разом, однак, перебуваючи поруч із дітьми, Марія Олександрівна все ж мріяла коли-небудь знову повернутися на Богуславщину, яку згадувала з великою теплотою.

Поволі письменниця знову втягується в роботу, підтримує листування з видавцями, які або просять дозволу на друкування її старих творів та перекладів, або просять надіслати нові, пропонують співробітництво. Адреса письменниці вже не є таємницею. У серпні 1894 року Борис вступив до Петербурзького технологічного інституту. Мати пише йому: «Пройдися Фонтанкою і поміж Єгипетським та Калинкінським мостами побачиш цегляний будинок А. І. Нассена. Він вирізняється серед усіх інших будинків своєю гарною будовою.

З цього будинку колись тебе виносили гуляти в голубому капорі, а вечорами ти дивився з одного його вікна на вогні і казав: “Кунь”, тобто “вогонь”». Мрії Бориса про море не зникли, він бажав перевестися з технологічного інституту в технічне училище в Кронштадт, яке готує інженерів-механіків флоту. В Петербург перебирається й Богдан. Марія Олександрівна сумує в Саратові, їй самотньо без дітей, вона невдоволена погодою в місті, мріє про Рось, про сад. У листі до Бориса вона радить синові по закінченні іспитів в інституті поїхати кудись подорожувати: «Я б на твоєму місці (та й на своєму, якби можна всім разом) просто за кордон, у Константинополь, а там – в інші місця, де дихається у всіх відношеннях легше, ніж у Саратові». Борис частково дотримався поради матері, він влаштувався практикантом на великий пароплав «Трувор», який ішов з Петербурга на Батум, навколо Європи, із зупинками в Плімуті, Алжирі, Константинополі. Після Батума Борисові обіцяли на «Труворі» штатне місце. Марія Олександрівна дуже раділа здійсненню синових мрій, вона писала йому: «Отже, мій любий будівничий “Наутілусів” у Абрау пливе через Гібралтар! Здається, капітан Немо саме коло Гібралтару натворив чогось дивовижного». Коли подорож завершилася, Борис Михайлович залишився на пароплаві «Трувор» мастильником ще на один рейс у Батум і назад до Новоросійська, звідки він поїхав до батьків у Саратов. Саме в цей час Борис закохується й збирається одружитися, про що й повідомляє батькам.

Погіршуються справи на службі в Михайла Дем’яновича. На нього написали скаргу, що нібито він допускав службове зловживання, коли був наглядачем 3-ї Богуславської округи. Щоб усе з’ясувати й в усьому розібратися, Лобач-Жученко їде в Петербург. Зустрічаючись із чиновниками й знайомими, Михайло Дем’янович обмірковує перспективу переходу на службу в міністерство землеробства. Треба було вирішувати справу з наклепом, і Богдан радив подати в суд на того, хто написав скаргу (вона була не анонімною), але, як сказала Марія Олександрівна: «Чи варто поганитися?» За той час, поки Михайло Дем’янович щось доводив, щось з’ясовував, кілька разів їздив у Петербург, він посивів. Чоловік Марії Олександрівни завжди мав вигляд молодшого за свій вік, однак проблеми зробили його голову сивою. Борис у листі писав, що не уявляє Михайла Дем’яновича сивим. Начальник Головного управління уділів Вяземський радив Лобачу-Жученку вирішувати справу з наклепом через суд. У квітні 1896 року справу передали до суду. Михайло Дем’янович під час слідства знаходився далеко від дому, бо мав перебувати там, де працював раніше, адже повністю перевірялася вся його діяльність. В одному з листів, надісланому перед річницею спільного життя, Марія Олександрівна написала чоловікові: «Любий, любий, дорогий, думаю, що повернешся додому, знову будемо вкупі, святкуватимемо, незважаючи на всі знегоди, своє 25-річчя радостей і горя разом. Хіба у багатьох таке 25-річчя? Подумай».

Нарешті вибралася з Саратова й Марія Олександрівна. Вона поїхала до Москви за дозволом друкувати в її «Повному зібранні творів», що видавалося в Саратові, деякі твори, які заборонив Петербурзький цензурний комітет. Усі справи вдалося добре владнати, і в 1896 році з’явився перший том «Повного зібрання творів» Марка Вовчка. Другий вийшов уже на початку 1897 року.

Зовсім дорослим став молодший син Марка Вовчка. Восени 1896 року Борис одружується з Єлизаветою Миколаївною Вальковою.

Узимку 1897 року Богдан приїжджає до Михайла Дем’яновича й Марії Олександрівни, щоб допомогти їм у Богуславі оформити письмові показання свідків. Також Богдан обговорює з матір’ю невирішені питання друкування «Повного зібрання творів». Марія Олександрівна продовжує вносити правки, розташовувати твори, подавати їх до цензурних комітетів. Михайло Дем’янович зібрав необхідні свідчення, підготувався до розгляду судової справи. Нарешті, після довгого нервування, з’ясовувань, поїздок, спілкування з людьми, консультацій у юристів, настав день розгляду справи. Це сталося 25 вересня 1897 року. У Київській судовій палаті складено позитивний для Лобача-Жученка висновок у його справі. Михайло Дем’янович виграв справу, довів свою невинність. Пізніше, коли родині офіційно надішлють висновок у його справі, Михайло Дем’янович сумно зауважить, що треба попросити Богдана, щоби він надрукував примірників сто цього висновку!

• Предыдущая
• 15/18
• Следующая