Леся Українка - Панасенко Т. М. - Страница 4

• Предыдущая
• 4/20
• Следующая

Сьогодні фортепіано Лесі Українки знаходиться в домі-музеї письменниці в Колодяжному. Його доглядають, настроюють, і інколи воно ніби прокидається і знову звучить у маленькому Лесиному будиночку, як звучало ще за її життя.

У 1884 році в сім'ї Косачів народився син Микола. Того дня в маєтку родини гостював давній приятель, якого Леся за власною ініціативою взялася зайняти чим-небудь, коли у матері почалися пологи. Страшенно хвилюючись за маму, дівчинка разом з сестрою Ольгою повела гостя гуляти до лісу і була щаслива, коли, повернувшись, дізналася, що з матір'ю та дитинкою все гаразд… У родині хлопця найчастіше називали Микось, але були також інші ласкаві імена: Миколичка, Микунька, Кох, Кохіня.

Цього ж року в Лесі почала боліти нога, і біль цей від того часу й до операції в Берліні майже не припинявся, то злегка нагадуючи про себе, то надовго вкладаючи дівчину в ліжко.

У кінці 1884 року в журналі «Зоря» з'явилися перші публікації Лесиних творів, це були вірші «Конвалія» і «Сафо». На їх оприлюдненні наполягала мати, вона мало не силоміць (як згадували рідні) здобувала їх у дочки, яка нічого друкувати не планувала.

Літературні псевдоніми для дочки й сина обрала Ольга Петрівна: Леся Українка й Михайло Обачний. Натхнена матір'ю й підтримана першою публікацією, Леся продовжувала працювати над своїми творами і вже наступного року написала поему «Русалка», відгуки про яку були критичними, але цілком схвальними для юної поетеси.

А от здоров'я зовсім не радувало: хвора нога дошкуляла постійними болями, які загострилися так, що поставили дівчину на милиці. Через деякий час вона не могла вже й пересуватися. Для лікування ноги Ольга Петрівна з дочкою поїхали в Литву, в Друскінінкай, але курорт мало чим допоміг Лесі. У листі до бабусі, який Леся писала, повернувшись додому, вже видно її сформований сильний характер. Дівчина розповідала, здавалося б, про все: про те, що рука вже зовсім не болить, що їй дуже хочеться навідати Михайла, який давно не був удома, – але про хвору ногу вона не згадала й побіжно, між іншим, щоб не турбувати любу бабуню.

Хоча Леся без сліз не могла згадувати про хірургів, як писав у листі Петро Антонович, її знову повезли до Києва на консультацію. Операцію лікарі не наважились робити, бо організм був ослаблений. Тому було вирішено для лікування хворого суглоба взяти ногу в гіпс. Надворі було літо, спека, і отой страшенно незручний, важкий гіпс, що покривав не лише ногу, а й поперек, Леся називала «липкими кайданами». Нічого писати в такому стані вона не могла, однак багато читала. Усі рідні, що навідували її в той час, завжди бачили її з книжкою в руках. Пізніше, вже вдома, розрадою для хворої дівчини був альманах «Перший вінок», що вийшов у Львові 1887 року й між іншими вміщував кілька творів Лесі Українки. Удома з великою цікавістю чекали, коли він вийде, а потім захоплено читали.

У 1888 році народилася наймолодша Лесина сестра Ізидора. Усі діти, побачивши немовля, зазначали, що вона схожа на Лесю, на 17 років старшу за сестричку. Леся й Михайло завжди були дуже ніжні до молодшої сестри, саме вони обрали їй ім'я, а Михайло став її хрещеним батьком. Через два роки старші брат і сестра врятували Ізидору від дифтерії, що її вважали смертельною хворобою, бо на той час іще не було винайдено антидифтерійної сироватки. Коли вже всі лікарі опустили руки, так що й мати дитини вже не могла сама доглядати малу, молоді люди продовжували невтомно й наполегливо виконувати всі приписи єдиного лікаря, який не втратив надії на порятунок. У 1905 році Ізидора, перебуваючи в Петербурзі, вперше сама серед чужих людей, заслабла на страшний черевний тиф. Леся помчала рятувати сестру, забувши про свій біль, і зробила все для її одужання. А в 1939 році Лариса Петрівна врятувала свою меншеньку, в 1937 році засуджену на вісім років таборів, самим своїм відомим у світі літературним ім'ям: Ізидору звільнили з табору тільки тому, що вона була сестрою Лесі Українки.

Яких тільки ласкавих імен не вигадали для наймолодшої Ізидори! Леся називала її Дора, Дориночка, Дорочка, Дробішка, Біла Гусь, Гуся, Гусінька, Дроздик, Дроздишка, Дроздоньо, Патя, Патька. Такі пташині прізвиська давалися їй тому, що народилася дівчина в пору, коли прилітають пташки. Іще вона мала домашнє прізвисько – Бомбал. У листах до рідних Леся інколи називала трьох молодших дітей – Негри, Тигри або Негри-Тигри. Ці назви, мабуть, походили від якоїсь їхньої дитячої забавки.

Ольга Петрівна деякий час після народження дитини почувалася погано, а одужавши, поїхала з Лесею на консультацію до лікарів у Варшаву. Ті теж зауважили, що для слабкої Лесі операція небезпечна, й порадили носити для полегшення стану якийсь громіздкий і незручний апарат, – Леся його не носила. Удома того літа зібралося надзвичайно тепле й приємне товариство: відпочивав, закінчивши гімназію, брат Михайло, приїхала подруга Шура Судовщикова. Молоді люди спілкувалися, читали одне одному свої твори, обговорювали численні переклади, самі робили перші спроби на перекладацькій ниві, без кінця розмовляли про те, що їх цікавило й тривожило. Згодом старший брат, що поїхав вступати на фізико-математичний факультет Київського університету, заради улюблених точних наук забув про свої літературні спроби. Це Лесю дуже засмутило, бо її ці науки не цікавили, а відповідно, вона їх не вчила й не розуміла. Від чудової компанії однолітків і однодумців Лесі довелося відірватися, щоб поїхати на лікування до Одеси. Це була перша її подорож до моря, яке вона з того часу пристрасно любила все життя. Знайомі жартували, що це озивається в Лесі та її братах і сестрах предківська (по материній лінії) грецька кров. Як і греки-мореплавці, діти Ольги Петрівни ніколи не слабували на морську хворобу й безмежно любили море. Не дивно, що перша зустріч із морем була докладно описана Лесею в циклі «Подорож до моря»:

Лікування на лимані пішло Лесі на користь, і в родині вирішили наступного року знову поїхати саме туди, але спочатку спробувати якесь нове лікування в Києві. Цим новим лікуванням був масаж, який нібито допоміг дівчині, бо, як згадувала сестра Ольга, після перебування в Києві в 1889 році Леся знову стала веселою, бадьорою, окриленою й надзвичайно задоволеною. Але пояснювалося це не лікуванням, а радше зустрічами й спілкуванням з однодумцями. У листі до Михайла і Лесі мати називає їх «мої автори», і це не даремно, бо, перебуваючи в Києві, молоді люди об'єднали навколо себе талановиту молодь і палко взялися до писання. Цей гурток, куди крім Косачів входили Максим Славінський[1], Віталій Боровик, Володимир Самійленко, Одарка Романова, Іван Стешенко, Мусій Кононенко та ін., був названий «Плеядою». Збираючись, молоді автори читали нові твори й переклади, критикували одне одного, ділилися своїми планами. Удома Леся розповідала про наміри й наполегливу роботу членів «Плеяди», а сама, незважаючи на подальші вимушені лікувальні подорожі, продовжувала писати оригінальні твори й перекладати українською світову класику.

• Предыдущая
• 4/20
• Следующая