Леся Українка - Панасенко Т. М. - Страница 17

• Предыдущая
• 17/20
• Следующая

У Лесі Українки з Квіткою була складніша ситуація. Його рідня – то не Косачі: консервативні й побожні, вони нізащо в світі не погоджувалися на шлюб поза церквою. Друга, ще гірша перешкода – служба. Відмовитись од вінчання – значить ризикнути службою, втратити можливість заробляти собі на хліб. Вони обоє добре пам'ятали, що суддівський чиновник чи взагалі правовик числиться на особливому рахунку. Отож треба було ставати під вінець. Краще поступитись малим, аніж позбутись великого. Влітку вони повернулися до Києва й без найменшого розголосу звінчались. Того ж дня, 25 липня, Леся повідомляла матері: «Люба мамочко! Справа скінчена – ми звінчались сьогодні, в 1-й годині дня. Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб, без оглашеній». Дуже прихильно про шлюб Лесі і Квітки відгукнулася Ольга Кобилянська. Вона написала Лесі з Чернівців: «Слава Богу, що суть ще люди на світі, і з ними та свята і велика сила, котру звемо любов'ю і що її ніщо не може вбити».

Незважаючи на заклопотаність, Леся продовжувала багато писати. У листі до матері вона розповідала, що у неї в роботі багато творів, бо, «очевидно, мода на альманахи вернулась» і редактори збірників весь час просили щось надіслати.

Осінь 1907 року приносить родині Косачів і радість, і турботи, і хвилювання. Одружується з Наталією Дробишевою брат Микола. Хворіє мати – пошкодила ногу перед від'їздом з Гаю; погано почувається батько – він пережив напад хвороби і має приїхати до Києва, порадитися з лікарями; заарештовують Михайла Кривинюка. Петро Антонович їде до Києва, але головна його мета – допомогти Кривинюкові, поклопотатися про його звільнення. Відвідавши двох лікарів і отримавши пораду не їсти м'ясо, батько береться до справи зятя. Лесі Петро Антонович написав, що вегетаріанство йому допомогло, однак він відчуває, що насувається склероз, і то так само вважають лікарі. Батько продав Лесину землю, переслав їй гроші й наполегливо радив дочці якнайшвидше вирішити, як розпорядитися грішми.

Леся з Квіткою мешкали в Криму, бо саме той клімат сприяв нормальному стану їхнього здоров'я. Леся дуже турбувалася про здоров'я чоловіка, вона сильно боялася його легеневих кровотеч, називала їх «лихом». У листі до подруги Маргарити Комарової вона писала: <«…> я ні на один день не зважилась би покинути Кльоню, я не люблю навіть, як він іде куди хоч на годину без мене, бо мені все здається, що йому ще лихо може трапитися». Однак, хвилюючись за Квітку, Леся, як це завжди бувало, забувала про себе, а у неї саме з'явилися перші проблеми з нирками. Лікарі в Ялті вважали, що у письменниці туберкульоз нирки, і допомогти може лише видалення ушкодженої тканини.

Незважаючи на проблеми зі здоров'ям, Леся завершує роботу над «Кассандрою», пише твори «Айша та Мохамед», «Народ пророкові». Працює над драматичною поемою «Руфін і Прісцілла». Климент Квітка, який обожнював музику, бувши в Криму, з голосу дружини записував народні мелодії.

Навесні 1908 року Леся їде в Берлін, щоб порадитися з лікарями щодо хвороби нирок і подальшої операції, на яку вона так сподівалась. Однак у листі до Лесиної сестри Ольги німецький професор Ізраель написав, що операція непотрібна й неможлива, бо у Лесі туберкульоз обох нирок і сечового міхура. Лікар порадив письменниці лікуватися кліматом, і то найкраще підійшов би для цього клімат Єгипту. З Берліна Леся Українка повертається до Криму. Від сумних думок про свій стан здоров'я Лесю відволікають проблеми зі здоров'ям чоловіка. Догляд і турбота Лесі допомогли йому швидко встати на ноги. Це дуже тішило жінку. А невдовзі до дочки й зятя в Ялту приїхав Петро Антонович, що також сприяло гарному настрою і, відповідно, самопочуттю Лесі Українки.

Час минав у турботах і роботі. У грудні 1908 року подружжя переїхало з Криму на Кавказ. Од переїзду Леся Українка заслабла й злягла. Її зламали безкінечні чоловікові хвороби, переміни домівок, сумні новини від рідних та роздуми про майбутнє. За цей рік поетеса написала два твори: «Розмова» й «Хвиля», хоча багато її давніших шедеврів у цей час було надруковано в журналах («Вавилонський полон» та «Ніобея» у «Новій раді», «Кассандра» в «Літературно-науковому віснику» та ін.).

Зима 1909 року була для Лесі Українки дуже важкою. Кримський і кавказький клімат уже давали мало полегшення. Треба було виконувати пораду берлінського професора і їхати до Єгипту. Сухий, теплий клімат узимку міг покращити здоров'я. Леся мріяла про цю країну, як про порятунок, і мала велике бажання поїхати туди. А поки що вони з Квіткою жили в місті Телаві, про яке поетеса казала: «Тут проза життя здобувається тяжко, зате поезію і здобувати не треба, сама оточає навколо».

Повернувшись з Ялти, Петро Антонович заслаб. Він не зміг одужати після цього погіршення і 2 квітня 1909 року помер. Лесиного батька поховали через два дні на Байковому кладовищі, біля могили його сина Михайла.

Літо на Кавказі не покращило стану здоров'я Лесі Українки, її одвічний оптимізм і віра в краще похитнулися, письменниця мріяла якомога швидше поїхати до Єгипту. Вона писала подрузі, що її хвороба прогресує, сама вона має дуже мало сили й хоче її зберегти для виконання того, що може зробити для рідної літератури. На початку листопада Леся Українка з чоловіком вирушили до Єгипту і перебували там, в Гелуані, до кінця року. Незважаючи на поганий стан здоров'я і горе втрати батька, Леся не покидала літературної праці: вона завершила драматичні поеми «Руфін і Прісцілла» та «У пущі», написала твори: «На полі крові», «Йоганна, жінка Хусова», «Музині химери».

Побувши якийсь час з дружиною, Климент Квітка поїхав, бо саме треба було повернутись на службу. Леся жила на віллі «Континенталь» у Гелуані, активно лікувалася, випробовуючи всі курси лікування, що пропонували їй фахівці. Курс туберкуліну викликав погіршення стану здоров'я, після кожної ін'єкції піднімалась температура, раптом почала боліти давно прооперована нога. У листі до матері Леся напише обережні слова: <«…> не стільки я поправилася, скільки слід би», що наводять на думку про відсутність будь-якого покращення здоров'я письменниці. Якщо стримана й обережна зі словами Леся так написала, значить, на одужання можна було навіть не сподіватися.

Водночас із лікуванням поетеса перекладала давньоєгипетські ліричні пісні (з німецького перекладу) і знайшла в них подібність до… українських! Крім того, вона створила цикл віршів «Весна в Єгипті». Взагалі, Єгипет сподобався Лесі Українці – вона писала: «Хороша сторона, і я вже звикла любити її не як чужу». А щодо рідної сторони, то в квітні Леся Українка завершила драматичну поему «Бояриня», свій єдиний твір на тему історії України. Твір, який сама поетеса вважала недосконалим.

У травні 1910 року Леся Українка вирушила з Єгипту на Кавказ. Їй дуже хотілося додому, до рідних людей. Побачитися з ними, побути поруч, узяти участь у звичайних косачівських клопотах, постійних термінових зборах і невідкладних турботах. Однак Леся розуміла, що не може цього зробити. У родинній метушні вона загубить останні крихти свого здоров'я, а в неї ж було ще стільки планів і задумів! Саме тому письменниця повернулася до Телаві. Вона продовжувала боротися за життя зі страшним ворогом – туберкульозом. Його змогли зупинити в нозі, обеззброїти в легенях, але нирки… Це була остання фортеця страшної хвороби, яку лікарі поки що не могли здолати. Леся чула, що нирки лікують світлом, тому просила Ольгу дізнатися все про цей спосіб лікування, який, можливо, варто було б спробувати. Розуміючи, що кавказький клімат уже не підходить для неї, Леся написала сестрі Ользі, що наступного року, в січні, знову поїде до Єгипту.

На початку січня 1911 року, перед від'їздом до Єгипту, Лесі Українці стало так погано, що Климент Квітка телеграфував до родини, радячись, що робити. Дуже боявся пускати її саму в далеку подорож, але Леся поїхала. Пізніше вона написала О. Кобилянській: <«…> на Новий Рік мій чоловік вже було оплакав мене, однак я ще жива і навіть наче поправилась». Дорога до теплої країни і справді видалася довгою й холодною, але перебування в Єгипті знов-таки добре вплинуло на письменницю. Повертатися Леся Українка вирішила неодмінно через Київ, щоб побачитися з рідними. А поки що письменниця не втрачала часу даремно, вона пройшла курс лікування нирок світлом у клініці доктора Дейча. Це дало їй можливість три тижні пробути в місті, але потім Леся знову вирушила на Кавказ. Спочатку до Кутаїсі, потім – до Хоні. У цей час поетеса створила свою неповторну «Лісову пісню»… У листі до Ольги вона розповіла, що написала драму-феєрію днів за десять, і то писала так, що не могла ні спати вночі, ні їсти вдень. А коли завершила, захворіла: температура піднялася до 38°, її охопив страшний занепад сил. Леся Українка неодноразово зазначала в листах, що нереалізовані творчі плани – хвороба, що найбільше болить, а сам процес творчості – неймовірно важка праця: «Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, і наказує мені писати, а потім я знову лежу <…>, як порожня торба». Письменниця дала життя образу Мавки Лісової, який носила в пам'яті й серці з п'яти років. До кінця року Леся Українка написала ще один блискучий твір – «Адвокат Мартіян».

• Предыдущая
• 17/20
• Следующая