Іван Франко - Панасенко Т. М. - Страница 4

• Предыдущая
• 4/20
• Следующая

Коли Іванові було 16 років (1872) і він закінчував 5-й клас гімназії, померла мати. Вона захворіла після останніх пологів у 1870 році. Хвороба поклала її в ліжко, а потім і в могилу. Марії Миколаївні було лише 38 років.

В одному зі своїх пізніших віршів Іван Франко написав:

Чи то з народних пісень, чи зі спогадів про рано втрачену матір, чи з класичної літератури – в художній світ І. Франка входить ідеальний образ жінки, а материнський мотив звучить часто й бажано. Муза, мати, богиня поезії – це добрий ангел, який часто супроводжує героїв І. Франка на життєвому шляху. Мати-природа – така ще одна іпостась материнського образу у творчості І. Франка. До неї звертається, як Антей, ліричний герой ранньої Франкової поезії: «Земле, моя всеплодющая мати», заклинаючи відкрити йому божественну життєдайну силу:

Ще зі шкільних часів Іван Франко захоплювався театром. Так, у 1873—1879 роках, навчаючись у Дрогобицькій гімназії, він почав співпрацювати з трупою О. Бачинського, переклав для неї «Марнотратника» Реймунда, переробив мелодраму «Прекрасна Олена» Ж. Офенбаха, оперу «Моряки на пристані» Й. Зайца на оперету, повиправляв давніші саморобні переклади, переклав оперу «Пенсіонерка» Г. Сутьє. Потім упродовж усього життя Іван Франко цікавився театром, ставши істориком українського театру й театральним критиком, а також одним із найвидатніших українських драматургів. І. Франко – автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із тео рії та історії українського і світового театру («Руський театр у Галичині», 1885; «Руський театр», 1893; «Русько-український театр (Історичні обриси)», 1894, та ін.), рецензій і відгуків на театральні вистави, низки статей на музикознавчі теми.

Завдяки репетиторським заняттям у юнацькому віці відбулося знайомство Івана з його першим коханням – Ольгою Рошкевич (у заміжжі Озаркевич). За літо треба було «підтягнути» в навчанні священикового сина, якому загрожувало виключення. І. Франко погодився займатися з Ярославом Рошкевичем у нього вдома в Лолині, а там побачив Ольгу – і закохався на багато років свого життя…

Сім’я Рошкевича, в гості до якої прийшов Іван Франко, мало чим відрізнялась від сімей інших священиків. Дочкам змалку втлумачували, що найбільшим і найсвятішим обов’язком жінки є кухня, діти й церква, а тому їх привчали варити смачні страви, давали трохи грамоти, щоб ті могли читати молитовник і готуватись стати «порядною» дружиною та доброю матір’ю. Модним на той час стало виховання дітей під пильним оком гувернантки – німкені чи француженки. Отець Рошкевич не міг собі дозволити такої розкоші, але знайшов вихід у тому, що дочку Ольгу з шести років віддав на виховання в село Усте над Прутом до Йосифа Проскурницького, жінчиного родича, де таку гувернантку тримали.

Сини ж мали успадкувати родинну професію – закінчити гімназію та семінарію, вигідно одружитися й дістати приход. З цією метою сина Михайла Рошкевича Ярослава й було послано на навчання до Дрогобицької гімназії, де вчився Іван Франко. Наука молодому Рошкевичу давалась важко, і вчителі порадили батькові найняти для допомоги репетитора. Самі ж і нарадили І. Франка, хлопця здібного та розумного. Як репетитора свого сина Михайло Рошкевич запросив Івана в гості. Так усюди водилося…

Зовнішній вигляд гостя, його одяг, манера поводитись за столом не сподобались Рошкевичам, хоча начитаність, розум, людська гідність, простота гімназиста справили належне враження. А Іван полюбив Ольгу. Полюбив уперше в житті. Того ж року в Лолин попливуть його перші несміливі листи, повні юнацької щирості та сором’язливості. Від того часу Лолин перестав бути для нього звичайним селом…

Наступного року Іван Франко знову був у Лолині на запрошення Михайла Рошкевича: успіхи Ярослава в навчанні очевидні. Тепер гість у новому костюмі, вперше пошитому спеціально для нього. Це був дарунок за безплатне навчання Ярослава Рошкевича та його товариша Іполита Погорецького. Того року в селі проходила так звана єпископська візитація, тобто перевірка консисторією церковних справ у Михайла Рошкевича. Наїхало багато священиків з навколишніх сіл. Молодий І. Франко вразив їх розумом, розсудливістю, пристрасністю, й вони в один голос вирішили, що бути йому «щонайменше університетським професором». Така думка авторитетних колег піднесла Івана Франка в очах Михайла Рошкевича. Отця Рошкевича вже поздоровляли із вдалою партією. Ольга ж мовчала.

Закінчивши Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом зрілості, Франко вступив до філософського факультету Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Майбутній поет мав надії здобути добру освіту, але його сподівання не справджувались. В автобіографії він писав: «Я пристрасно прагнув знання, але одержав тільки мертвий крам, а його треба було проковтнути, якщо бажалося дістати цісарсько-королівську посаду. Студіювання ради хліба, а не науки – це було гасло тодішнього Львівського університету, може, крім єдиного винятку, – історика проф. Ліске, але я не ходив на його лекції. <…> Лекції на університеті мене зовсім не зайняли і не дали мені нічогісінько – ані методи, ані здобутків». Можливо, це були суб’єктивні враження, можливо, думка І. Франка змінилась під впливом якихось обставин, але щось схоже про університетську освіту розповідав і М. Павлик.

Іван Франко мріяв стати «руським літератором», тому брав активну участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства москвофільської орієнтації «Академический кружок», був його бібліотекарем та друкував свої перші твори у виданні «кружка» – журналі «Друг» (з 1874 pоку), до складу редакційного комітету якого увійшов 1876 року. І. Франко почав друкуватися під псевдонімом Джеджалик. Він дуже багато писав. Серед усіх авторів «Друга» І. Франко посідав перше місце за кількістю надрукованих творів. Спочатку молодий автор звертався до історичної тематики: «Три князі на один престол» (1874), пробував перекладати «Фауста» Ґете й «Пісню про Нібелунгів». Написав повість про опришківські рухи «Петрії і Довбущуки», за розповідями вітчима скомпонував чудове оповідання «Вугляр», уже зовсім вправно створив повість «Лесишина челядь». Не все було вдало, й не все виходило добре. Наприклад, прем’єра п’єси «Три князі на один престол» у 1876 році скінчилася невдачею, що межувала з провалом. Але молодий письменник не полишав роботи, не падав духом, учився на помилках. Бажання працювати й непереборна воля – ось що завжди допомагало Франку йти далі, не зупинятися, долати інколи дуже тяжкі й болісні перепони.

Великий вплив на Івана Франка зробили три листи Михайла Драгоманова до редакції «Друга» (1875—1876). Саме вони стали причиною переходу письменника на радикально зорієнтовані світоглядні позиції. Листи Драгоманова призвели до революції в «Академическом кружке». Звичайно Франкове «переродження» сталося не одразу, він повільно переходив на світоглядні позиції, проголошені М. Драгомановим. Однак вірші «Наймит» і «Поступовець», як вважав М. Павлик, засвідчили остаточне прийняття нового. Іван Франко написав їх на народні теми і підписав новим псевдонімом – Мирон. На цьому Франкове переродження не завершилось. Він змінився в усьому: модний одяг був замінений вишиваною сорочкою, з листів до коханої зникла німецька мова, він відмовився від ідеї писати лише для інтелігенції. Франко повернувся до своєї селянської ідентичності.

• Предыдущая
• 4/20
• Следующая