Св. Петро Могила - Мицик Юрій - Страница 15

• Предыдущая
• 15/25
• Следующая

На цьому тлі абсолютно безнадійними виглядали позиції іншого претендента на Київську митрополію – Ісайї Копинського, який не з’явився на висвячення свого конкурента в митрополити. На жаль, він не зміг гідно прийняти свою поразку й вирішив піти шляхом інтриг, який загрожував єдності Церкви, причому діяв Копинський відповідно до власних, надто своєрідних, поглядів на церковне життя. Ще наприкінці 1632 р. він послав своїх представників не до Константинополя, а до Москви, випробовуючи той спосіб, який згодом використає наприкінці ХVІІ ст. Гедеон Святополк-Четвертинський і який допоможе Московському патріархату підім’яти під себе неканонічним шляхом Київську митрополію…

Св. Петро Могила прожив у Львові близько двох місяців, а потім вирушив до Києва, щоб зайняти де-факто митрополичий престол. Для цього йому потрібно було здобути підтримку Війська Запорозького. Нам вдалося виявити в архівах цінний документ, який проливає світло на цей надзвичайно важливий момент діяльності святого, – звіт православного українського шляхтича Павловського, посла великого гетьмана коронного С. Конєцпольського до Війська Запорозького. Приблизно на початку липня 1633 р. понад 4 тисячі козаків стали табором в урочищі Булащик під Переяславом і скликали раду, на яку з королівською інструкцією прибув також і Адам Кисіль. Святий Петро Могила послав до останнього свого представника і з його допомогою був виправданий від звинувачень Копинського. У свою чергу, Петро Могила звинуватив Копинського в особливих зв’язках з московським урядом, що в умовах війни виглядало, без сумніву, як державна зрада. В результаті Копинський «був там дуже осоромлений». Схиливши козаків на свій бік, новий митрополит дав їм знати, що особисто прибуде до табору. Гетьман (очевидно, це був Тиміш Михайлович-Орендаренко) з кількома хоругвами кінноти зустрів його, а за півмилі від табору його зустріли також Адам Кисіль та Павловський. У таборі вже вишикувалася вся козацька піхота. Митрополит, убраний в ошатні ризи, освячені константинопольським патріархом, разом з духовенством пройшов до середини табору і відправив молебень за здоров’я, який тривав цілу годину. Потім усе Військо Запорозьке підійшло до нього по благословення для цілування хреста й руки. Після цього митрополит пішов до артилерії й освятив гармати, «даючи прекрасними словами благословенство (Війську Запорозькому) на цю війну, і та церемонія тривала цілий день». Козаки відрядили до Киселя й Павловського делегацію для перемовин про долю Копинського, «оскільки вони самі його на цю митрополію посадили», просячи урядових представників, щоб «ми їх помирили, аби вже цих заворушень між нами не чинили». Розпочалися перемовини, які тривали цілий день і врешті закінчились порозумінням: «отець Могила передав йому монастир святого Михайла… [Київський Золотоверхий. – Ю. М.], а Ісайя з свого боку дав йому лист, що вже він (Ісайя) ніколи не буде титулуватися цим титулом і не буде зовсім втручатися у його (Могили) ради, а буде сам у монастирі». Взагалі святий за часів свого митрополитства займав досить лояльну позицію щодо Речі Посполитої і навіть стримував козаків від повстання 1637—1638 рр., погрожуючи неблагословенням, причому деякі з його сподвижників (А. Кальнофойський, І. Оксенович-Старушич) відверто вороже ставилися до повстанців. Тут не можна не брати до уваги політичної орієнтації Могил на Річ Посполиту. Далося взнаки й те, що митрополит вважав носієм державотворчих традицій в Україні шляхту, яка дедалі менше відповідала цій ролі, на відміну від козацтва.

Св. Петро Могила помер до вибуху Національно-визвольної війни українського народу, і тому можна тільки здогадуватись, як би він поставився до неї. Варто у зв’язку з цим розглянути еволюцію політичних поглядів його сподвижників. Відомо, наприклад, що його сподвижник і спадкоємець на митрополії Сильвестр Косов спочатку насторожено поставився до повстання, але досить швидко переглянув свої переконання і в грудні 1648 р. з усім духовенством вітав в’їзд Богдана Хмельницького як «нового Мойсея» до Києва, надавав гетьманові всіляку підтримку в боротьбі за незалежну Українську державу. Спадкоємець святого на лаврській архімандрії Йосиф Тризна набрав своїм коштом хоругву вояків для Хмельницького і поставив на її чолі свого родича, допомагав разом з іншими владиками повстанцям, а в травні 1649 р. урочисто вітав з усім духовенством у Києві повстанців полковника Іллі Голоти, які йшли на Білорусь. Додамо, що всі православні патріархи благословили Б. Хмельницького на війну проти Речі Посполитої, передали йому меч, освячений на Гробі Господньому в Єрусалимі.

Врешті, настав час в’їзду нового митрополита до Києва. Щоб розвіяти брехливі чутки про свою схильність до унії, св. Петро Могила зробив важливий крок, повернувши до рук православних Софійський собор, який належав намісникові уніатського митрополита С. Корсаку. Святий діяв рішуче. Вранці 12 липня 1633 р. натовп православних із 500—600 осіб у присутності офіційних представників уряду (возних) прибув до будинку Корсака, який поквапно втік, і стали вимагати в його дружини ключі від храму. Оскільки вона не віддала ключі, довелося зламати замки і захопити собор. Перед Софійським собором св. Петра Могилу зустріла сила народу, йому піднесли два друкованих панегірики: «Евфония» – від Києво-Печерської лаври і «Мнемозина слави» – від Братського колегіуму. Вони прославляли нового митрополита за особливі заслуги перед Православною Церквою. Після цього святий урочисто в’їхав у храм, пересвятив його і провів Літургію.

Відзначимо, що новий митрополит негайно взявся реалізовувати широку програму будівництва та реставрації православних церков і монастирів, насамперед Києво-Печерської лаври, Софійського собору, Десятинної, Трьохсвятительської, Спаської церков, храму Св. Михаїла у Видубецькому монастирі. Велич зробленого ним у цій галузі можна порівняти тільки з добатиєвськими часами. У контексті досліджень останніх років зрозуміло, що новий митрополит вважав себе продовжувачем справи свв. Володимира та Ярослава Мудрого, і це яскраво засвідчує цілком завершена реставрація церкви Спаса на Берестові та Софійського собору. До речі, для відбудови останнього митрополит запросив не тільки вітчизняних майстрів (українських художників братів Тимоша, Степана та Івана Зинов’євих, іконописця Йоакима), але й зарубіжних (відомого італійського майстра Октавіяна Манчіні, московського сусальника Єфима Євтихієва та ін.). Храм цілком зберіг давні форми й стінопис, а певна модернізація була витримана в дусі традицій української архітектури. На Великдень 1640 р. (до відкриття церковного Собору) була завершена усипальниця Володимира Святого – своєрідний меморіал хрестителя Русі-України, яка збереглася й донині. Ктиторський напис Петра Могили містить унікальні дані про початок будівництва Софії за Володимира Святого, а також про Ярослава Мудрого як завершителя робіт. Суттєво, що коли у 1635 р. при відновленні Десятинної церкви в її руїнах було знайдено мощі київського князя Володимира Святого, то їх планували урочисто поставити в раці у Софії під час Собору 1640 р., у зв’язку з чим св. Петро Могила просив царя Михаїла про виготовлення цієї раки і навіть послав до Москви частину мощей. Білокам’яна цю частину мощей прийняла, але про раку змовчала, оскільки концепція «Київ – Другий Єрусалим», що її сповідував святий, була найбільшою перешкодою для офіційної концепції московського уряду «Москва – Третій Рим». Тому св. Петро Могила частину мощей залишив у Софії, а частину – в Києво-Печерській лаврі.

Не можна не сказати і про величну програму митрополита щодо канонізації українських та білоруських святих, насамперед тих, які були поховані в Києво-Печерській лаврі. За часів Петра Могили як митрополита були канонізовані, зокрема, свв. Юліанія, княгиня Гольшанська, Софія, княгиня Слуцька, у 1640 р. знайшли мощі св. Меркурія Смоленського – святого мученика ХІІІ ст. Всі ці дії св. Петра Могили сприяли значному посиленню його авторитету.

Слід відзначити, що уніати занедбали чимало храмів та монастирів. Це було зроблено не навмисно, у чому і сам митрополит інколи звинувачував їх у полемічному запалі. Просто ієрархія УГКЦ опинилася тоді в ролі генералів без армії, тому вона не могла дати ради такій великій кількості церков і монастирів, які їм дісталися за підтримки владних структур Речі Посполитої. На цю занедбаність указував святий у своєму творі «Літос», називаючи низку монастирів, раніше православних, а тепер – уніатських. За його словами, там сидять нині один-два ченці, тобто набагато менше, ніж до Берестейської унії. За приклад св. Петро Могила брав Супрасльський монастир на Підляшші, де було раніше 80—100 душ братії, не рахуючи півчих.

• Предыдущая
• 15/25
• Следующая