Іван Виговський - Мицик Юрій - Страница 9
- Предыдущая
- 9/17
- Следующая
У 1654 р. саме на український уряд прийшовся весь тягар тиску Кримського ханства, яке відверто вороже зустріло звістку про рішення Переяславської ради. До Чигирина прибув ханський посол Алкас Кегіто, який скаржився на те, що козакам «золото і срібло очі заліпило», і вони уклали союз з Московською державою, погрожував війною і т. п. Хмельницький і Виговський відкинули ультимативні вимоги Криму і в свою чергу запропонували ханству приєднатися до російсько-українського союзу проти Речі Посполитої. За це вони обіцяли стримувати запорожців, підтримати хана у його війні на Північному Кавказі, дозволити ордам кочувати у Південній Україні. Якщо ж ні, сказали Хмельницький і Виговський, то «не будете ходити в добрих сукнах, а будете ходити в кожухах по-старому». Гетьман і генеральний писар не забули нагадати послу про славетного Михайла Дорошенка, який з 40 тис. козаків у 1628 р. «весь Крим виходив і ви нічого не могли йому заподіяти», виразно натякаючи на можливість нового спустошливого походу на Крим. Переговори з Алкас Кегіто, посольство Семена Савича, а потім Михайла Богаченка та Лукаша Пухальського до Бахчисараю, хоч і не змогли примусити кримського хана пристати на бік союзників, зате дозволили виграти час.
Кампанія 1654 р. фактично завершилася Дрижипільською битвою (між Охматовим і Ставищами), що сталася 19—22 січня 1655 р. Тут українська армія під проводом Хмельницького та російський корпус під командуванням Бутурліна та Шереметєва з великими труднощами взяли верх над об’єднаними військами Речі Посполитої і Кримського ханства. На чолі української армії поруч з Хмельницьким стояв Іван Виговський. Саме він командував авангардом української армії і прийняв на себе перший удар величезної орди. Як свідчить польська «Віршована хроніка», його частини пробилися до Охматова і далі успішно боронилися від поляків та ординців, котрі безупинно насідали. Це дало змогу Богданові Хмельницькому розгорнути свої головні сили в полі і прийняти бій у більш вигідній ситуації. Війська ж Виговського не давали ворогу спокою, зокрема активно діяла українська артилерія. Хмельницький зумів вистояти під потужними ударами супротивника і навіть перейшов у контрнаступ і зняв блокаду Охматова при активній підтримці Виговського, сили якого здійснили вилазку. Врешті обидві частини українського війська знову об’єдналися і зуміли схилити терези перемоги на свій бік.
Головні ж події розгорнулися після весняного бездоріжжя. Вирушивши у похід з-під Білої Церкви, українська армія Хмельницького разом з корпусом російської армії Бутурліна підійшла до Кам’янець-Подільського наприкінці серпня 1655 р. Після нетривалої облоги міста було вирішено йти на Львів. Авангард української армії, яким знову командував Виговський, підійшов до Чорткова, в замку якого засів сильний гарнізон на чолі з сином брацлавського воєводи Павлом Потоцьким і чимало місцевої шляхти. Але досить скоро Виговський зламав опір ворога і взяв місто, Потоцький потрапив до нього в полон. Потім українська армія, разом з якою діяв корпус московитів В. Бутурліна, обложила Львів (25 вересня 1655 р.). Союзники розгромили війська Речі Посполитої під Городком, що забезпечило визволення Західної України. Облога Львова тривала з 25 вересня по 10 листопада 1655 р. Хмельницький ухилявся від кровопролитного штурму міста, що завдало б тяжких втрат як його війську, так і українській громаді Львова, і вступив з магістратом у тривалі переговори. До нашого часу дійшло 14 листів гетьмана, 9 листів Виговського і 3 листи генерального обозного Т. Носача, написаних під час облоги Львова, що містили у собі головним чином пропозицію капітуляції. Саме тоді у ставці Хмельницького за його особистої участі, а також за участі Івана та Данила Виговських, Зарудного, Лісницького, Тетері, Носача проводилися переговори з представниками львівського магістрату, серед яких був і відомий мемуарист Самуїл Кушевич. Зі слів останнього львівський студент Божецький відзначив у своєму щоденнику важливу роль Виговського-дипломата, вказавши і на деякі риси характеру Виговського. Якщо 7 жовтня на відмову послів капітулювати Хмельницький відреагував досить спокійно, то Виговський виголосив цілу промову «з великою фурією, щоразу б’ючи рукою по столу», і на примирливу відповідь Кушевича сердито сказав: «Доки козацька шабля засягла, там і козацька влада мусить бути. Тут не жарти!» Досить активним на переговорах був і Тетеря, котрий на закид польського посла Я. Хоменцького відповів: «Військо Запорізьке не піддавалося царю в рабство! Йшлося за нашу свободу, за війну проти ляхів!» Врешті взявши великий викуп зі Львова, Хмельницький припинив облогу. Його армія, однак, не гаяла часу дарма, а звільнила між тим Белз, Ярослав, взяла Ленчно, Парчев, Томашів, дійшла до берегів Сана і Вісли. Військо наказного гетьмана Данила Виговського навіть взяло Люблін (за винятком міського замку).
19—22 жовтня 1655 р. українсько-російські війська розгромили ординців під Озерною, внаслідок чого кримський хан не наважувався втручатися в українські справи аж до 1656 р. Але в період найбільших успіхів російських та українських військ в боротьбі проти Речі Посполитої (визволення Білорусії, Західної України, взяття Вільнюса, облога Риги) царський уряд зробив злочинний прорахунок у зовнішній політиці, що в подальшому тяжко вдарило по Росії, не кажучи вже про Україну та Білорусь. Росія припинила військові дії проти Польщі та Литви, і було оголошено війну Швеції, що дало змогу Речі Посполитій зміцнитися і у подальшому перейти у контрнаступ на сході. Це звело нанівець результати російсько-українського походу 1654—1655 рр. Українські представники не були навіть допущені до наметів, де велися переговори російських та польських дипломатів у Вільнюсі, їх не повідомили про умови встановленого перемир’я. Це було першим серйозним порушенням договору 1654 р. і викликало закономірну тривогу і гостре невдоволення уряду України. Російський посол в Україні А. В. Бутурлін писав зі слів Остапа Виговського про негативне враження, яке викликала в Чигирині звістка про Віленське перемир’я. У Чигирині тоді було скликано раду (12.10.1656 р.), яка одностайно прийняла рішення, скріплене присягою: «Будет кто на них наступать и им всем заодно противу того стоять». Грунтовнішу інформацію добули Ф. Бутурлін та В. Михайлов під час обіду з Остапом, Данилом і Костянтином Виговськими у Гоголеві (2.06.1657 р.). Прибувши до Чигирина, українські посли впали до ніг Хмельницького і зі сльозами на очах повідомили про інцидент у Вільнюсі, про те, що царський уряд нібито укладає мир з Польщею на умовах Поляновського договору 1634 р., тобто залишаючи Україну під Польщею. Тоді гетьман схопився «як божевільний, що розум стратив, закричав такі слова: «Вже, діти, тим не журіться! Я вже знаю, що робити: треба відступити від руки царської, а підемо туди, куди Бог повелить: не тощо християнського пана, але хоч і під бусурмана». Тоді саме Виговський, так принаймні свідчив його батько, насилу втримав гетьмана від цього наміру, умовивши його почекати на перевірену інформацію про умови Віленського перемир’я. До відкритого розриву з Росією справа не дійшла, але гетьман, відчувши справжні наміри царського уряду, посилив дипломатичну діяльність по зміцненню коаліції проти Речі Посполитої. Така коаліція дала б можливість прискорити визволення західноукраїнських земель і закріпити міжнародний авторитет України як суверенної держави. І, дійсно, невдовзі було укладено військово-політичні союзи Української держави та Трансільванії (договір від 7.09.1656 р.). Україна також розвиває інтенсивні контакти з Бранденбургом, який теж відкривав фронт проти Речі Посполитої, з литовськими самостійниками в особі князя Богуслава Радзивила, який одночасно був надзвичайно впливовою людиною у Східній Пруссії.
Чигирин став одним з найактивніших центрів європейської політики, куди безперервно прибували посольства з різних країн (Московська держава, Річ Посполита, Швеція, Австрійська імперія, Османська імперія, Кримське ханство, Молдавія, Валахія, Трансільванія, Бранденбург та ін.), звідки вирушали нові й нові українські посольства. Чи не зрозуміло, яку роль відіграв тут Іван Виговський? Більше того, в останній рік життя Хмельницького, коли той був тяжко хворий, саме Виговський перебрав на себе майже всі нитки державного управління. Про це виразно свідчить, наприклад, посол шведського короля Карла Х Густава Г. Лільєнкрона, котрий вів переговори з Виговським 12.06.1657 р.
- Предыдущая
- 9/17
- Следующая