Князі Острозькі - Хаврук Ярослав Ярославович - Страница 21
- Предыдущая
- 21/24
- Следующая
Не випадково в 1590 р. в середовищі православного єпископату Київської митрополії починаються консультації щодо укладення унії. На початку року перемовини щодо цього велися в Белзі. А 24 червня відбувся синод єпископів у Бересті, де вони письмово задекларували свою прихильність до унії (не підписалися двоє відсутніх – митрополит М. Рогоза й єпископ володимирський та берестейський Мелетій Хребтович). Керівником синоду був луцький єпископ К. Терлецький. Після цього почалися відповідні перемовини єпископів з королем.
Чи знав В.-К. Острозький про уніатську діяльність єпископату й переговори ієрархів з вищими державними достойниками? Із полемічної літератури, зокрема із уже згадуваної «Перестороги», випливає, що ні: мовляв, князь стояв осторонь цього і навіть не був поінформованим. Насправді ситуація видається дещо іншою. Промотором унійної діяльності серед єпископату виступав К. Терлецький – людина, наближена до В.-К. Острозького й багато чим йому зобов’язана. Тому цілком логічним видається, що К. Терлецький координував свої дії з князем. Інша річ, що В.-К. Острозький дистанціювався від цієї справи. Він спостерігав за розвитком подій, чекаючи на момент, потрібний для «ключового» втручання.
Такий момент, на його думку, настав у 1593 р. На той час унійний процес пройшов початковий етап і постало питання про конкретні форми реалізації унії. Цього ж року єпископом володимирським та берестейським висвятили Іпатія Потія, який перед тим займав високе становище у владній ієрархії Речі Посполитої – був сенатором і берестейським каштеляном. Водночас він мав славу освіченої людини. Ця кандидатура була підтримана В.-К. Острозьким, а також узгоджена з королем. Очевидно, існували негласні домовленості, що саме І. Потій виступить лідером православних ієрархів і доводитиме унійну справу до свого логічного завершення. Не випадково саме до нього звернувся з листом від 21 червня 1593 р. В.-К. Острозький, у якому запропонував свій проект унії.
Цей проект дістав неоднозначну оцінку в літературі. Православні й близькі до них автори намагалися не звертати уваги на цей «прикрий факт». Адже він свідчив про унійні плани князя і псував його образ як «твердого захисника православ’я». Католицькі, зокрема польські, автори, навпаки, концентрували увагу на цьому епізоді, вбачаючи в ньому вияв уніатських устремлінь В.-К. Острозького. Є й така версія, що план універсальної унії князя був не чим іншим, як підступом чи навіть провокацією. Також в історіографії набула поширення думка про утопічність проекту В.-К. Острозького.
На нашу думку, проект універсальної унії В.-К. Острозького є результатом дії кількох чинників – не стільки внутрішніх (погляди й переконання князя), скільки зовнішніх (конфесійна та політична ситуація). І хоча в ньому є елементи утопічності, своєрідна вимога неможливого, проте ця утопічність була складником дипломатичної гри князя. Щодо більшості пунктів проекту, то вони виглядають цілком реалістично.
З самого початку листа В.-К. Острозький подає своє розуміння церкви. Веде мову про її занепад і заявляє, що прагне «розширення матері нашої святої церкви, вселенської, апостольської східної». Тут слід звернути увагу на означення церкви. Вона характеризується як апостольська – тобто така, що веде безперервну традицію з апостольських часів, вона ж є вселенською. І водночас східною. Тобто східна (православна) церква нічим не поступається й стоїть на рівні з католицькою. Загалом такі означення випливають із церковної традиції. Однак дещо незвично виглядає представлення її в образі матері. Це, радше, вияв місцевої ментальної традиції. З часом образ матері-церкви знайде втілення у відомому полемічному творі вихованця Острозької академії М. Смотрицького «Тренос…».
Церква східна (православна), мається на увазі Константинопольський патріархат, виступає як головна серед інших церков. Щодо «римлян», то вони трактуються князем як «схизматики», котрі відділилися завдяки «єретикам». Але раніше вони «були братами» для православних.
Тепер і «брати», і «єретики» однаково переслідують православну церкву, а це веде до її занепаду. В.-К. Острозький малює невтішну картину: мовляв, «люди нашої релігії» занепали, не шанують своєї віри, ліниві, недбалі, не дбають про «повинності християнські» й «віру свою старожитню», а навіть насміхаються з неї і йдуть у різноманітні секти. У листі В.-К. Острозького навіть звучать апокаліптичні нотки. Мовляв, усе впало, зі всіх боків біда, і якщо далі не бачитимемо цього, то хто знає, який кінець із нами буде. Дійсно, в цих міркуваннях знайшов відображення реальний стан речей православної церкви в Речі Посполитій, коли вона здавала позиції католикам і протестантам.
Вихід із ситуації В.-К. Острозький бачив у єдності з колишніми «братами», проте на рівних, а не шляхом приєднання до католиків. При цьому князь вважав, що до унії з католиками мають приступити не лише православні Речі Посполитої, а й православні інших держав. Він, зокрема, закликав єпископа І. Потія їхати до Московії й вести переговори з великим князем Московським.
Також говорив, що необхідно знайти порозуміння зі східними патріархами й волохами (молдаванами та румунами).
В.-К. Острозький пропонував сім пунктів, які передбачали унію з католиками:
«1. Передусім аби ми при всіх обрядах своїх, як Церква Східна, цілком лишилися.
2. Аби пани римляни церкви наші й надання для них на свої костели не забирали.
3. Аби після установлення згоди, якщо після цього хто з наших до римської Церкви перейти захоче, не приймати, власне, при укладенні шлюбу, як то чинили звично.
4. Аби духовні наші в такому ж пошанівку, як і їхні, були, а власне, митрополит і владики в раді й сеймах місце мали, хоча й не всі.
5. Потреба, щоб до патріархів послати, щоб вони до згоди схилилися і щоби ми одним серцем і одними устами Пана Бога хвалили. Потреба і до Московії і до Волохів послати, щоб вони на одне з нами згодилися.
6. Потреба також дещо виправити деякі речі в церквах наших, власне, щодо таїнств та інших вимислів людських.
7. Про заснування шкіл та вільних наук, а власне, для освіти духовних велика є потреба, щоби ми мали вчених пресвітерів, добрих проповідників, бо за тим, що не маємо наук, велике грубіянство серед наших духовних множиться».
Цей проект виявляється цікавим у багатьох моментах. По-перше, пропонувалося здійснити об’єднання церков як рівний із рівним. По-друге, В.-К. Острозький хотів зорганізувати такий собі «фронт» православних церков, з допомогою якого легше було б досягнути рівноправної єдності з католиками. Наскільки реально було створити такий «фронт», говорити важко. Однак спроба зорганізувати його змусила б католиків піти на деякі поступки. На жаль, цього не зрозуміли чи не захотіли робити православні єпископи. По-третє, князь хотів зробити православну церкву в Речі Посполитій недоторканною для католиків – не лише зберегти в ній східну обрядовість у цілісності, а й не допустити конверсії та перехід церковної власності католикам. По-четверте, зміцнити православну церкву, зробити її більш конкурентноздатною, а ієрархію більш впливовою.
Словом, збагнувши, що треба йти на порозуміння з католиками, В.-К. Острозький прагнув «виторгувати» якомога кращі умови для православної церкви. У тому сенсі його дійсно можна було б вважати «патріотом православ’я». Не відомо, чи наполягав би він на всіх цих пунктах, але якби єпископи взяли його унійну програму за основу, можна було б досягнути єдності на значно кращих умовах, ніж це сталося в Бересті в 1596 році.
Однак це не означає, що унійна програма В.-К. Острозького не мала значення. Частково вона була використана єпископами. Зрештою, антиунійна боротьба, біля витоків якої стояв В.-К. Острозький, сприяла тому, що католики змушені були піти на поступки православним, і це, зрештою, посприяло тому, що православні українці й білоруси змогли зберегти свою конфесійну і пов’язану з нею в ті часи етнічну ідентичність.
Виходячи з вищесказаного, можемо констатувати, що В.-К. Острозький об’єктивно був захисником православної церкви і виступав проти унії з католиками – особливо в такій формі, яка передбачала підпорядкування православних католикам. Тому він не сприйняв у кінці 70-х рр. ХVІ ст. унійну концепцію П. Скарги, яка трактувала православних «людьми другого сорту», такими, що помиляються. Якщо князь ішов на переговори щодо унії, то вважав за потрібне відстоювати інтереси Русі, в тому числі й свої особисті, пов’язані зі своїм князівством. Зрештою, під тиском обставин (конфесійних, політичних, культурних) він змушений був прийняти ідею унії, однак запропонував її в такій формі, яка б забезпечувала подальше існування православної церкви без покатоличення при збереженні її ідентичності.
- Предыдущая
- 21/24
- Следующая