Князі Острозькі - Хаврук Ярослав Ярославович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/24
• Следующая

Семерій Наливайко навіть в одному із листів до короля Сигізмунда ІІІ запропонував створити на «нічийних землях», десь у районі Придністров’я й південного Поділля, таку собі буферну державу між турецькими землями й Річчю Посполитою. І, звичайно, пропонував поставити себе на чолі цієї держави. Щодо такої пропозиції Семерія історики висловлюють різні думки – дехто вважає це виявом політичної наївності й утопізму. Однак, на нашу думку, просто так ці ідеї не могли з’явитися в голові козацького ватажка. Очевидно, ідея незалежної буферної держави між Річчю Посполитою та мусульманським світом поширювалася при дворі В.-К. Острозького. Можливо, сам князь бачив Острожчину із сусідніми землями такою державою, а себе її правителем. Однак у конкретних геополітичних реаліях це була лише гарна утопія.

Утім, своєрідні відголоски цієї утопії, прагнення Семерія (певно, не без таємної підтримки В.-К. Острозького) стати незалежним правителем знайшли відображення в різноманітних легендах, що поширювалися на початку ХVII ст. У 1596 р. С. Наливайко разом з іншими козацькими ватажками був схоплений польним гетьманом Станіславом Жолкевським і завезений до Варшави. Тут його довго допитували, піддаючи різноманітним тортурам. Схоже, хотіли в нього вивідати про таємні дипломатичні зносини, у яких В.-К. Острозький відігравав далеко не останню роль. Бунтівник Семерій потрібен був владі для компрометації князя, який у той час різко виступив проти короля й введеної за його допомоги церковної унії.

Семерія Наливайка стратили в 1597 р. на ринку у Варшаві, відрубавши голову, а потім четвертувавши тіло. У польській мемуарній літературі з’явилися повідомлення, що Семерій наказував себе іменувати царем Наливаєм і ніби під час страти йому на голову надягнули розпечену залізну корону.

Подібні легенди перейшли в пізніші українські літописи, у яких С. Наливайко починає виступати не лише в образі козацького гетьмана, а й борця проти унії. Тут фактично відбулося «зміщення» фактажу, й Семерію почали приписувати те, чого він не робив, а робив його покровитель і пан – В.-К. Острозький.

Однак вернімося до Василя-Костянтина в період його найбільшої матеріальної могутності. Маючи достатньо фінансових засобів, князь започаткував низку важливих культурних проектів. Це – і Острозька академія, і видання Острозької Біблії, й створення в Острозі кириличної друкарні, яка випустила близько двадцяти видань, і формування культурного осередку в Дерманському монастирі. Без цих проектів, про які йтиметься окремо, важко уявити перше українське національно-культурне відродження кінця ХVI—XVII століття.

Проте, перебуваючи на вершині своєї могутності, В.-К. Острозький зазнав кілька відчутних ударів та поразок. Два старші сини князя, Януш (1554—1620) та Костянтин (?—1588), відмовилися від батьківської віри і прийняли католицизм. Він важко пережив їхні конфесійні переходи. Єдиною його надією лишився наймолодший син Олександр, який мав продовжити релігійні й культурні справи батька. Дійсно, той, ставши дорослим і прилучившись до політичного життя, почав уміло захищати позиції православної церкви. Однак Олександр у 1603 р. помер при загадкових обставинах. Його смерть стала важким ударом для батька. Він захворів і був паралізований. Поширювалися чутки, що Олександра отруїли католики. Ні довести, ні спростувати цю версію неможливо. Певно, смерть наймолодшого сина князя В.-К. Острозького так і залишиться таємницею нашої історії.

Окрім трьох синів, Василь-Костянтин мав ще двох дочок – Катерину (? – 1579) та Єлизавету-Пелагею (? – 1599). Особливо він любив Катерину, яка була схожа на його дружину Софію. Він спеціально довго тримав її біля себе і віддав заміж за князя Криштофа Радзивілла, до якого мав симпатії і з яким протягом усього життя, незважаючи на певні нюанси, підтримував добрі дружні стосунки. Однак Катерина недовго прожила у шлюбі з Криштофом, лише близько року. Народивши йому первістка, сина Януша, вона померла при пологах. Це теж стало ударом для Василя-Костянтина. Князь дуже любив онука, народженого від Катерини, про що свідчать його листи до нього. Щодо Єлизавети-Пелагеї, то вона спочатку вийшла заміж за магната Яна Кішку, а після його смерті в 1591 р. її через два роки пошлюбив той самий К. Радзивілл – колишній чоловік Катерини. Щоправда, Єлизавета-Пелагея була жінкою з норовом. Тому з нею мали проблеми як батько, так і її чоловіки.

Загалом проблематично говорити про щасливе родинне життя Василя-Костянтина. Так, були в ньому світлі моменти, але було й багато сумного – рання смерть дружини, деяких дітей, непорозуміння між дітьми й батьком, а також між самими спадкоємцями князя В.-К. Острозького. Василь-Костянтин за свого життя поховав майже всіх своїх дітей. Виняток становив лише його первісток Януш. Останній був чудовим полководцем, зробив блискучу політичну кар’єру в Речі Посполитій, обійнявши посаду каштеляна краківського. Ця посада робила його першим світським сенатором держави. Батько, без сумніву, тішився успіхами сина. Однак – про це вже йшлося – його засмутив перехід сина в католицизм. Також Януш (і це не могло не засмучувати Василя-Костянтина) не мав спадкоємців по чоловічій лінії.

Окрім сімейних проблем, на старості літ В.-К. Острозький мав проблеми політичні й воєнно-політичні. Серйозним для нього ударом став конфлікт із низовими (запорозькими) козаками в 1592—1593 рр., який зрештою вилився в збройне повстання під проводом козацького ватажка Криштофа Косинського. Загалом Василь-Костянтин позитивно ставився до козацтва. Козаки служили в його надвірному війську. Вони мали змогу відносно вільно діяти на Київщині, де він був воєводою, і навіть у його маєтках. Зрештою, В.-К. Острозькому козацтво було потрібне як сила, що стримувала татарські напади. Сергій Леп’явко, який спеціально досліджував перші збройні виступи козаків, так писав про їхні стосунки з князем: «Усе своє довге життя він вважався покровителем низового товариства. Про тісні зв’язки Острозького з козаками неодноразово свідчили польські й татарські інформатори ще з часів короля Баторія. Ще перед знаменитим набором реєстру 1578 року розслідування королівської комісії прямо засвідчило, що найбільше козаків виходило з його маєтків». Принаймні в генезі козацтва В.-К. Острозький відіграв не менш важливу роль, ніж уже згадуваний засновник Запорозької Січі князь Дмитро Вишневецький.

На початку 90-х рр. ХVI ст. козацтво почало поступово перебирати владу на південній Київщині, ігноруючи місцевих урядників. Але навіть за таких умов Василь-Костянтин не чинив різкої протидії козакам. Однак у 1592 р. справи зайшли дуже далеко. Козаки почали творити альтернативні владні структури, захоплюючи владу на місцях. Відповідно виникали конфлікти, часто майнового характеру. Зрештою дійшло до збройних виступів.

Козацьке військо, утвердившись на Київщині, почало просуватися на Волинь. Усе це змусило владу й шляхетські кола звернутися до «козацької проблеми».

16 січня 1593 р. король Сигізмунд ІІІ видав універсал про «посполите рушення», тобто шляхетське ополчення, проти козаків трьох українських воєводств – Київського, Брацлавського і Волинського. Напевно, В.-К. Острозький тривалий час сподівався знайти компроміс із козаками. Але зробити цього не зміг. Тим більше, що, просуваючись на Волинь, козаки чимдалі більше почали загрожувати маєтностям князя. Тому його війська взяли участь у посполитому рушенні. Сам Василь-Костянтин, якому на той час було під сімдесят років, участь у воєнних діях не брав. На чолі шляхетського війська став його син Януш. Та й основну частину війська складали збройні частини князя.

Вирішальна битва відбулася 2 лютого 1593 р. біля містечка П’ятка на півдні Волині. Спочатку козаки прицільним вогнем нанесли значні втрати противнику. Шляхетське ополчення почало здавати позиції. І хто знає, який би був результат битви, якби не втрутилася добірна кіннота, очолювана Янушем Острозьким. Вона змогла розірвати козацький табір – явище загалом досить рідкісне. Козацьке військо розладналося, почався його хаотичний відступ.

• Предыдущая
• 14/24
• Следующая