Степан Бандера - Частій Р. В. - Страница 19

• Предыдущая
• 19/23
• Следующая

В той час я ще не знала, ким був мій батько, хоч і не могла собі пояснити, чому ми змінили наше прізвище; але я не відважилася запитати про це батька.

В 1954 році ми переїхали до Мюнхена, головно тому, щоб заощадити батькові щоденної небезпечної їзди (80 км), як теж тому, що тут були для дітей кращі можливості учитися.

Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один мій знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера – це мій батько. Вже тоді я собі усвідомила, що не смію прозрадити цього моїм молодшим братові та сестрі; було б дуже небезпечно, якщо малі діти через свою наївність в чомусь проговорилися.

Від 1954 до 1960 року, ще рік по смерті мого батька, ми жили в Мюнхені.

Мій покійний батько був стомлений постійною охороною і подеколи був необережний. Він твердо вірив, що стоїть під особливою Божою охороною, і говорив: «Якщо мене хочуть прибрати зі світу, то знайдуть спосіб зліквідувати мене разом з охороною». Він їздив своїм авто до української католицької церкви, де підсудний вперше його побачив. <.>»

Після довгих поневірянь, багатьох років життя на нелегальному становищі, ховаючись як від американської військової поліції, так і від агентів МДБ (згодом КДБ), Степан Бандера на початку 1950-х років нарешті знайшов тиху гавань у Мюнхені і почав жити майже легально. У 1954 році до нього приєднується його родина.

Йому дали спокій американці, але не радянські агенти. Кільце навколо Бандери поволі звужується. Служба безпеки ОУН виділила своєму лідерові посилену охорону. І до певного часу їй вдавалося в співпраці з німецькою кримінальною поліцією запобігти спробам замаху.

Через декілька років після вбивства Бандери, у 1965 році в Мюнхені побачила світ 700-сторінкова книга «Московські вбивці Бандери перед судом», в якій зібрано велику кількість фактів і документів про цю справу, відгуки світової громадськості тощо. У книзі також описано цілу низку замахів на Бандеру, що передували вбивству.

Історія замахів на лідера українських націоналістів досить тривала і починається ще з довоєнного часу. Уже відразу після львівського процесу виявилося, що московська влада уважно стежила за діяльністю ОУН і її провідників усіх рівнів, зокрема й Степана Бандери. Наприкінці липня 1941 року до рук членів бандерівської фракції ОУН потрапив архів обласного управління НКВС у Луцьку на Волині, серед документів якого було досьє на Бандеру з детальним описом його діяльності за часів польської окупації українських земель. Історик ОУН Степан Мудрик-Мечник, що мав можливість ознайомитися з цим до кументом, призначеним для внутрішнього користування, стверджував, що це досьє докладно, об’єктивно і дуже детально висвітлювало плани діяльності ОУН і її крайового провідника Степана Бандери.

У досьє було сказано, що в Кракові Степан Бандера створив Революційний Провід ОУН, який відразу ж розвинув активну діяльність. Підкреслювалися також організаторські здібності Бандери. При цьому застерігалося, що навколо нього групуються молоді українські активісти, що підсилює революційну діяльність ОУН на українських землях. До документа були додані структурні схеми ОУН, здобуті НКВС інструкції і повідомлення про підпільну діяльність українських націоналістів.

Упродовж майже дворічного перебування, з вересня 1939 року по червень 1941 року, більшовикам удалося роздобути немало свідчень про активність ОУН на західноукраїнських землях. Потрібні відомості були здобуті за рахунок арештів членів ОУН, проти яких провели декілька судових процесів, звичайно, закритих. Це дало потрібну інформацію апарату НКВС про їхнього противника, яким була ОУН під керівництвом Бандери, супротивника, що зумів завдати дуже чутливих ударів радянським військам у перші дні війни.

Існує також один цікавий документ, який наводить у своїй книзі Іван Білас:

Але Москва поспішила поховати Бандеру. Він і цього разу залишився живий, хоча і знаючи наміри німецького керівництва, тому кожний день перебування в Заксенгаузені міг для нього стати останнім.

Подальші події під час війни й після неї – розгортання діяльності й організованої боротьби ОУН – УПА, діяльність Степана Бандери, ім’я якого мобілізовувало більшість населення Західної України, – показали комуністам глибину тієї небезпеки, яку являв для них український націоналістичний рух.

Стривожена Москва вирішила, що для того, щоб зломити цей рух, окрім жорсткого фізичного знищення необхідно застосовувати й інші методи – обман і лестощі. Для цього була використана так звана «амністія Хрущова» для тих членів ОУН – УПА, які складуть зброю.

Щодо провідника ОУН Степана Бандери, то проти нього Кремль у післявоєнний час проводив кампанію двома шляхами: по-перше, посилено намагався за допомогою паплюження і безсоромної брехні підірвати його моральний авторитет в Україні і за кордоном; по-друге, вимогою, зверненою до західних союзників, закликав видати його як нібито «військового злочинця».

Після закінчення війни відповідно до домовленостей Сталіна – Рузвельта – Черчілля на Ялтинській конференції всі громадяни СРСР, які в ході війни опинилися в інших країнах, мали бути депортовані «на батьківщину», навіть у примусовому порядку. Підлягали депортації й ті, хто емігрував після революції 1917 року. Відомо, що донські козаки, яких разом із родинами вантажили на пароплави, в дорозі здійснювали масові самогубства. Був виданий навіть генерал Краснов, який радянським громадянином ніяк бути не міг. Його повісили в 1947 році, незважаючи навіть на те, що йому було вже 78 років.

Як уже згадувалося, 6 лютого 1946 року на засіданні першої сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні представник делегації УРСР М. Бажан виступив із вимогою видати українських політичних діячів, які перебували на Заході, і щонайперше Степана Бандеру, з формулюванням «як злочинця проти людства».

Цілком імовірно, що внаслідок цих московських вимог у 1946—1947 роках підрозділи американської військової поліції «МП» в окупованій американцями зоні Західної Німеччини дістали наказ «за всяку ціну» затримати Степана Бандеру. Важко сказати, від кого саме виходив цей наказ, проте незаперечним фактом є те, що тільки випадок одного разу врятував Бандеру від арешту. За його словами, в 1947 році, проїжджаючи по Мюнхену своїм автомобілем, несподівано на вулиці Унгерера він опинився в оточенні американських військових, які зупинили його автомашину й зажадали, щоб він пред’явив документи. Бандера холоднокровно вийняв із кишені червоне посвідчення журналу «Українська трибуна», на якому великими білими літерами було написано «Pressa». Поліцейські не стали детально розглядати посвідчення, взяли під козирок і махнули рукою, дозволяючи йому їхати, і навіть посміялися з нього: його старенький автомобіль, що весь час ремонтувався, ніяк не хотів заводитися.

Одночасно з дипломатичними заходами, спрямованими на те, щоб дістати в свої руки провідника ОУН, НКВС розробляв плани його фізичного знищення. Над реалізацією цих планів упродовж п’ятнадцяти років працювали керовані з Москви три головні центри НКВС – Київський, Варшавський і Празький, що посилали для виконання замахів на Степана Бандеру своїх вишколених агентів. Проте в багатьох випадках ОУН вчасно виявляла плановані замахи. Тому НКВС, пізніше МДБ – КДБ, був змушений весь час відкликати своїх агентів і міняти тактику й плани.

• Предыдущая
• 19/23
• Следующая