Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) - Страница 53
- Предыдущая
- 53/113
- Следующая
З’явитися перед рудим із голим, ненафарбованим і прикрашеним синяком обличчям, у брудному розірваному одязі й барвистому піджаку, що його він уже бачив, – краще вже відразу послати його на хрін! Тоді в неї хоч буде ілюзія, що вона сама його відшила, а не він утік од неї, з нажаханим криком, як від кінченої попелюшки.
«П’ять секунд, почекай п’ять секунд! Будь ласка!!! Я хоч вії нафарбую…» – благально мовила вона.
Дарина прослизнула в двері й відразу ж утиснулася в стіну.
– Ну, нормально?! – впізнала вона голос Олексія. – Я ж і сам дігер. Захоплювався раніше. У мене щелепа відвисла, коли я цей репортаж побачив! Вони нас звинувачують, уявляєш? Ми – сатаністи! Я так завівся. Сьогодні ж піду і поясню їм, ху із ху!
– Ти що, зовсім здурів, у міліцію йти? – озвався повчальний голос Завзятої. – Вони від тебе потім не відв’яжуться!
Невидимі для Дарини охоронець і перукарка стояли на сходовому прольоті, який увесь клуб голосно іменував курилкою. І Дарина подумки прокляла їх обох: сходи вели до гримувальної, де лежав Даринин великий скарб, а напоротися зараз на цю пару було рівнозначно повному краху за всіма пунктами, що цікавили її.
– І не думай, – продовжувала застерігати Завзята. – Тобі на новій роботі зачепитися треба. Ех, шкода, що ця акція разова, я б теж туди перейшла. Там не те, що в цьому гадючнику!
«Та докурюйте вже й линяйте!» – осатаніла Чуб.
Почулося деренчання банки з-під кави, об яку Алекс, мабуть, занадто різко загасив бичок, і човгання підошов об сходинки.
– Не знаю, може, ти і маєш рацію. – Його голос був уже нагорі в коридорі.
– Звичайно, маю рацію. – Вони віддалялися.
Уф!
Злодійкувато оглядаючись на всі боки, Чуб заквапилися нагору і прошмигнула в найближчі двері, на яких усе ще висіло її зоряне фото.
– О, пропажа! – підхопився Сані.
Він сидів за гримерним столом, розписуючи якийсь папірець.
– Ми тут усі подуріли. Все валиться! Уявляєш, вони на мене всю програму звалили. А ти волосся наростила? Дуже вдало! Просто як справжнє.
Дарина, щось пробурмотівши, відкинула остогидлий піджак і метнулася до канапи, в череві якої мешкала її сумка з речами.
– Зем, – спохмурнів танцівник, – їх там немає. Директор експропріював. І одяг, і мобільний, і книги… Тільки тюбетейка залишилася. Каже, штраф!
– Що?! Всі мої речі?! – заволала Землепотрясна. Вона у відчаї кинулася до дзеркала й заходилася гарячково макіяжитися першим, що потрапило їй під руку. – А косметика в тебе є?
– Зараз! Зараз! – Сані почав метушливо витягати з сумки свою велику косметичку.
– Мене там хлопець чекає! – простогнала Чуб, підводячи руку й показуючи йому свій тріснутий топ, два краї якого були зв’язані примітивним вузлом. – А я в дранті!
– А хто тебе так порізав? – співчутливо спитав Сані, з побоюванням роздивляючись Даринині посірілі пластирі.
– Та в скло врізалась.
– Це ти з ним зустрічаєшся? – не повірив він її «ась». – На! – Танцівник вихопив із вішалки свій сценічний кожушок із червоного страусового пір’я. – Хоч зверху прикриєшся.
– Дякую, ти справжній друг! – емоційно подякувала артисту Дарина.
Квапливо намалювавши на обличчі щось подібне до неземної краси, вона вискочила зі своїх триденних трусів і, аж ніяк не соромлячись блакитного колегу, почала прати їх над раковиною.
– У вас перше побачення? – розуміюче захихикав Сані.
– Щось подібне до того. Ну і сам розумієш… треба не підкачати. Зараз у туалеті під сушкою висушу. Боже, аби лиш він дочекався!
– Тоді краще без них іди, – штовхнув ідею танцівник. – Так навіть сексуальніше.
– Ти – геній! – Чуб запхала в мильницю мокру грудку білизни і пірнула в пухнасту шубу. – Ну, як я?! – Землепотрясна урочисто поставила на голову новознайдену тюбетейку.
– Землепотрясно!
Вигляд у колишнього арт-директора «О-йо-йой!» був, безумовно, злегка напівбожевільний. Але сліпучий, майже відчутний ореол радісного передчуття закоханості робив Даринине кругле негарне обличчя невимовно, непереборно привабливим – що привертало погляд, як блискучий предмет!
Дарині не вельми щастило в любові, але, якщо перефразовувати Черчилля, який стверджував, що успіх – це послідовний перехід від однієї невдачі до іншої з наростаючим ентузіазмом, усе Даринине життя було послідовним переходом від одного маразматичного роману до іншого – з дедалі більш наростаючим ентузіазмом.
– Супер! – приятель заохочувально окропив її своїм одеколоном. – Класний запах. Унісекс! А ти що, зовсім утікаєш? Мені поговорити треба. Я з цією вечіркою просто зашиваюся.
– Та мені теж, – згадала Дарина.
Відшукавши очима свій пакет, вона непомітно запхала до кишені шуби вузлик із присухою:
– Але тут уже, пробач, як вийде.
Мопед, заради порятунку якого вона і приїхала сюди, був найулюбленішим звіром Дарини, але навіть він раптом померкнув і зменшився в її очах порівняно з…
Ні! Їх не можна було навіть порівняти! Бо любов була для Дарини чимось величезним, сліпучим і непереборним – нескінченним, сяючим згустком щастя!
І заграва цієї всепожираючої пожежі вже здіймалася над Дніпром.
Марійка вилізла з люка і квапливо попрямувала – майже побігла до сходів, нервово обтрушуючи брудний одяг. Їй хотілося скоріше забути…
– Зажди, – погукав її Мир.
Вона приречено зупинилася. Було чомусь страшенно соромно, і від сорому бурчало в животі.
«Навіщо він, навіщо?! – лихоманила свідомість. – Він же не любить мене. Просто стрес, підземелля, свічка, страх. Небезпека об’єднує. Інстинкт самозбереження примушує кинутися в обійми одне одного. Тупо за Фрейдом – війна еросу і танатосу!»
«Це все підземелля, свічка, даються взнаки нерви, – подумав Мир. – Мало не трахнулися. Шкода, що ні… Зняло б напругу. Переспали б, і вся любов. Та при чому тут узагалі любов?! Звідки їй узятися?»
– Їдьмо до мене.
– Я не можу, – промимрила Марійка, відвертаючись і хапаючись очима за аж ніяк не потрібну їй зараз Кирилівську церкву.
Екскурсія вже пішла, зник священик. На обгородженій з боку гори ґратами з пік церковній землі не було нікого, крім божевільного Миті, який сидів навпочіпки і, випнувши в’ялі губи, роздивлявся щось у траві.
– Марійко, – прохально мовив Мир, торкаючись її плеча.
– Мені треба додому, – відповіла вона, сахаючись його дотику.
«Ні!!!»
Від усвідомлення: «Вона зараз піде» – у нього мало не луснула голова!
«А якщо любов?» – перелякано подумав він. І злякався ще більше, відчувши, що ладен стати на голову, зробити колесо, бігати навколо неї, як навколо ялинки, притиснути, схопити і не відпускати – аби лише вона не зникала зараз нікуди.
– Але ми ж так ні в чому й не розібралися, – вкрадливо обійняв він її знову. – Невже ти кинеш мене в біді? – прохально сказав Мир Марійці.
«Твоя любов – твоя проблема!» – жорстоко сказав він собі. Так само жорстоко, як говорив це й іншим.
Він, як ніхто, знав: усі закохані – очманілі, докучливі егоїсти, що уявляють, ніби їхня любов до тебе робить тебе їх особистою власністю!
«Твоя любов – твоя проблема!» – казав він їм, відсікаючи себе від їхньої любові.
Ваша проблема, що вам хронічно хочеться мене бачити, а побачивши мене, тупо підкошуються ноги і запалюються думки в голові, й через те, що вона пов’язана зі мною, вона аж ніяк не стає моєю!
Але зараз Мир одразу зрозумів усіх жінок, які обривали його телефон о третій ночі, погрожували самогубством, падали на коліна з криком: «Не йди… Я не можу жити без тебе!» І навіть ту, абсолютно божевільну, яка щодня писала листи, присилала додому безглузді квіти, влаштовувала істерики його батькам, а в результаті залізла у вікно його спальні по ринві.
«Я навіть приводу тобі не давав! У нас нічого не було. Я тобі – ніхто!» – кричав він, розлючений її невигубними спробами дістатися до нього у будь-який спосіб.
Але вона поривалася до нього, бо він і був нею. У нім було більше її, ніж залишалося в ній самій. У нім була її надія і безнадійність, радість і кошмар, увесь сенс її життя, що стало безглуздим.
- Предыдущая
- 53/113
- Следующая
