Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) - Страница 46

• Предыдущая
• 46/113
• Следующая

Невдоволення її було продиктоване ще й тим, що семимаршові кам’яні сходи, які приліпилися безглуздим і довгим зиґзаґом до Кирилівської гори, все не кінчались і не кінчались. І було дуже спекотно – до того, як вони приїхали сюди, Дарина й не помічала, що в Місті стоїть така запаморочлива спека.

– У мене ще справи, мені в клуб заскочити треба, – пропихтіла Чуб, стягуючи блискучий піджак.

Залишки одягу під ним були повним неліквідом, але краще вже бути бомжем, аніж барбекю.

– Я ж тебе не змушувала, – нагадала Марійка.

– А що, – обурилася Землепотрясна, – мені тебе саму відпускати? Сатаністи вже двох людей убили!

– А якщо трьох? – запитала її супутниця.

Вона різко обернулася і витріщилася на Дарину впритул:

– Ти пам’ятаєш, що казала Килина? «Я стала першою, але буде і друга, і третій». Друга і третій – значить, жінка і чоловік! Рита і Микола Петрович!

– Слухай, – із сумнівом булькнула Чуб, – я розумію твої почуття в плані тата. Але наш труп ти сюди за вуха притягнула. Гаразд, о’кей, – несподівано погодилася вона.

Дві смерті знайомих людей за два дні могли підломити й не таку бібліотекарку. І в такій психологічній ситуації варто було піти Марійці назустріч..

– Може, сходимо по-швидкому, подивимося, що там!

Минувши похмуру подругу, Дарина жваво попрямувала вгору сходами і зупинилася, не дійшовши останніх сходинок.

– Вау! – заволала вона. – Оце так! Це ж моя церква!

– Тебе тут хрестили? – уточнила Марійка похмуро.

– Ні, – вискнула Дарина. – Та, яку я на небі бачила. Із хрестами та зеленими куполами! Мамо рідна! – приголомшено прозріла вона. – Ось навіщо вони нас сюди зазивали! Ми мусили запобігти вбивству!!!

– Якому? – побіліла Марійка.

– Обом! – збуджено замахала руками Чуб. – Може, вони й позавчора нам маякували, тільки ми всі у відрубі були. Як же ти здогадалася?

Марійка Ковальова, що якихось півхвилини тому виклала подрузі свою логічну зв’язку, тільки вчепилася зубами в губу.

«Це я винна!» – млосно подумав вона.

Можливо, вони і не могли врятувати Риту, але дядька Миколу…

Звичайно, Дарина не могла впізнати Кирилівську в проекції згори, але вона…

– Це я винна! – переконано звинуватила себе Марійка. – Я мусила розпитати тебе: яка церква, скільки куполів, де стоїть, що поряд. Я могла вирахувати її! І Микола Петрович був би живий… О-о-о-о-о! – Вона швидко закліпала очима, намагаючись зупинити підступаючий потік сліз.

– Ні вже, стоп! – розсердилася на її напад самокатування Дарина. – По-перше, ще невідомо, хто б кого зупинив – ми вбивцю чи вбивця нас. Ти ким себе уявила – захисницею Києва? Типу трьох богатирів? А скажи мені, типу богатир, ти битися вмієш? Чи, може, у тебе волина є? Ось Катя здорово б’ється, – згадала Чуб, із повагою торкнувшись свого синяка на вилиці. – І це ще спросоння! А як би ти їх зупиняла, що? «Ай-ай-ай, негарно, не чіпайте цього хорошого дядька!» Я тобі так скажу: те, що той штемп із ножем у музеї кинувся від мене, а не на мене, – це мені дуже сильно пощастило. Інакше лежала б я вже в морзі з діркою в нирках. Треба дивитися на речі реально, Марусю!

Марійка кивнула, мовчки проковтнувши нелегальну «Марусю», разом зі слізьми, що не відбулись, – як не дивно, Даринин наїзд справді дав їй полегшення.

– Тут труби лопаються вже третю ніч, – повернулася до своїх реальних, логічних здібностей вона. – Вважалося, що це відбувається через обвали в печерах. А обвали – через дігерів. Але сьогодні тато сказав: те, що сталося, не могло статися через випадкове відлуння. Це був вибух.

– Вибух? – вражено зойкнула Дарина. – Землепотрясно!

– Атож! Такий, що аж земля здригнулась. І тато ледве не загинув. А дядька Миколу знайшли вранці прибитим до воріт Святої Брами.

– Де-де?

– На центральних воротях Печерської лаври.

– Але навіщо вони відтягли його аж туди? – здивувалася Чуб. – Це ж на іншому кінці міста.

– Я знаю, навіщо, – скорботно мовила Марійка. – Лавра завжди вважалася в Києві Святою землею. Головною київською святинею! Та й не тільки київською – всія Русі. А сатаністи ніколи не вигадують нічого нового. Тому диявола й називають мавпою Господа Бога. Усі сатанинські обряди – це християнські з точністю до навпаки. Вони хрестяться зворотним хрестом, вішають розп’яття догори ногами, читають «Отче наш» у зворотному порядку… До речі, Андріївський узвіз тому й називають «перевернутим» і «чортовим» узвозом. Це єдина вулиця в Місті, номери будинків якої йдуть не від центру, а до центру.

– Ось цьому я якраз ніскільки не дивуюся, – гмикнула Дарина, – враховуючи, що саме там у нас усе й почалося.

– Загалом, – повернулася до попередньої теми студентка, – до революції ті, хто хотів заслужити на покровительство темних сил, ішли й оскверняли Свято-Печерську лавру. Бідняки – бажаючи розбагатіти, кар’єристи – щоб досягти влади. Злодії, які хотіли, щоб їм фортунило в справах, прокрадалися туди вночі, аби щось украсти. А коли радянська влада почала війну з релігією, саме Лавра стала їхньою першою жертвою, а першим новомучеником православної церкви – Київський митрополит Володимир. Уночі до нього в келію прийшли троє, а вранці братія знайшла поряд із Лаврою його тіло, сколене багнетами. І ті, хто прибили сьогодні дядька Миколу до Святих воріт…

– Так що, комуністи теж були сатаністами? – зацікавлено перебила її Чуб. – І нашу Килину теж вони?! Тобто, не комуністи, а…

– Так, – зрозуміла її Марійка. – Ми ж навіть не замислювалися, чому вона раптом померла.

– Може, хвора була. – Дарина, що вже було зійшла вгору на декілька сходинок, знову загальмувала і почала спускатися назад.

– Але я бачила її за п’ять хвилин до смерті, й вона почувалася просто прекрасно.

– Всякі хвороби бувають… Стій! – Дарина зробила крок праворуч, заважаючи Марійці пройти. – Ти, по-моєму, в головне не врубалася. Лідер у сатаністів хто? Твій красень!

– Вони не сатаністи, вони дігери! – миттю насупилася Марійка.

– Тільки не говори мені про його алібі! – обурилася Чуб. – Сама подумай. – Вона звично виставила вперед руку й почала загинати пальці. – По-перше, друга жертва – його подружка. По-друге, він історик, як і ти. А хто ще з нормальних людей пам’ятає про якісь дореволюційні диявольські обряди в Лаврі? Я, наприклад, про таке зроду не чула! По-третє, ти сама кажеш: дігер, печерний… Ну а по-четверте, зачісон у нього точнісінько, як у того терориста в музеї, – хвіст ззаду!

– Хвіст – це не прикмета! – обурилася Марійка. – Навіщо Миру ту картину різати? Килину міг убити тільки той, хто бачив її останнім! А значить, це зробила та людина, яка зайшла туди переді мною! Співробітник тата. Тільки тато сказав: він усього один день попрацював, а потім зник. А вчора я його на Старокиївській горі бачила, коли за велосипедом ходила. І щойно я поставила Василині запитання про Лису Гору, він вмить підбіг і відразу зацікавився.

Дарина недоброзичливо скривилася. Повідомлення про те, що Марійка випадково зустрілася з її рудим, вразило її значно більше, ніж факт, що той бачив убиту останнім. Попри загадкову дволикість сантехніка-мистецтвознавця, уявити собі, що рудий і продуктивний – убивця-сатаніст, вона відмовлялася категорично!

– Ось і міркуй, – завелася Марійка. – До Килини останній зайшов. Був тут у перший день аварії, а потім зник. Виставку організував. Містикою цікавиться та Булгакова обожнює. Він мені сам сказав…

«…і ще навіщось подарував мені свій ланцюг», – закінчила вона подумки.

Але повідомляти подрузі про те, що хлопець, при одній згадці про якого Дарина починає плюватися вогнем, як ревнивий примус, зробив подарунок їй, Марійка не зважилася.

– Булгаков – це не прикмета! – підколола її Чуб. – Так легко можна припустити, що її вбили ми троє! Ми ж вибігли з кабінету останніми, а ти в нас узагалі Булгакова напам’ять шпариш і ставиш своїм викладачам підозрілі запитання про Лисі Гори. І батько твій увесь час тут тирлувався, – може, він твій спільник! А вбивця, до речі, взагалі міг улізти до Килини у вікно – там перший поверх. Скільки минуло до того, як ми зайшли?

• Предыдущая
• 46/113
• Следующая