Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) - Страница 38
- Предыдущая
- 38/113
- Следующая
– Одна з нас? – мимоволі перепитала Дображанська. – А інших відпустять?!
– Так, – підтвердив шизофренік. І Катине серце здригнулося нежданою надією.
На жаль, абсолютно ілюзорною.
– Але іж моїх ошобиштих джелел мені відомо, що нею будете саме ви! – переконано закінчив кудлатий.
– Чорт! – заричала Катя.
– Та тут я! – нервово підстрибнув він.
– Ну чому, чому саме я? – простогнала вона тоскно.
– Тому що ви – клаща! – відповів він із непідробною впевненістю в голосі.
Катя сумно посміхнулася: це вона знала без нього!
Але, хоч як дивно, зараз свята віра божевільного (а отже, і хазяїна, що прислав його) в її безперечну перевагу несподівано полестила їй.
За зниклу добу Катина впевненість у собі страшенно похитнулася: «Синя панчоха» в одязі з Троєщинського ринку та безголова тінейджерка-переросток – два людські види, яких вона ніколи не вважала за людей, – діяли й міркували значно швидше за неї.
Тоді як вона, розумніша, досвідченіша, сильніша за них обох, чомусь лише помилялася, злилася, впадала в істерику і непритомніла. Інакше кажучи, зробила все, щоб зараз, сидячи рядком де-небудь на кухні, вони сміялися з неї, згадуючи, яким пшиком обернулась її уявна крутизна.
– Це правда, я краща! – голосно засперечалася з ними Катя. – Саме тому, – рішуче навела вона приціл на божевільну помилку природи, – я знайду спосіб вийти з цієї гри!
– Але, моя Яшна пані, – задушливо прошепотів засланий псевдочорт, схиляючись перед нею в новому арлекінському реверансі, – навіщо виходити іш гли, в якій ви виглали?
– Виграла?! – істерично реготала вона. – Що? Зірвану угоду? Згорілий офіс?
– Повілте, – чорний схилився ще нижче і по-собачому заглянув їй у вічі, – коли ви штанете іштинною Києвичею, вші чі плоблеми ждадуччя вам шмішними.
– Так? – Попри те, що він заперечував їй, у його голосі було рабське шанування її королівського сану, і Катя просто не могла злитися на нього – лише на саму себе, що продовжує цю безглузду розмову. – Ах так, я забула, вони змусять Володимира Федоровича… – Дображанська недбало махнула рукою.
Ціна, яку вимагали від неї за цю послугу, вже здавалась їй непомірною, а сама обіцянка – писаною вилами по воді.
– Є влада, яка могутніша глошей і шв’яшків, – хтиво оголосив кудлатий. – Чого ви бажаєте, моя Яшна пані?
– Щоб ви залишили мене у спокої! – стомлено здійняла вона очі догори. – Супермаркет «Еко» знести к чортовій матері! Убити цю чортову Динозавриху, послати всіх на хрін, одключити мобільний, купити купальник і поїхати у відпустку. Назавжди!
– О-о-о-о-о!!! – захоплено проспівав він.
І не розгинаючись, потрюхикав «кабанчиком» до передпокою, щоб менше ніж через секунду знову з’явитися перед нею, притискаючи до грудей обірваний листок.
«104-а сторінка. Я забула його на підлозі», – упізнала обривок Катя.
– О, моя Яшна пані, доля на нашому боці, – натхненно прошепелявив чорнопикий, трясучи 104-ю. – Де знаходитчя ваш «Ехо»?
– Тут поряд, – збентежено озвалася Катерина. – Он, – похмуро ткнула вона пальцем у далеку будівлю, одягнену в сріблясту плитку. – Вже майже добудували, сволота…
«Боже, навіщо я говорю йому це?»
– Його видно звідши?! – в голосі псевдочорта прозвучав священний захват. – Доля на нашому бочі! На нашому бочі!
Плошу ваш, – стискуючи пергаментний аркуш, волохатий ввічливо зігнувся у бік балкона. – Жлобіть милішть. Пло-штягніть до нього луку, хажяйко!
Катя навіщось послухалася.
Вона покірно піднесла руку, простягаючи пальці до сріблястого триповерхового будинку. Звідси він був таким маленьким і несуттєвим, що, здавалося, його справді можна взяти однією рукою.
– Уявіть шобі, – спішно застрекотів чорний їй у вухо, – що че ваша ліч! Ліч, яку ви можете вжяти, пелештавити ж мішча на мішче, жламати, викинути, подалувати. Че важко.
Але він помилявся, це було зовсім не важко, і Катя раптом із задоволенням відчула кожен м’яз своєї руки, силу і доленосну значущість кожного з десяти пальців! Вона вже не думала про безглуздість того, що відбувається, мимоволі підпавши під владу запаморочливого щастя, того самого, заради якого жила, – відчуття, що влада тремтить у її руках, і вона здатна переламати чужу долю, ситуацію, саме життя одним порухом пальців.
– Плеклашно, моя Яшна пані! – захоплено видихнув чорнопикий. – А тепел повтолюйте ша мною: «Владою моєї луки…»
– Владою моєї руки…
– І іменем Отча мого…
– І іменем Отця мого…
– Я велшу те…
– Я вершу те…
– Що мені потрібно!
Катя бездумно вторила йому гучним відлунням, тоді як її розум і почуття витали десь високо, й серце билося захоплено та тривожно, мовби вона стояла зараз на найвищій точці всесвіту, з гордістю поглядаючи на скорений світ навкруги.
– Тепел штишніть кулак. Ліжко. Шильно! – почула вона наказовий крик і різко з силою стиснула пальці.
Будинок розвалився.
Катя розкрила рот.
Вона не чула ні шуму, ні криків перехожих. І його падіння вразило її не більше, ніж смерть порожньої сірникової коробки, розплющеної в неї на очах під чиїмось випадковим каблуком.
Усередині було тільки спокійне, відсторонене здивування та… полегшення, близьке до стану невагомості.
– Нікого не вбило? – відчужено спитала вона.
– О, ні, п’ять ланку, жанадто лано, – відповів Чорт («Чорт забирай, саме Чорт!») – Інша ліч, коли обвалившя чентлальний поштамт.
– Центральний поштамт? І його теж?! Але хто? – здивувалася Катя.
Чорт скромно опустив погляд:
– Ошмілюшь доповішти. Якщо тепел моя Яшна пані хоче вбити мадам Диножавлиху, в книзі Влади є лечепт переможного жілля.
Катя повільно посміхнулася, солодко заплющила очі й упала в крісло.
Вона не пам’ятала, коли востаннє почувалася такою блаженно-щасливою.
Напевно, ніколи!
Десять років Катерина Дображанська була артисткою цирку, яка, напружено розставивши руки, намагається утримати на кінчиках пальців гойдливу піраміду з десятків куль, – прибутки, реклама, податки, зв’язки, власну репутацію і престиж. І ось зараз, блаженно відкинувшись на спинку і заклавши долоні за голову, вона умиротворено дивилась, як її невидимі кулі посипалися на підлогу, – закочуючись під шафи та канапи, – непотрібні, дріб’язкові, безглузді.
Бо на світі існувала влада, могутніша за гроші та зв’язки.
І ця влада – та сама, за яку сімдесят років тому Гітлер віддав би третину своєї країни, – належала їй!
– Дожвольте дати вам поладу, – нагадав про себе Чорт. – Якщо ви бажаєте дошягти іштинної влади, не повідомляйте вашим подлугам, що вибіл уже жлоблено. Не подавайте виду, будьте люб’яжні ж ними. І, знайшовши момент, жабеліть книгу шобі. Вони не мусять колиштуватишя нею, інакше…
– Ясно. Закрили тему.
Катя самовдоволено потягнулась і, відірвавшись од крісла, підійшла до свого улюбленого пастушого годинника, що рекламував 5.15 ранку.
– Вони ще сплять, – посміхнулася вона. – З ними ж не станеться нічого поганого? – примхливо заявила Катя, дивлячись на свого чорного раба. – Я не бажаю, щоб із Марійкою…
– О, жовшім нічого поганого! – поспішно запевнив її персональний Чорт. – Якщо не блати до уваги того, що вони плоглають.
Катя кивнула і любовно погладила високу зачіску пастушки-маркізи.
– Ні, ви мусите пообіцяти мені!!! – заволала вона раптом, корчачи страшні, істеричні гримаси.
І обернулася.
Її кімната зникла…
Зі щоденника N
Мій геній уперто штовхає мене до думки: жінка вища за чоловіка. І матріархат, що його зжерла цивілізація, був однією з утрачених істин.
Усе просто!
І горезвісна інтуїція, і те, що саме їх завжди так охоче записували у відьми, і те, що саме вони завжди так охоче йшли туди, пояснюється неймовірно просто: жінка завжди буде ближча до природи. Тому що, як земля, наділена здатністю народжувати.
Чоловік може відірватися від землі. Може підмінити жадобу війни жадобою влади, грошей, слави і великих звершень. Силу – найманою силою. Вбивство – найманим вбивством. Інстинкт розмноження – сексом. Секс – сублімацією. Але жінка, навіть найпрогниліша та найфеміністичніша, завжди носитиме в собі частину Великої Матері – її нескінченної та багатоскладової гармонії, безсердечної мудрості й руйнівної сили. І ця частина завжди нашіптуватиме їй у вухо: ти можеш викликати грозу і бурю, обпоїти, і звести з розуму, і вбити заради блага своїх чад, бо ти – це я. А я – вищий за правду!
- Предыдущая
- 38/113
- Следующая
