Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) - Страница 35

• Предыдущая
• 35/113
• Следующая

Але Катя не сказала нічого – лише нетерпляче смикнула тугий комір-стійку і повільно вдихнула свіже нічне повітря.

Залишений за плечима день був подібний до фіналу казки Єршова, герої якої стрибали по черзі в три казани. І, виринаючи з чергової палітурки, Катя не знала, чи відродиться вона знову, чи живцем звариться круто.

Виходило, що вижила! І, зробивши божевільне, запаморочливе коло, тупо повернулася на те ж саме місце – в прямому і переносному значенні слова.

– А ти чого мовчиш? – накинулася Чуб на Марійку, що вже п’ятнадцять хвилин сумлінно не зводила очей із неба.

– Начебто ніде нічого не загорілося, – пискнула та, підім’ята цим войовничим викриттям. Вона самовіддано підперла затерплу шию долонею і знову з надією задерла її вгору.

– Кінець світу! – завила Дарина Чуб. – Вона все ще вірить! Перехрестись, Марусю! Не було жодного справжнього дива! Усе можна пояснити! Ми живемо в століття високих технологій! Пси говорять людською мовою! Прозорий привид – кінопроекція! І якщо зараз на небі з’явиться червоний вогонь, це буде всього лише…

– О БОЖЕ!!! – розкрила рота Марійка Ковальова.

І на її закинутому вгору обличчі виписався такий нескінченний захват, що обидві її супутниці мимоволі подивилися ввись і побачили те, що неможливо було пояснити ніякими високими технологіями.

Небо над ними замерехтіло, ожило, з’їхало з глузду, зірки зірвалися зі своїх орбіт і, закружлявши у стрімкому снігопаді, склалися самі собою в рівні й зігнуті лінії небаченого і водночас дивно знайомого візерунка.

– Ви бачите?! – нестямно заволала Чуб, несподівано усвідомивши:

Вона знає його!

Знає напам’ять!

Споконвіку він лежав у внутрішній кишені її червоної шкіряної куртки…

На безмежному оксамитово-синьому небі горіла складена з тисячі зірок карта Києва!

А в серцевині та у верхньому лівому кутку сяючої карти вибухнули три сліпучо-червоні вогні. І, вхопившись поглядом за один із них, Дарина відчула, що небо запаморочливо падає на неї, чи, може, це вона нестримно мчить із неба на землю, тому що зоряні лінії раптом миттєво злились у вулиці та будинки, й, інстинктивно виставивши вперед руки, Дарина летіла прямо на темну церкву, що вищирилася безліччю гострих хрестів.

– Ні! – безглуздо закричала вона, розуміючи, що зараз розіб’ється на смерть об напівкруглий зелений купол.

– Чо-о-о-о-орт! – задушливо прошипіла поруч Катя, судорожно стискуючи свій комір.

І в ту ж секунду безумна фантасмагорія розсипалась і зникла. А за їхніми спинами замекав догідливий цапиний тенорок:

– Кликали, панночко? Що накажете?

І, обернувшись, Катя побачила когось чорного, волохатого, з плескатим носом, і полетіла на землю, обриваючи конвульсивною рукою ґудзика з піджака.

– А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а! – завищала Дарина. І щоб передати всю безрозмірність її крику, слід було б продрукувати це довге «а» до кінця сторінки.

Марійка розкрила рот у безмовному окостенілому запитанні.

– Ти хто? – поворушила вона губами, з яких не злетіло жодного звуку.

Але чорнопикий, мабуть, умів читати по губах.

– Чорт, – послужливо відрекомендувався він. – Що накажете, панночко?

Поцілувавшись потилицею з бетонними плитами, Катя ледве вибралася з безглуздої темряви і спробувала сісти. Їй здавалося: відколи вона гепнулася на землю, так невдало відсахнувшись від чорнопикого, минуло не більше хвилини. Але її вже оточував день, ясний і сонячний, і тіло було легким і спокійним – без слідів переляку, нервових потрясінь і бетонного болю. Ось лиш навкруги щось явно було не так. І навіть не щось, а зовсім усе!

Зник сірий музей із шістьма колонами сталінського ампіру, й розчинилися сусідні будинки. А ліворуч од неї з’явилася звідкись кам’яна хрестово-купольна церква з шістьма напівкруглими візантійськими куполами. Праворуч – високий терем-палац і ще безліч інших будівель.

Хтось різко підняв її із землі, й голос, густий і грубий, прогудів у саме вухо. Катя розібрала лише одне слово «Маринка», але не зрозуміла і його: «Це що, їй?»

Вона спробувала злякатися.

Проте цього в неї не вийшло. Замість страху було зовсім інше, нестерпно обтяжливе відчуття: ніби її серце намагається прорватися крізь груди і кудись утекти. Чоловік потягнув її за собою, продовжуючи схвильовано казати незрозуміле їй. Його рука, яка стисла її руку, була великою, мозолястою і шкарубкою – мужицькою. Все інше йшло на крок уперед, і вона бачила лише його широку спину у важкій темній кольчузі.

Вони спустилися з гори вниз – туди, де більше не було Андріївського узвозу. І церкви не було теж. Але сама гора була, і на її вершині стояв устромлений у землю високий і кривий залізний хрест.

Чоловік обернувся, і вона, нарешті, побачила його обличчя – з довгою недоглянутою бородою, чудовим рішучим носом і прохальними волошковими очима. Він був високий – на дві голови вищий за високу Катю, з широкими – чи не в цілий сажень, плечима. Але вона не боялася його – вона боялася за нього, і водночас відчувала, що так гнівається на нього, що ладна вбити!

Блакитноокий заговорив знову. І несподівано, немов хтось витягнув вату з її вух, вона почула і зрозуміла його:

– Ти відьма, ти одна знаєш. Не дай скоїти гріха! Скажи, чи воно це? – благав волошковоокий.

І хоча вона не знала, про що він, проте точно знала відповідь: «Так, воно!»

І ще знала, що не мусить говорити про це волошковоокому.

А якщо не скаже, він загине.

– Скажи, кохана, – попросив він так ніжно й гірко, що в неї заголосило серце.

– Відступися, – безнадійно попросила вона. – Не губи себе. Відречися від неї!

– Ні, – похмуро похитав головою він. – Ні.

І вона зрозуміла, що його вибір зроблено – і він остаточний і незворотний. А значить, тепер доведеться вибирати їй.

Хто загине сьогодні вночі?

Її чоловік?

Чи її Місто?

І тоді вона, нарешті, змогла злякатися.

– Чорт? Справжній? – прошепотіла Марійка.

Сутулий чоловічок із замурзаною, порослою брудним волоссям фізіономією кумедно вклонився, відставивши праву ногу, немовби відповідаючи: найсправжнісінький, хай там що, власною персоною!

– Або ж, як зволите, – біс, нечисть, лукавий, нелегкий, нечистий, рогатий, безп’ятий, лівий, поганий, лихий, супостат, блазнитель, супротивник, гравець, блазень, шехматик, некошний, окаянка, отяпа, немитик, луканька або анчутка!

– Луканька або Анчутка? – перепитала вона.

І несподівано відчула, що їй аж ніяк не страшно…

Навпаки – страшенно весело!

Пружна реальність, в ієрархії якої Марійка Ковальова була лише нікчемним книжковим черв’яком, нараз лунко прорвалася прямо в неї на очах, і, остаточно переступивши невидимий, тепер уже тонкий бар’єр, вона опинилася у звичному і затишному світі своїх казок і вперше в житті зрозуміла: перемогла!

– Я завжди знала, що це можливо! Чуєш, я знала це! І Він теж знав! – заволала вона, намагаючись перекричати оглушливий шум крові у вухах. – Що? – агресивно штовхнула вона ліктем повітря в напрямі Чуб. – Досить тобі чудес?! Чи ще потрібно?

Марійка відчувала, що зараз вона здатна на все. І від надлишку щастя та всесильності вона розсміялася, судомно зігнувшись навпіл, і впала на коліна поруч із бездиханною Катею.

Катя лежала на землі в роздертому піджаку, що оголив чорно-шовкові груди, – безвільна рука, як і раніше, стискувала комір, за який вона смикнула при падінні. Очі були заплющені.

– Ха! Вона непритомна! – нелогічно весело оповістила Дарину Марійка і тремтячими від сміху руками підвела Катину голову, обмацавши постраждалу потилицю. – Ха… Крові немає!

• Предыдущая
• 35/113
• Следующая