Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) - Страница 23

• Предыдущая
• 23/113
• Следующая

Але до 7-го у неї ще був час. І давати слабину і пхатися на чиюсь квартиру в центрі, щоб отримати роз’яснення в обмін на її жіночу «ввічливість із Ним», Катя не збиралася. З «Ним» – означало з третім!

«Вони що ж, по колу пустити мене хочуть?»

Гра, в яку її втягнули мимоволі, була з біса слизькою та безжальною. На війні як на війні. Її не збиралися щадити.

«Догралася, дурка!»

Катя жалісливо вчепилась у своє праве передпліччя, кривлячись від неприємних спогадів. Директор, якому мимоволі передалася нервозність клієнтки, вже з метушливою цікавістю оглядав темношкіру книгу.

– Я хочу знати про цю річ усе! – рішуче оголосила Катя. – В якій майстерні могли зробити цю підробку? Хто найбільш вірогідний виконавець? Чи можна його знайти? Замовлення, скоріше за все, було виконано зовсім нещодавно.

Експерт підвів на неї здивовані очі.

– Але, Катерино Михайлівно, – збентежено мовив він, – це зовсім не підробка. Річ дуже і дуже давня. Диво, що вона так чудово збереглася Схоже на Середньовіччя. А може…

– Ви що ж, знущаєтеся наді мною? Ця книга написана сучасною мовою, без усяких там «твердих знаків»! Вона навіть не дореволюційна, – зневажливо осадила його Катерина.

Але директор, який, за логікою речей, зобов’язаний був негайно посипати голову попелом, засоромившись такого неприпустимого професійного ляпу, чомусь лише з сумнівом подивився на неї і, намагаючись оживити скислу посмішку на своєму обличчі, боязко і єлейно засперечався:

– Голубонько моя, Катерино Михайлівно, ви помиляєтеся. Цю книгу написано давньоруською мовою і від руки.

– Але я сама її читала! – Безглузда директорська впертість розлютила Катерину. Вона обурено підвелася з крісла, підійшла до столу і, бажаючи раз і назавжди покінчити з цим непорозумінням, що застопорило справу, неприязно тицьнула пальцем у першу-ліпшу сторінку:

– «Помни, Ясная Киевица, что право твое вершить…»

Посмішка Віктора Арнольдовича конвульсивно сіпнулась і щезла.

Він нервово вгледівся в текст, поворушив губами і приголомшено поклав руку собі на груди.

– Не може бути, – отетеріло мовив він. – Або ви розігруєте мене, або… – Директор несподівано потеплів і з надією подивився на неї. – Може, розігруєте, га, Катерино Михайлівно?

– Що? – звела брови вона.

Її гнів несподівано відступив і терпляче став у чергу. З Віктором Арнольдовичем, незмінно підтягнутим, лощеним і світським, який чітко усвідомлював межі, прокреслені навколо його гонорових клієнтів, і ніколи не переступав цю невидиму риску, діялося щось дивне і підозріле. І в Каті з’явилась ідея.

– Не зрозуміла. Поясніть! – сухо наказала вона.

– З іншого боку, – тривожно сказав Арнольдович сам собі, – не могли ж ви вивчити її напам’ять. – Він зам’явся і раболіпно-підлесливо пробелькотав: – Чи можу я попросити вас прочитати мені ще щось, там, де я вкажу?

– Але після цього я отримаю від вас повне і вичерпне пояснення! – безапеляційно констатувала Катя.

Директор радісно закивав, погоджуючись, і, підсунувши їй книгу, почав перегортати навмання товсті, негнучкі сторінки збудженими, догідливими руками.

– «Высуши тоску, Ясная Киевица», «Когда луна впервые взойдет весной», «Ты – его закон, но есть законы и для тебя», – слухняно прочитала Катя три уривки в різних місцях. – І що тепер? – уточнила вона деспотично.

– Так-так… Чарівно, чарівно.

Директор раптом дивно заспокоївся мертвим і блідим спокоєм, і, знову зробившись машинально ввічливим, галантно підсунув їй крісло. Потім, притримавши її наступне запитання жестом руки, підійшов до невеликої шафи XIX століття, заставленої показними позолоченими палітурками нескінченного словника Брокгауза і Єфрона, відчинив дверцята нижньої секції та, порившись у купі паперів, витягнув убогу брошуру київського розливу з українською молодицею на обкладинці. Розгорнув, прочитав, кивнув і безсило опустив руки.

– Гаразд, – мовив він негарним і хрипким голосом. – Останнє запитання, дорогоцінна Катерино Михайлівно. Можу я запитати, звідки у вас ця річ?

– Не можете! – відрізала Катя, але тут же зрадила своє рішення. – Дісталася від бабусі.

– Від вашої рідної бабусі? – навіщось перепитав він.

– Так, від моєї рідної бабусі. А що?

– А ким, вибачте, була ваша бабуся?

– Вчителькою! – погрозливо пророкотала Катя. – Яке це має відношення до книги? Я взагалі її погано пам’ятаю.

– Погано пам’ятаєте? Тоді це багато що пояснює, – закивав Віктор Арнольдович, як іграшковий бовванчик.

– Що, пробачте, це пояснює? Ви мені дасте відповідь на запитання чи ні?! – вже неприховано заволала Катерина.

– Заспокойтеся, Катерино Михайлівно, заспокойтеся, – механічно замахав на неї руками він, немовби намагаючись погасити полум’я, що зненацька шугонуло на нього. – Якщо у вас була така бабуся, вам краще зайвий раз не нервуватися. Вибачте мені, дорогоцінна Катерино Михайлівно, але я мушу сказати вам надзвичайно важливу річ. Ця книга практично безцінна!

– І яка ж її ціна? – конкретизувала Катя.

– Важко сказати відразу.

– Скажіть приблизно.

– Якщо це справді та сама книга… – вона побачила, що на його чолі, що розгладилось, виступив холодний і жалюгідний піт, – навряд чи на території України знайдеться покупець, здатний сплатити її істинну вартість. Але за кордоном такі аматори є. Утім, це, мабуть, не має значення, оскільки її все одно не можна продати. Згідно з легендою, цю річ неможливо вивезти з Києва.

– Ви глузуєте з мене?! – спалахнула Катерина.

– Аж ніяк, – мовив він із гідністю небіжчика в труні. – Просто якщо це справді та сама книга, яку згадує професор Чуб, то це легендарна книга українських Києвиць, у якій зібрано всі язичницькі та пост-язичницькі обряди й заклинання. Це дуже давня й дуже страшна магія роду, що почав своє існування ще до заснування Київської Русі. В усякому разі, так написано у Чуба, – пояснив він тужливо. – Отож, звичайно, у світі знайдуться цінителі таких раритетів. А з-поміж них є і мільйонери, і мільярдери.

– Вона так дорого коштує? – з неприязню зіщулилася Дображанська.

І думка, що зародилася в ділянці її потилиці, сформувалася негайно в конкретне й неприємне запитання: «Він із Ними заодно? Чи могли Вони розрахувати, що я відразу кинуся до нього? Так, легко!»

– На світі, голубонько моя, Катерино Михайлівно, є чимало людей, що заграють із сатаною, – озвався директор скорботно. – І деякі з них сповідують цю релігію дуже серйозно. Думаю, років сімдесят тому відомий вам Адольф Гітлер віддав би за вашу книгу третину своєї країни. Недаремно його прибічники вивозили наш чорнозем вагонами.

– Чорнозем? – збентежив Катю такий нелогічний перехід на сільськогосподарські теми.

– Уся справа в землі. Так стверджує Чуб… І такі, як він, будуть завжди.

– Так ви можете знайти мені покупця?

– У вас є потреба в грошах? – відчужено поцікавився підкуплений директор.

Катя мовчки кивнула, чекаючи продовження.

– Але на таку угоду знадобиться багато часу, – понуро мовив Віктор Арнольдович. – Крім того, доведеться провести експертизу, щоб установити істинний вік книги. Що ж до її достовірності в іншому плані, тут нам довідок ніхто не дасть, але я впевнений.

– А чому, власне, ви так упевнені? – процідила вона, через силу маскуючи гнів.

– Тому, голубонько моя, Катерино Михайлівно, – відповів директор глухо, – що я знаю вас уже три роки. Досить добре, щоб зрозуміти: ви неймовірно зайнята людина і ніколи не зубритимете напам’ять шістсот сторінок малозрозумілого тексту тільки для того, щоб посміятися з такого старого, як я!

– Це не відповідь, – спокійно зауважила Катерина.

– Що ж, я дам відповідь, – стомлено погодився він. – В описі цієї книги у професора Чуба значиться, що істинна Києвиця прочитає її без зусиль, навіть якщо за волею долі вона народиться в чужій країні й не буде навчена рідній мові. – Він простягнув їй барвисту брошуру й байдуже підкреслив нігтем згаданий абзац.

– А що таке Києвиця? – відреагувала нарешті на незнайоме слово Катя.

• Предыдущая
• 23/113
• Следующая