Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) - Страница 21

• Предыдущая
• 21/113
• Следующая

Марійка зітхнула.

– Я також, – заспокоїла її Дарина. – Але стовідсотково – це не наші, а її проблеми. Точно! – підтвердила вона, схоже, повністю заспокоївши себе своїм аналітичним висновком.

Марійка, навпаки, готова була розридатися від такого реалістичного пояснення подій. Надзвичайне диво, що сталося з нею вперше в житті, раптом розтало без сліду.

– Ну-у-у, не засмучуйся, – просюсюкала повагом добра Дарина, побачивши пониклу маківку своєї повірниці по пригодах. – Ти що, і справді повірила, що ми відьмами стали? А чому? Ну розкажи, – неспокійно засмикала вона Марійку за плече. – Мені, правда, цікаво! Врешті-решт, – остаточно здалася вона, жалісливо дивлячись на засмучений Марійчин ніс, – ми мусимо розглянути всі версії.

– Я читала… – безнадійно шморгнула носом Марійка.

– Що? – підбадьорила її Дарина, щосили зображуючи величезну цікавість.

– Читала, що відьма, помираючи, не може понести свою силу з собою і корчитиметься в страшних муках доти, поки не передасть її учневі. Якщо це… припустімо… так… то все відразу сходиться! Адже коли ми зайшли до кабінету, Килина явно була при смерті. І в неї просто не було іншого виходу. Та вона й сама сказала: «Мені довелося віддати свою владу вам!»

– І після цього ми всі відразу стали відьмами? І ти, і я, і ця сучка? – вже з непідробною цікавістю уточнила Дарина Чуб.

Вона ще раз оцінила свої прекрасні нігті й мрійно видихнула:

– А круто було б! Шкода, що так не буває! Відьми – це так, забобони…

– Усі народні забобони, – поблажливо прорекла забобонна Марійка, підбадьорена увагою своєї невеликої аудиторії, – мають реальну основу. Наприклад, у казках усіх народів світу присутній так званий дракон або змій. Так от, усе це відгомони нашої стародавньої пам’яті про динозаврів!

– Гаразд, о’кей, – несподівано погодилася Чуб, – припустімо, що ми – відьми. Як дізнатися, правда це чи ні? У відьом є якісь особливі прикмети? Ти щось іще про них знаєш?

Марійка зраділо кинулася до свого письмового столу.

– Ось у Чуба… До речі, – підлестилася вона, – не твій родич?

– Дай сюди! – несподівано рознервувалася Дарина, вихоплюючи з Марійчиних рук кволу брошуру, на обкладинці якої взялася в боки «жвава» молодиця із рясним намистом на грудях. – Слухай, і насправді мій, напевно. А. А. – Андрій Андрійович! Він у мене професором був! Тільки помер давно. І книжок його вдома немає. Він – татів тато, а батьки сто років як розбіглися… Ну, привіт, діду! Ось і побачилися, – розчулено привітала вона предка.

Ввічливо ушанувавши пам’ять Дарининого діда хвилиною мовчання, Марійка експропріювала в неї видання й розгорнула на позначеному закладкою розділі.

– Головною ознакою відьми, – з пафосом прочитала вона, – є хвіст!

– Що-що?

– Невеликий тілесний відросток ззаду.

– А-а… – Чуб мимоволі поторкала себе нижче спини.

І раптом, стрепенувшись, почала знервовано обмацувати свої сідниці.

– Марійко, будь другом, подивися! – безтямно заволала вона. – Що в мене там у трусах теліпається? Лишенько, тільки не це! Хвоста я вже не переживу…

Просвітниця невідкладно підповзла до неї і, конфузливо відтягнувши трохи донизу труси Дарини, старанно оглянула рожеву, округлу і послужливо випнуту сідницю.

– Це прищик, – із полегшенням сказала вона, почервонівши, як херсонський помідор, од цієї незвичної інтимної процедури. – Простудний, напевно. Ми ж на землі спали.

Одлипнувши від замкової щілини, Марійчина мати гордовито попрямувала по коридору, ні секунди не сумніваючись у тому, що вона і не думала підглядати – просто проходила мимо й інстинктивно відреагувала на підозріло гучний крик.

Улетівши до кухні, Ганна Миколаївна збуджено затопталася на місці. Чоловік повернувся з виклику о п’ятій ранку і був утомлений і похмурий. Він прокинувся десять хвилин тому, хрипко запитав: «Марійка вдома?», «Де була?», «З одногрупниками?» і, отримавши у відповідь: «Так», «Каже, на вечірці», «Ні», присік її подальші натякання про надіту на парі піжаму і безвісти зниклий велосипед нервовим: «Та помовч ти, Христа ради!» І тепер похмуро й мовчки дивився на екран чорно-білого телевізора, чекаючи випуску новин і байдуже сьорбаючи свою каву з персональної філіжанки з написом «Володя». Ковтав і знову напружено зціплював зуби, неначе у роті в нього лежала якась в’язка важка злість, яку він ніяк не міг запити.

Мати знала: в такому настрої його краще не чіпати. Але…

– Ні, ти мусиш мене послухати! – несподівано заторохтіла вона, з ходу компенсуючи собі десять хвилин принизливого терпіння. – Вона твоя дочка! А ти знаєш, кого вона в будинок привела? Повії шмат! Патли, як у папуаски! Сережка в носі! А замість майки – ліфчик! І ще каже мені: «Я – співачка!» – верескливо-відразливо передражнила вона Дарину Чуб. – А Марійка з нею заявилася така, що не впізнати. Уся в кучерях і одягнена біс його зна в що. А на вечірці тій самі дівчата були! Я відразу не допетрала… А виявляється, он воно що! – Мати знизила голос до панічного шепоту: – Марійка наша – лесбіянка! Ти чуєш, батьку? Ось чого в неї мужиків не було. А як зняли вінець безшлюбності, відразу й поперло. Господи, що ж це робиться, га? Може, назад його надіти?

– Іди геть від мене, Ганно, – відмахнувся Володимир Сергійович. – Що ти верзеш? Слухати гидко.

– Я знаю, що кажу! – ображено верескнула мати. – Ти знаєш, чим вони там, в її кімнаті, займаються? Одна одній під спідниці у труси заглядають!

– Знову шпигувала! – розсердився Сергійович. – Та відстань ти, нарешті, від дівки! Усе життя її мордуєш. Школу з медаллю закінчила, в аспірантуру йде, – а тобі все не так.

– Звичайно, – скипіла мама. – Вона твоя улюбленка! А ти спитай у неї краще, куди вона велосипед поділа? Мабуть, ця шльондра її й намовила речі з будинку виносити.

– Та замовкнеш ти нарешті чи ні? – Батько голосно ляснув долонею по столу і загрозливо підвівся на повний зріст. – Веди її сюди! Я сам із нею поговорю! Все одно потрібно…

Він не закінчив пропозиції. І Ганна Миколаївна вимогливо подивилася на нього, намагаючись визначити, який саме з її аргументів таки справив на нього потрібну дію.

– Ти ж тільки не дуже, – невпевнено сказала про всяк випадок вона. – Ременем не треба.

Володимир Сергійович стражденно скривився.

Старший син Дмитро і насправді діставав од нього іноді на горіхи, але Марійку він за все своє життя не торкнув і пальцем. Добра, слухняна, старанна дитина – таку тільки до рани прикладати.

– Залиш нас, – категорично гаркнув він, коли за кілька хвилин дружина привела до нього розгублену дочку. Та перелякано моргала: хоч яким коротким був їхній хрущовський коридор, по дорозі сюди мати встигла застрахати її батьківським гнівом.

– Послухай, – зробивши дружині застережний жест рукою, батько взяв Марійку за сутуле передпліччя і повів на балкон – далі від усюдисущих материнських вух. – Ти, Мурзику, на матір не сильно реагуй. Знаєш, яка вона в нас: сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю. Сама придумає – сама злякається. А ти вже доросла, тобі треба і погуляти, і повеселитись. Я в молодості сам раз на суперечку з мосту на Труханів острів стрибнув. Уявляєш? – Володимир Сергійович говорив про це швидко і зібгано, як про щось неважливе і несерйозне. І раптом спитав: – А скажи мені, Мурзику, ти з іншими студентами дружиш?

– Ні, – негативно похитала головою дочка, дивуючись такому дитячому запитанню.

– Зовсім?

– Ні, ні з ким не дружу, – підтвердила вона.

– А ці дівчатка, з якими ти вчора, вони хто?

– Дарина – співачка, в нічному клубі співає. А друга… – Марійка пригадала Даринину характеристику гарної чорнявки. – Вона бізнесом займається. І не зовсім дівчинка – їй уже років тридцять, напевно.

– Ну що ж, хороша компанія, – схвалив тато, і в його висновку почулося незрозуміле полегшення. Він посміхнувся невдало і непереконливо й заговорив знову, і стало видно, що тепер слова даються йому дуже важко: – А ти ніколи не чула, доцю, щоб у вас у групі або в інституті хтось говорив про дігерів? Ну, про тих, які по підземних печерах лазять?

• Предыдущая
• 21/113
• Следующая