Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) - Страница 16

• Предыдущая
• 16/113
• Следующая

– Стривай, – зупинив його Володимир Сергійович. – Дивіться, в церкві он світло…

У вузьких, як щілини, вікнах корпулентної Кирилівської церкви мерехтіло слабке жовтувате полум’я.

– Ти, Сергійовичу, сьогодні взагалі безквитковий. Так і не лізь! – бухнув той, що сказав «паняй», і махнув рукою.

– Та чого ти? – остудив його другий. – його правда. Треба погукати, вони нам ворота і відчинять.

– Звідси не догукаєшся… Церква стара, стіни знаєте які! Нумо, підсоби… – Володимир Сергійович відійшов до хвіртки, що по сусідству з воротами. Крякнув. Сперся на плече другого, схопився за пруття і, поставивши ногу на стягнуту суворим іржавим дротом ручку, з юнацькою хвацькістю перемахнув двометрову огорожу.

– Чекайте. Зараз! – пообіцяв він.

Хизуючись і пишаючись собою, Марійчин батько попрямував повз сміттєві баки до опасистої білокам’яної руської красуні. Дійшовши до розкреслених клітиною металевих смуг важких дерев’яних дверей, Сергійович зам’явся, збираючись перехреститись, але, посоромившись робити це на очах у товаришів по службі, спохмурнівши, штовхнув одну зі стулок.

Та відчинилася, відкривши вхід до високого квадратного простору центрального нефа, окреслений насупленими середньовічними колонами, що йшли у небо. Усередині церква виявилася страшенно маленькою. А її стіни, темні й облуплені, зберігали залишки тисячолітніх фресок і примальовані до них пізніше відсутні частини святих.

Але нині, в напівтемряві, старі, стерті століттями фарби зливалися в білі «хмари», і Богоматір в центральній апсиді, з відрізаною часом головою, і відсічені від тулуба босі ноги святих – охоронців мармурового іконостасу, що помістився між ними, справляли враження моторошне і гнітюче.

І через це церква здавалася покинутою, не живою. Покинутою Богом і людьми…

Але була діючою. І якесь невідоме Сергійовичу і, схоже, не призначене для погляду мирських релігійне дійство відбувалося в ній просто зараз.

На рожевуватій підлозі з ширококостих, підігнаних одна до одної різнокаліберних кам’яних плит сяяв трикутник із оплавлених церковних свічок. А в його центрі лежав ниць безликий і бездиханний на вигляд священнослужитель, упираючись хрестоподібними кінцівками в краї незрозумілого трикутника.

Руки лежачого були нерухомі й безмовні, ноги неналежно заголились, і Сергійович зніяковіло позадкував, розуміючи: побачив те, що не мусив уздріти, – чиєсь суворе нічне моління.

Він розвернувся, маючи намір піти, й інстинктивно зіщулився, побачивши, що на фресках, праворуч біля дверей, зображено людські голови, які горять у муці червоного пекельного вогню.

прочитав він. А в цей час відсічені голови кричали, пронизані наскрізь пекельними виткими черв’яками, і шкірили роти, що скреготіли зубами, – невмілі й нарочито застрашливі, немов змальовані зі шкільного зошита його сина, коли той, іще підлітком, полюбляв малювати всякі убивчі жахи.

Вторженець завмер й інстинктивно потягнувся трьома складеними пальцями до лоба, відчувши раптом неусвідомлений і безіменний, але наростаючий жах, що тіснив груди Хоми Брута, який іще не знав, що чекає його за порогом опівнічної та порожньої церкви, але кожною порою своєї шкіри розумів уже: краще не знати цього ніколи! Тікати без оглядки, поки ще не пізно!

Пізно.

Володимир Сергійович озирнувся. І відразу дізнався, що змусило його заніміти, засумнівавшись у суворій святості цього нічного моління. Трикутник, у центрі якого лежав молільник, був червоним. Таким же страхітливо червоним, як і на фресках пекла біля дверей!

Ціпеніючи, Марійчин батько підійшов до хрестоподібного тіла, яке потопало в мокрій загусаючій крові. І зрозумів: молільник із заголеними ногами – жінка в темній і короткій джинсовій спідниці.

Її щільно зведені ноги вищирялися двома малиновими каблуками, що здавалися тут до болю недоречними. Пишне темне волосся обрамляло бліду щоку і застиглий загострений профіль.

Вона була молода, жахливо, нестерпно молода і, напевно, гарна, і нестерпність цього факту полягала в тому, що вона була так само жахливо і нестерпно мертва.

– Що у вас тут відбувається? – грубо і загрозливо ударив Сергійовича під дихало раптовий голос, що змусив його здригнутись і подивитися на двері.

Але замість клишоногого, із засипаним землею тілом гоголівського Вія із залізним лицем і замкненими повіками, там стояли три похмурі та настовбурчені міліціонери, викликані на «злісне хуліганство».

– Що ЦЕ таке? – повторив запитання перший.

– О Боже, ні фіга собі! У церкві! – сказав інший.

А потім ніч пішла під укіс. Люди все прибували і прибували: фотографи, судові медики, експерти-криміналісти. Їх стало надто багато, і серед них промайнуло якесь начальницьке обличчя, припухле і стурбоване. А поряд із ним друге – зле, заспане і загрозливо-вусате.

І Володимир Сергійович Ковальов, відсторонений від аварійних робіт заради показань свідків, усвідомлював: справа не у вбивстві молодої дівчини – справа в церкві.

– Жертвопринесення в храмі. Цього тільки не вистачало!

– Сам начальник РВВС. І з ВРБ навіть прибігли…

– Ім’я, по батькові, прізвище, рік народження…

– …від втрати крові. Довго мучилася, бідолашна.

– Як ви увійшли? Двері були відчинені?

– Замок не зламаний. У когось був ключ.

– Дігери? Значить, ви стверджуєте…

– У церкві. От відморозки! Хреста на них немає!

– Почекайте ще, слідчий хоче з вами переговорити.

– Студентка педагогічного університету?

Саме ці чіткі питальні слова й вивели «свідка, який виявив», із похмурої апатії, що насунула й накрила його важким кожухом. І хоча, на відміну від багатьох інших, запитання це адресувалося не йому, – вимовивши це, висока і невдоволена людина із занадто великими для чоловіка очима на негарному і маленькому обличчі, зиркнула на Володимира Сергійовича, погляд якого нанизував на вістря, так, немов подумки наколов його на штир, як товарний чек.

– Він? – спитав занадто волоокий теж не його, а іншого – худого в цивільному. Худий кивнув, і невдоволений діловито попрямував до Сергійовича, що згорбився на стільці біля письмового столу, де під склом лежали акуратно розкладені листівки із зображеннями Кирилівської церкви всередині й зовні.

Той, що підійшов, звично вмостився за столом, мигцем примружившись на повчальний стінопис, де худий, як обтягнутий коричневою шкірою скелет, біс зі зрізаною ногою, тягнув палець до напівголого, з напівзакоченими очима індиферентного праведника, що погрожував тому вчительським перстом…

– Слідчий прокуратури Володимир Бойко, – не надто жваво, скоріше вповільнено-суворо відрекомендувався він тезкові, немов понуро підраховував подумки, як скоро біс зрозуміє, що зло не можна зупинити гордим пальцем, а праведник, запанікувавши, почне дзвонити в міліцію. – Ви перший виявили…

– Я. Вона студентка педагогічного, ця дівчина? – нервово перебив його Володимир Сергійович.

– Ви знаєте її? – насторожився слідчий.

– Ні. Але в мене дочка там навчається. На четвертому курсі. На історика!

– На четвертому курсі історичного? – в занадто великих очах чоловіка загорівся небезпечний інтерес. – У такому разі, можливо, ви знаєте Риту Боєць? Судячи з усього, вона однокурсниця вашої дочки.

– Чого це ви так вирішили? – Тривога Сергійовича наростала.

– Ми знайшли її сумку. У ній був студентський квиток і залікова книжка.

– О Боже! – похололо всередині. – Боже милостивий! Ні!

Смерть, і без того жахлива та безбожна, виявилася такою близькою, що пробігла зовсім поряд від найдорожчої на землі істоти – його Мурзика, Марійки! Марійки, що втекла сьогодні вночі раптом, – невідомо куди.

– Це дігери! – поривчасто нахилився Сергійович, простягаючи до тезка руку, ніби маючи намір схопити того за рукав. – Я вашим говорив. Дві ночі підряд, у цьому самому місці. І Кирилівські відкриті! А про ці печери самі знаєте, що базікають…

• Предыдущая
• 16/113
• Следующая