Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 75

• Предыдущая
• 75/80
• Следующая

– Смачно? – запитав він.

– Так, – Дарка кивнула.

– Дарочко, а коли ми можемо понести заяву?

– До ЗАГСу? – перепитала вона. – Давай навесні, у квітні!

– Ти що! – Тарас навіть здригнувся, почувши сказане. – Ходімо завтра! Чи у п'ятницю! Але четвер кращий! Ходімо завтра!

– Ти так поспішаєш! – здивувалася Дарка. – Зазвичай так поспішають заміж вагітні, – вона знову всміхнулася.

– Я – вагітний, – Тарас теж усміхнувся. – Вагітний тобою.

Дарка розсміялася неголосно, але дзвінко. За сусіднім столиком озирнулися.

– Треба татові сказати, – мовила Дарка. – А раптом він проти?

– Він не проти, я йому вже сказав, – збрехав Тарас. – У мене навіть свідки для одруження є! Ну, принаймні, свідчиця!

– І хто це? – грайливо запитала Дарка. – Одна із твоїх колишніх?

– Ні, що ти! Оксана, моя давня подруга.

– Ти мене хоч заздалегідь із нею познайомиш?

– Обов'язково! – випалив Тарас. – Можу просто зараз!

– Зараз?

Тарас озирнувся назад і побачив Оксану, що сиділа за столиком у гордій самотності. Обличчя Оксани виражало переляк і нерозуміння.

– Ходімо, підсядемо до неї, – прошепотів Дарці Тарас. – Бери свою тарілку, а решту я сам перенесу!

І вони зі своєю рибою пересіли за стіл до настрашеної Оксани.

– Оксано! Це моя наречена, – заявив він, показуючи поглядом на Дарку, що сіла за стіл, теж перелякану і зблідлу. – Познайомтесь, а я тим часом решту перенесу.

Але доки він переносив салати, соки та прибори, Оксана й Дарка сиділи та мовчки дивились одна на одну.

– Ви що? – здивувався Тарас, нарешті всівшись поруч. – Оксано, це Дарка, Дарочко, це Оксана! – Він супроводжував представлення дам елегантними жестами.

– Дуже приємно, – видихнула Дарка. – А ви що, знали, що будете свідчицею, до того, як він мені освідчився?

– Але він же уже освідчився вам? – обережно поцікавилась Оксана.

– Щойно.

– І ви… ви погодилися?

– Погодилась, – видихнула Дарка.

– Ну, слава Богу, – зраділа Оксана, й на її круглому личку з'явилася сліпуча усмішка. – А то я вже злякалася! Думаю, чого це ви до мене пересідаєте? Посварилися, чи що?! Вам так пощастило, Дарочко. Точніше, це йому пощастило, – Оксана кинула боязкий погляд на Тараса. – Він такий недотепа, непрактичний! їсть погано і нерегулярно! За ним пильно наглядати треба…

– В якому розумінні? – насторожилася Дарка.

– У доброму, – швидко виправилась Оксана, зрозумівши, що сказала щось двозначне. – Він просто себе не береже. А якщо вже брати мужчину за чоловіка, треба, щоб він жив довго і був здоровим! Інакше яка з нього користь!

– Мені з нього користь не потрібна, – мовила Дарка без усмішки на обличчі.

– Ой, даруйте! Я так нервуюся, що я краще помовчу! – заявила Оксана і помітила, що Дарка, розкривши рота, вражено дивиться на її тарілку.

– Тарасе, дивись! Оксана замовила те ж саме, що й ми! – мовила Дарка.

– Ну, це ж добре, – Тарас знизав плечима. – Це говорить про єдність смаків… Та й тут короп – фірмова страва.

Оксана теж подивилася на свого недоїденого коропа й узялася старанно його доїдати. Розмова припинилася.

Доївши, Оксана поспішно підвелася з-за столу.

– Ой, мені треба у справах! – вигукнула вона. – Рада з вами познайомитися, – вона обдарувала Дарку щирою усмішкою. – Вибачте за базікання, але я дійсно буду щаслива, якщо візьмете мене свідчицею!

Дарка кивнула.

– А стосовно свідка в тебе вже є якісь думки? – запитала Оксана.

– Є, – відповів Тарас. – Але це поки що секрет.

Залишившись удвох, вони замовили по капучино.

– Дивна в тебе подруга, – видихнула Дарка.

– Розумієш, вона актриса! І ввесь час боїться сфальшувати. А взагалі вона дуже добра! Бідним допомагає!

– А ти що, бідний? – усміхнулася Дарка.

– Ні, я – щасливий! Але мені вона теж допомагала!

– А ти мені щось обіцяв! – раптом пожвавилася Дарка. – Пам'ятаєш?

– Коли?

– Сьогодні! Обіцяв щось сказати, якщо я погоджуся стати твоєю дружиною!

Тарас замислився.

– Із приводу іншої роботи, – підказала Дарка.

– А! – згадав Тарас. – Точно! Я тобі хотів дещо запропонувати! Ну, щоб ти те саме, що я, робила, але тільки з жінками! Це легко. Я тобі стару іномарку куплю, здаси на права! Я ж тільки з чоловіками працюю.

– Але ж я медінституту не закінчувала, – засумнівалася Дарка.

– Я теж не закінчив. Кинув на третьому курсі! Але для мого «ноу-хау» багато освіти не потрібно! Якщо захочеш, отримаєш потім ліцензію «народного лікаря» або щось у цьому дусі. Але й так можна. Головне – добре водити машину!

– Я подумаю, – мовила Дарка серйозно. – Це цікаво!

Світанок іще не настав, а у двоповерховому будинку на два парадних засвітилися майже водночас усі вікна. Грюкнули двері, й надвір вийшов із маленьким собачкою на повідку літній чоловік у піжамі, капцях і зимовій вухастій шапці сірого кольору. Вуха шапки не були зв'язані на маківці й тому стирчали порізно: одне було спрямоване вгору, до неба, а друге трохи перегнулося вбік. Чоловік нахилився, відстебнув повідець од нашийника цуцика.

– Ну йди, Філю, побігай! Зроби свої справи! – мовив він лагідно.

Філя кинувся до столика, за яким, припавши до стільниці, дрімали четверо чоловіків. Спочатку він оббіг столик, зберігаючи тишу й детально обнюхуючи ноги людей і ніжки вкопаного в землю столу. Потім зупинився й загавкав.

Один із тих, що спали за столом, заворушився, підвів голову. І собака відбіг до хазяїна.

– Знову бомжі приперлися! – невдоволено пробурчав чоловік і розчаровано прицмокнув язиком. – Ходімо, Філю, до сараїв, там уже точно нікого!

І він пішов за ріг будинку. Собачка помчав за ним услід.

– Гей, товариші! – Рябцев протер очі й витягнув свого мобільника, щоб перевірити час. – Підйом! Уже сьома ранку!

Алік, який сидів навпроти колишнього капітана КДБ, здригнувся. Підвів голову. Зразу ж таки рукою намацав на лавці свого капелюха і з полегшенням зітхнув.

– Ледь не замерз, – видихнув він. – І голова болить…

Рябцев обернувся до Винничука, що сидів поруч. Той іще дрімав.

– Пане письменнику, – звернувся до нього Рябцев. – Загальний підйом!

Юрко Винничук промимрив у відповідь щось невиразне й відвернувся обличчям від Рябцева, при цьому не підводячи голови й не розплющуючи очей.

– Авжеж, – закивав сам собі колишній капітан. – Богема так рано не встає!

Мабуть, слово «богема» якось проникло у вуха письменника, і він тяжко зітхнув, після чого відірвав голову від рук, на яких вона лежала, і обернувся до сусідів по нічному застіллю.

– Темно ж іще, – стомлено мовив він.

– У будинку вже всі вікна світяться! – сказав Рябцев.

– А в моєму ще темно, – загальмовано мовив письменник.

– Юрку, – заговорив раптом Алік, і його голос зазвучав напрочуд свіжо та тверезо. – Ти добре почуваєшся?

– А що? Добре, звичайно! – відповів Винничук.

– А ви? – запитав хіпі колишнього капітана.

– Нормально, тільки гуде трохи в голові. А що?

– Так ми ж усі протверезіли, – поділився відкриттям Алік Олисевич. – І сидимо з цим моряком поруч! – Він кивнув на сонного бомжа.

– Ну то що? – не зрозумів Юрко Винничук суті слів Аліка, який ураз пожвавився.

– А те, що нікого з нас не нудить, хоч ми й сидимо зовсім поряд із ним!

Винничук замислився.

– Так, – сказав він. – Дивно!

– Нічого дивного! – відмахнувся Рябцев. – Він протверезів, і ми протверезіли! Бачите, він коли тверезий – безпечний! Якби він не пив, то ніяких би і проблем не було!

– Точно, – погодився Винничук. – Тверезий і сонний, він не страждає, а значить, і не ділиться зі світом своїм стражданням. У нього зараз повний штиль! Головне – не дати йому випити, коли він прокинеться!

– А в нас є що випити? – поцікавився Алік і, відчувши, що його маківці стало якось холоднувато, взяв із лавки й нацупив на голову свого крислатого шкіряного капелюха.

• Предыдущая
• 75/80
• Следующая