Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 66

• Предыдущая
• 66/80
• Следующая

Алік, що захотів був спочатку заперечити Рябцеву, закрив рота. Взаємна антипатія між Винничуком і Рябцевим була настільки очевидною й сильною, що найрозумнішим для Аліка було б просто не згадувати одного, перебуваючи поряд із іншим. Це він уже чудово розумів.

– Ну що, – Рябцев рішуче підвівся з пенька. – Значить, сьогодні вночі! Я заїду до тебе близько опівночі!

Алік кивнув, думаючи про те, що цього вечора він повернеться додому з роботи маршруткою. Просто щоб трохи відпочити перед нічними пошуками закоханого в море бомжа.

Перевіривши пошту, Тарас вимкнув комп'ютер і розслабився. Наступні клієнти – і знову з сусідньої Польщі – приїдуть післязавтра. Двоє. А значить, і цього дня, і завтра можна просто насолоджуватися життям. Звичайно, щодо насолоди життям сьогодні ввечері в Тараса виникали деякі сумніви. Адже вранці приходив Єжи Астровський і ввічливо нагадав про обіцянку Тараса запросити на каву Оксану. Чи то Тарас у той момент іще не проснувся, чи то перебував у занадто легкому та розслабленому стані, але якось аж надто швидко він у присутності сусіда подзвонив Оксані й запросив її до себе в гості. «У тебе якесь свято?» – запитала вона, і, до речі, голос Оксани теж був сонним, видно, пізно повернулася з роботи. «Ні, просто так, без приводу!» – відповів він їй.

І задоволений свідок телефонної розмови Єжи Астровський розплився в усмішці та, кивнувши на прощання, покинув квартиру Тараса.

І ось лише тепер Тарас задумався про нинішній вечір і про кавування, участь у якому Єжи Астровського могла виявитися для Оксани сюрпризом, і не з найприємніших.

Але час ішов і вечір наближався. Щоб якось пом’якшити можливе застільне напруження, Тарас вирішив купити добрий дорогий торт.

У гастрономі «Вікторія» продавалися звичайнісінькі тортики: «Празький», «Пташине молоко» та інший ширвжиток. Тарас рішуче розвернувся й вирушив назад, у бік центру, до найближчої цукерні. Там його очі ожили – торти тут були на будь-який смак, але не на будь-який гаманець. Тарас гаманців та портмоне не полюбляв, а гроші носив просто в кишенях. Із кишені джинсів він і витягнув двісті гривень, аби віддати за шоколадний торт, що впав йому в око. Торт важив більше кілограма, але шоколад не псується, особливо якщо його покласти в холодильник. Отже, після цього вечора буде в Тараса ще кілька разів можливість пити каву з шоколадним тортом у гордій самотині або в менш гордій, але теплішій компанії Дарки, яка ще жодного разу в нього в гостях не бувала.

Дорогою додому, несучи торт, упакований, як букет квітів, у хрусткий, жорсткий і прозорий целофан, прикрашений вверху конуса яскравою червоною стрічечкою, Тарас думав про Дарку. І настрій у нього знову трохи зіпсувався через те, що цього вечора він мусить сприяти чужому побаченню замість того, щоб іти на своє.

Але ці прикрі нотки прозвучали неголосно на фоні однаково бадьорого й життєрадісного настрою. Адже завтра він буде повністю вільний – і від роботи, й від обіцянок, необережно даних сусідові, й завтра вони з Даркою обов’язково побачаться!

І тут думки перескочили на післязавтра, на тих двох поляків, які приїдуть до нього, щоб позбутися своїх ниркових проблем. А раптом серед них теж виявиться який-небудь аристократ і йому, Тарасові, знову дістанеться камінчик-перлина, а то й два?! Тоді поступово назбирає він цих благородних ниркових перлин на добрий разок намиста для Дарки! І він уявив собі на Дарчиній шиї «нирково-перлове» намисто, що переливається всіма барвами веселки. На обличчі промайнула посмішка. Чи то через забавну абсурдність самої думки, чи то через правдоподібність припущення, що у представників польської блакитної крові та білих кісток конче мусять бути перлинні ниркові камені!

Він мало не розсміявся й тут-таки упіймав на собі здивований погляд міліціонера, що проходив у зустрічному напрямку. Може, той подумав, що саме з нього так хотілося Тарасові посміятись? Але міліціонер уже був у нього за спиною й усе віддалявся.

Небо опустилося нижче, чи то обіцяючи дощик, чи то просто наближався вечір.

Увімкнувши світло на кухні, Тарас вирішив був покласти торт до холодильника. Але ж тоді довелося б його розпаковувати зі святкового, пов'язаного червоною стрічкою целофанового конуса. Залишивши торт на підвіконні, Тарас зняв куртку і роззувся. Погодував рибок, попирскав водою кактуси, оглядівся навкруги. Прибрав зі столика папери та всякі дрібниці, які регулярно викладав туди зі своїх кишень, повертаючись уранці з роботи. Подивився на годинник – пів на шосту. Оксана підійде на сьому. Єжи, напевно, сидітиме в себе на кухні біля вікна і промацуватиме поглядом кожного, хто входитиме до парадного, і тільки-но він її побачить, то відразу ж збереться, щоб піднятися на поверх вище, переступивши через пофарбовану червоним п'яту сходинку.

О пів на сьому, коли Тарас уже закінчив молоти на кавомолці кавові боби, задзвонив мобільний. Повітря в кухні так наситилося кавовим ароматом, що Тарасові не хотілося звідси йти. Але мобільник лежав у кишені куртки, а куртка висіла в коридорі на вішалці. Вже витягуючи телефон із кишені, Тарас раптом подумав, що це дзвонить Оксана з вибаченнями. Мовляв, не може вона прийти сьогодні ввечері. І, злякавшись такого припущення, Тарас завмер на мить, затиснувши мобільник у долоні. Кинув погляд на екранчик телефону і з полегшенням зітхнув – дзвонила Дарка.

– Привіт! Як ти там? – запитав він радісним голосом.

– Якнайкраще! – відповіла вона. – А ти?

– Також!

– Ти сьогодні не зайнятий? – запитала Дарка.

– Ну, – зам'явся Тарас, – у мене сьогодні гості… Може, ненадовго… А що?

– Тато раптом вирішив тебе на вечерю запросити. Я сама здивувалася! Це на нього так не схоже…

– На вечерю? На сьогодні? – розгубився Тарас. – Я не знаю… Я що-небудь придумаю… Спробую…

– Будь ласка! – попросила Дарка. – Я боюся, що наступного разу в нього така думка не виникне… Я взагалі дивуюся… До того ж він сам раптом про тебе заговорив!..

– Добре, – рішучіше мовив Тарас. – О котрій потрібно прийти?

– Через півгодинки, на сьому. Встигнеш?

– Добре, – пообіцяв він.

Опустив телефон назад до кишені куртки, важко зітхнув і замислився. Треба було щось робити, і план напрошувався сам собою, але план цей явно нагадував бомбу вповільненої дії, знешкодити яку нікому не вдасться.

Тарас одягнувся пристойніше і спустився вниз до сусіда.

– Єжи, – сказав він, – мені треба буде піти. Ти можеш зустріти Оксану в мене вдома? Я там уже все приготував: і торт, і мелену каву.

Сусід насторожено подивився на Тараса.

– Було б краще, якби ти її зустрів, а потім би вже й пішов, якщо хочеш залишити нас наодинці.

– Я не хочу залишати вас наодинці, – дещо роздратовано мовив Тарас. – У мене просто термінові обставини. Я постараюся повернутись якнайскоріше.

– Не треба гніватися, – відступився Єжи Астровський. – Я тобі й так вельми вдячний! Я її зустріну, можеш цього не боятись! І ми тебе дочекаємося!

– Добре, – кивнув Тарас. – Я тобі за кілька хвилин занесу ключ. Двері будуть просто зачинені, тож півоберта праворуч, і вони відчиняться!

Дарка зустріла Тараса біля будинку. У сутінках, злегка розбавлених тьмяним світлом вуличного ліхтаря, Тарасові здалося, що він не бачить її рук. Знайоме Тарасу коротке – по коліна – пальто було темно-синього кольору. Але зараз воно здавалося чорним. На вулиці не було так уже зимно, щоб від холоду втягувати кисті рук у рукави, як він сам у дитинстві робив узимку, особливо коли губив рукавиці.

– Тобі холодно? – запитав він Дарку, привітно кивнувши замість «Здрастуй».

– Ні, – відповіла вона і простягнула руку до його обличчя.

Чорна, холодна, незвично жорстка шкіра рукавички доторкнулася до його щоки. Тарас був здивований. Він уже так звик до її «атласного» дотику пальців, а тут – шкіра! Але ж попереду зима, й кожен вечір холодніший за попередній.

• Предыдущая
• 66/80
• Следующая