Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 59

• Предыдущая
• 59/80
• Следующая

Алік заплющив очі.

– Е-е, ти не засинай! Слухай! Інакше навіщо ми горілку пили? – Голос Винничука, що прозвучав несподівано гучно і різко, змусив Аліка не лише розплющити очі, але й підвести голову з «постаменту» долонь.

– Коротше кажучи, почав мені цей севастополець заважати в романі. Та й не був він головним героєм, тож я його прибрав.

– Як прибрав? – не допетрав Алік. – Убив, чи що?

Винничук усміхнувся.

– Можна сказати, що й убив, але в цьому разі краще підходить комп'ютерне слово англійською – я його «deleted», тобто повикреслював звідусіль. Але коли я про нього раніше писав, я його так добре собі уявляв… Його обличчя, руки, манеру розмовляти, ходу… Тобто я його немов живого бачив перед собою. І коли вже викреслив його, він мені наснився, виматюкав мене, показав непристойний жест… Ось такий, – і Винничук підвів праву руку, зігнуту в лікті, догори і вдарив лівим кулаком по внутрішньому згині ліктьового суглоба. – І пообіцяв так помститися, щоб я на все життя запам'ятав.

Алік знизав плечима. В очах його не без зусиль відбилося нерозуміння.

Винничук, помітивши це, наповнив чарку Аліка горілкою, але Алік заперечливо хитнув головою.

– Ти ж говорив, що роман переказувати не будеш! – стомлено і сонно мовив гість.

– Це не роман, – Винничук подивився на товариша з поблажливим невдоволенням у погляді. – Тобі просто важко зрозуміти! Тебе, видно, з грубої глини зліпили!..

– Якої глини?

– Та дослухай ти до кінця! – нетерпляче, майже крізь зуби прошипів хазяїн будинку.

– Гаразд, – Алік кивнув.

– Й ось після цього сну йшов якось я вночі по Пекарській із гостей… і побачив його – в бушлаті, з-під якого тільник виглядав, у чорних штанях! – Очі Винничука загорілись. – А він побачив мене і пішов на мене, як танк, зі стиснутими кулаками. Від нього йшла така агресія, що я вперше в житті так злякався! Я розвернувся і швидко, майже бігом, пішов!.. Ти ж книжок не читаєш, тобі важко зрозуміти…

– Я твоїх книжок не читаю, – зізнався Алік. – А взагалі читаю, про музику.

– Було декілька романів, у яких герої раптом ішли з книжки і, матеріалізувавшись, переслідували автора, металися йому… І я думаю, він хоче мені помститися за те, що я його викинув із книжки… Я ж його навіть із галичанкою не встиг познайомити. Ніби пообіцяв і не зробив…

– Ну й навіщо ти мені все це розповів? – Алік знизав плечима і широко позіхнув. – Щоб я в казки повірив?

Юрко теж позіхнув, потер пальцями скроні, озирнувся на настінний годинник, що показував майже північ.

– Я тобі пояснював, що я робив уночі у Львові, коли твій дурень за мною стеження влаштував, – терпляче пояснив Винничук. – Я цього моряка шукав, аби поговорити. Щоб дав мені спокій…

– А-а, – закивав Алік і подивився на хазяїна квартири обережним поглядом, як на небезпечного божевільного.

– Там, у цьому районі, багато бомжів, а бомжі його теж бачили і в обличчя знають. Він же теж «без определённого места жительства». Я саме до них ходив, розпитував, коли і де вони його востаннє бачили.

– Я в тебе переночую, добре? – Алік, який уже втратив останню цікавість до базікання Винничука, озирнувся на всі боки й зупинив погляд на канапі із синьо-зеленою гобеленовою оббивкою.

– Та звичайно, куди ти зараз підеш! – погодився господар.

Алік підвівся зі стільця, підійшов до канапи і, не роздягаючись, улігся на неї горілиць.

Винничук вийшов, повернувся із пледом у руці. Алік уже спав. Хазяїн будинку вкрив товариша легким пледом і, вимкнувши світло, обережно, стараючись не шуміти, зачинив за собою двері кімнати.

На початку першої години ночі Рябцев, у якого занепокоєння за своїх голубів і за долю свого міста знову викликало безсоння, взяв мисливську рушницю і вийшов на вулицю. Ніч була сухою, холодною. Холод одразу «вдарив» по руках, торкнувся щік. Проскочила думка про необхідність купити нові рукавички.

Колишній капітан, якого трохи заспокоїло поєднання холоду з тишею та безвітрям, прогулявся до свого голубника. Постояв під ним, прислухаючись.

Якби в міста було серце, він би зараз напевне почув його удари – настільки було тихо. Але серце міста – це сотні тисяч людських сердець, а під час сну людські серця стукають тихо, щоб не заважати тілу відпочивати.

Рябцев пройшовся навколо голубника. Підійшов до могил нещодавно похованих голубів. Згадав про чуже, не голубине перо, яке підняв тоді із землі. Витяг його з кишені. Замислився.

І тут його думку зупинив далекий пташиний крик-регіт, різкий і неприємний, який одразу змусив Рябцева подивитись угору, в темне нічне небо. Було незрозуміло, з якого боку він донісся. Через хвилину знову стало тихо, тільки тиша після цього поодинокого крику наповнилася тривогою.

Рябцев відчинив дерев'яні дверці голубника, вивів назовні свій жовтий «piaggio», зачинив на замок двері і, всівшись на сидінні моторолера, завмер у легкій нерішучості. Йому було зрозуміло, що тільки-но він заведе двигун моторолера, тиші не стане, вона зникне й нескоро з'явиться знову. Адже останнім часом він її майже не чув! Не пам'ятав він за останній час такої ночі, щоб ні звуку не долинало до його вух, щоб не було чутно далекого потяга, або не опускалося згори, з неба, дзижчання літака, або щоб не проїздила десь поблизу машина із сиреною.

Але руки міцно взялися за кермо, мотор, відразу зрозумівши, чого від нього хоче хазяїн, забубонів свою глуху мелодію.

Рябцев повільно проїхав по стежині, що вела від голубника до будинку, звернув ліворуч і далі, набираючи швидкість, помчав уже по асфальту нормальної дороги. Зачохлена мисливська рушниця, що висіла у нього за спиною, вперлася прикладом у м'яке сидіння, і через це її ремінець, натягнувшись, неприємно різав праве плече.

Холодне, вологе повітря било в обличчя, намагалося вкласти на місце настовбурчений піднятий комір сірого плаща. Колишній капітан на ходу посовався задом на всі боки, прагнучи зіштовхнути з сидіння приклад рушниці. З третьої спроби йому це вдалось, і ремінець рушниці впав на плече, а сама рушниця просто повисла на спині, як і належить, не створюючи більше Рябцеву незручностей.

Сихів потихеньку залишався позаду. То там, то сям рухалися пізні перехожі. Одиночки пересувалися мовчки, деякі похитувалися, даючи своєю ходою зрозуміти, що вони робили, перш ніж вирушити додому. Ті, що йшли групами, шуміли, їхні голоси кололи й різали темне нічне повітря району, підсвічене, однак, безліччю вогнів – од вуличних ліхтарів до сяючих неонів крамниць і до вікон багатоповерхових будинків, які щедро світилися й досі.

Нарешті все це залишилося за спиною Рябцева. А ще хвилин через п'ятнадцять «piaggio» застрибав по камінню звичайних міських бруківок. І тоді колишній капітан зменшив швидкість і поїхав уже уважніше, встигаючи на ходу оглядатися на всі боки й навіть кидати погляд угору, на небо, що тут опускалося нижче через відсутність міських вогнів.

Діставшись Грушевського, колишній капітан Рябцев зупинився й заглушив мотор. У старих будинках обабіч вулиці всі вікна були темні. Тут панувала тиша, й тиша ця здавалася Рябцеву підозрілою. Він зняв і розчохлив рушницю, після чого знову повісив її на плече. Моторолера провів через утоплений на в'їзді до брами двору бордюр тротуару і притулив до стіни будинку, полінувавшись висунути підніжку, щоб двоколісний друг просто стояв, упершись у дорогу. Завмер, прислухаючись.

Звідкись донеслися звуки, схожі на цокання старого годинника. Рябцев напружив слух. Цокання посилилось і перестало бути цоканням. Тепер Рябцев чітко чув квапливі кроки людини. Звук підказував, що йшла жінка.

Через хвилину вона з'явилася на тому ж боці, де стояв Рябцев, і, мабуть, помітивши його, перебігла через порожню бруківку й прискорила крок. Рябцев, затамувавши подих, стояв нерухомо і проводжав її поглядом, поки вона не повернула за ріг. Знову стало тихо.

Рябцев розгубився. Чи то втома тіла, чи то стомленість думки дали про себе знати, й він оглядівся навсібіч уже іншим, не напруженим, а розслабленим поглядом, який благав про допомогу. Він раптом відчув себе абсолютно чужим у цьому місті. Чужим і непотрібним. Місто міцно стояло на фундаментах своїх давніх і нових будинків, місто чіпко трималося за землю під собою корінням тисяч дерев, старих і молодих, які зростали в парках, і скверах, і вздовж доріг у кам'яних дучках. Таке місто не могло потребувати допомоги Рябцева. Таке місто взагалі не могло потребувати допомоги, воно само могло надавати допомогу. І першу, й останню. І, напевно, Рябцеву ця допомога міста була зараз необхіднішою, ніж навпаки – місту незрозуміла й самим Рябцевим не усвідомлена до кінця допомога колишнього капітана колишнього КДБ, а тепер просто капітана моторолера «piaggio»! Якби поблизу стояла лавка, Рябцев упав би на неї, навіть не звернувши уваги, мокра вона чи ні. Але лавки не було, місто примушувало Рябцева стояти. А стояти – це вже зазнавати напруження. І йому, капітанові Рябцеву, зробилося раптом соромно за слабкість своїх думок і почуттів, за свій нечоловічий стан. І він узяв себе в руки, стиснув кулаки, зціпив зуби і суворо, по-військовому подивився навкруги. І здалося йому, що місто миттєво скасувало стійку «вільно» і напружилося, щоб відповідати стійці «струнко!». Але у цей момент якісь абсолютно дивні й розслаблені звуки порушили тишу. П'яний голос, супроводжуваний іншими менш виразними шумами, наближався, й інтонації цього голосу підказували Рябцеву, що людина на ходу розмовляє сама з собою і ставить питання в порожнечу, тобто до всього світу. Перехожий п'яниця Рябцева не цікавив, і він притулився спиною до стіни будинку поряд із моторолером і перечікував тепер, коли цей гуляка пройде повз нього, щоб повернулася потім тиша і допомогла Рябцеву зібратися з думками, зосередитись і спробувати зрозуміти: а чи потрібен він узагалі цьому місту, зі своєю рушницею, на своєму вірному «piaggio», зі своїм дивним бажанням захистити місто від невидимого ворога, від Карпатського моря, що причаїлося під підвалами, і пов'язаних із ним аномалій?! Може, має рацію знайомий Аліка Олисевича, цей письменник із високим блискучим лобом і єхидним поглядом? Може, дійсно, все це нісенітниця та витвір хворої уяви самотнього і нікому не потрібного старого?!

• Предыдущая
• 59/80
• Следующая