Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 39

• Предыдущая
• 39/80
• Следующая

– Вам щось узяти? – запитав Юрко, переставляючи свій келих із барної стойки на вибраний столик.

– Каву та п'ятдесят грамів «Vana Tallinn», – замовив Алік, розслабляючи лямку та знімаючи капелюх.

Він повісив капелюх на вішалку поряд із плащем Винничука. Рябцев теж зняв плащ, струсив його так, що бризки води всіяли підлогу навкруги.

– Мені теж каву, – сказав він.

– Теж із лікером? – запитав Юрко Винничук.

– Ні, я за кермом. Мені краще п'ятдесят коньяку.

– То що у вас за сенсація? – нетерпляче промовив Винничук, акуратно перенісши на стіл і каву, і лікер із коньяком.

Рябцев, уважно дивлячись у вічі письменникові, чітко й детально розповів свою теорію аномальних явищ, які відбуваються у Львові. Юрко Винничук, слухаючи колишнього капітана, хмурився, іноді ледве стримував губи від іронічної посмішки. Рябцев не міг цього не помітити, і його голос наприкінці розповіді дещо обм'якнув. Алік упіймав себе на думці, що переживає за свого колишнього кадебістського «куратора». Йому хотілося, щоб Винничук серйозніше сприймав слова Рябцева, але водночас згадалися йому давні спільні п’янки, під час яких Юрко полюбляв зло жартувати, завжди іронізував, нічого ніколи не сприймав на віру і серйозно. «Може, треба було когось іншого підшукати?» – подумав Алік. І знову «стрибнув» у пам’ять. Одначе не було в нього більше в запасі знайомих письменників.

– Та-а-ак, – дослухавши розповідь Рябцева і витримавши двохвилинну паузу, видихнув Винничук. – Одноденну сенсацію з цього можна було б зліпити…

– Пане Юрію, – перебив його Рябцев. – Запитайте Аліка, він не дасть збрехати. Все це відбувається насправді!

– Може, у вас у Львові й відбувається, а в мене у Винниках усе тихо та спокійно! – неспішно вів далі Винничук. – Нічні викиди солоного повітря або газу – це ось може бути цікаво… Скоріше за все, якесь підпільне виробництво або лабораторії… – Очі Винничука поступово спалахували ідеєю. – Якщо лабораторія або нарколабораторія працює, то має накопичуватись який-небудь газ… Вони можуть його затримувати до ночі, а вночі випускати… Це вже цікавіше. Або навіть експерименти з газом? – Винничук абсолютно серйозним допитливим поглядом втупився в очі Рябцеву. – А ви не пам’ятаєте, за радянських часів на території міста зберігалася хімічна зброя?

– Та скрізь вона зберігалася, – Рябцев знизав плечима. – Потім її вивезли… Хімічна зброя не пахне, вона, коли щось не так, просто вбиває… І запах у отруйних газів інший, не йодистий…

– А ви все про гази знаєте? – запитав Винничук, і Алік, уловивши в його голосі єхидну інтонацію, скривив губи.

– Hi, – по-простацьки признався Рябцев. – Я не був фахівцем із газу, я був фахівцем по хіпі.

Погляд Винничука миттєво став веселим, і він перевів його на Аліка.

Алік, який у цей час допивав свою каву, мало не похлинувся.

– Так ви що, з того часу разом? Пов'язані одним ланцюгом? – мовив співучим голосом Винничук.

– Ні, пане Юрію. – Рябцев зітхнув, опустив погляд на келих із залишками коньяку і знову підвів його на письменника. – Ми з Аліком із 1986 року по цей вересень не бачились! Я його завжди шанував і шануватиму! Просто існувала одна важлива річ, яку я мусив розповісти Аліку. Тому я його у вересні й знайшов.

– І що ж це за річ? – зацікавився Винничук, округливши очі.

Алік тільки було розкрив рот, аби розповісти, як краєчком ока помітив долоню колишнього капітана, що підвелася над столом.

– Не треба, – мовив Рябцев голосом, в якому несподівано зазвучав метал. – Якщо пан письменник не вірить тому, що ми йому зараз розповіли, то він не повірить і в усе інше!

Алік допив лікер, озирнувся на барну стойку, роздумуючи: чи взяти ще чарочку?

– Ви, пане Рябцев, не думайте, що я з вас сміюся, – обличчя Винничука стало привітнішим. – Я усе запам'ятав і над цим думатиму. Я дуже люблю думати, але зазвичай на самоті… Така в мене звичка. Келих вина, я і думки. Телефон Аліка в мене є. Коли я щось придумаю або виникнуть іще запитання, я вас знайду… Ви, до речі, колонки мої читаєте? – Винничук подивився на колишнього капітана з обеззброюючою усмішкою на обличчі.

– Колонки? – перепитав розгублено Рябцев. – Я газети рідко купую…

– А Інтернетом користуєтеся?

– Ні, в мене інше захоплення, – признався Рябцев. – Голуби. Може, я вас як-небудь до себе запрошу…

Рябцев тут же глянув скоса в бік Аліка, перевіряючи його реакцію на власні слова. Алік, відчувши на собі швидкоплинний, у пошуках підтримки погляд колишнього капітана, ледь помітно кивнув.

Дощовий ранок приніс Тарасу є-mail-сюрприз із Росії. Незнайома людина на ім'я Арнольд пропонувала себе як ексклюзивного агента Тараса по Рязанській області.

– Звідки він про мене дізнався?! – дивувався Тарас, читаючи довгий і детальний e-mail, більше схожий на бізнес-план.

Арнольд общяв поставляти двадцять-тридцять клієнти? на місяць за тридцять відсотків комісійних і долю в бізнесі. «Доля в бізнесі» змусила Тараса напружити втомлені мізки ще сильніше. Минула ніч не була особливо важкою – камені у чергового клієнта-поляка виявилися дрібними та піддатливими. Хоч їх і було три, але вийшли вони відносно легко, точніше – швидко. Вже о третій ночі Тарас звільнився і швтори години простояв біля нічного обмінника, базікаючи з Даркою та повільно розпиваючи з «венеційських» попільничок міцну чорну каву. Кава і зараз гірчила на язиці в Тараса, а у вухах і досі дзвенів стривожений голос Дарки. Ні, поки вони пили каву, голос у неї був лагідний і веселий. Це потім, коли він уже повернувся додому кілька годин тому, Дарка раптом подзвонила і розповіла про дивного клієнта, який підійшов до віконця о пів на шосту і попросив склянку прісної води.

«Може, він був п'яний. Я йому пояснила, що води в мене немає. Він пішов, але мене потім півгодини трясло, поки Орест Васильович за мною не приїхав», – говорила вона йому все ще тремтячим голосом.

«Чому вона назвала його клієнтом?» – дивувався подумки Тарас, пригадуючи дослівно їхню недавню телефонну розмову.

Знову подивився на e-mail із Рязані на екрані ноутбука.

– Яка ще в біса «частка в бізнесі»? – незрозуміле роздратування охопило Тараса. – Мені що, старий автобус купувати, щоб із цих рязанців камені оптом витрушувати?!

Стомлено похитав головою. Подивився на годинник – початок восьмої. На вулиці сухо, у дворі тихо, тільки час від часу простукають під вікнами кроки жителів глибинних парадних двору.

Тарас згорнув віконце Інтернету, перейшов на плеєр і ввімкнув у режимі нескінченного повторення Гімн України. Роздягся, зменшив гучність до мінімуму й заліз під ковдру.

Сон прийшов одразу, але виявився кошмаром, із якого Тарасу не вдавалося вибратися наступні декілька годин. Уві сні вони з Оксаною вийшли з якоїсь кав'ярні. Був ранній, але напрочуд безлюдний вечір. Вони йшли по Коперника, і, коли дійшли до магазину «Насіння», Тарас захотів показати їй дворик, у якому колись жив його давній знайомий. У дворику, заплетеному виноградом і плющем, на них згори обрушилися птахи – величезні білі чайки з чорними голівками. Вони збили їх обох із ніг і почали клювати. Тарас лежав на спині, відмахувався ногами від птахів, яких не бачив, але чув. Долонями він затуляв щоки й очі. А птахи опускалися, ляскаючи крилами, і били гострими дзьобами по тильній стороні долонь, по руках. Поруч кричала Оксана. Він відкинув руки від обличчя, водночас одлякуючи птахів, і обернувся, подивився на Оксану. Вона сиділа на землі, розмахуючи руками. її обличчя та долоні були в крові. Кілька чайок ходили навколо неї, опустивши голови й готуючись до атаки, одна падала згори.

– Обережно! – крикнув Оксані Тарас, сподіваючись, що вона зараз подивиться на нього.

Але Оксана його не почула. Чайка, що падала згори, гострими кігтями вчепилась їй у волосся і сильно вдарила її дзьобом. Оксана закричала, підвела руки, штовхнула чайку в бік, але чайка не злякалась, а тільки, вивернувшись, клюнула Оксану в долоню.

• Предыдущая
• 39/80
• Следующая