Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 37

• Предыдущая
• 37/80
• Следующая

– Я ж випив, – почав виправдовуватися Тарас. – Тепер за кермо не можна. Тільки пішки.

– Так пішки приходь!

– Знаєш, – Тарас заговорив повільніше. – Я боюсь. У нас сьогодні у дворі на жінку напали… Вся в крові була…

– Ну, на жінок завжди нападають. На чоловіків нападають, тільки коли поряд жінок немає, – голос Дарки задзвенів пустотливо та грайливо. – А мені якраз кави хочеться!

– Просто зараз?

– Просто зараз!

– Добре, вже встаю! – сказав Тарас і опустив ноги на підлогу.

– Вставай-вставай! – підохотила його Дарка. – Нічого дурно валятися!

Тарас одягнувся, заварив каву, залив її в термос.

Вийшов у двір і прислухався до навколишнього нічного світу. Те, що спочатку здалося йому тишею, поступово розшарувалося на безліч мікрозвуків. При цьому деякі з цих мікрозвуків доносилися з тілесних надр самого Тараса. Він однаково добре чув навіть не вухами, а власною шкірою стук свого серця. Чув далеке дзижчання літака десь високо в темних небесах. Чув щось не зовсім зрозуміле, але ритмічне і таке, що мало якості якоїсь індустріальної мелодії, ніби нескінченно працюючий верстат або конвеєр. Коли ця мелодія затихла, Тарас зрозумів, що десь далеко пройшов потяг.

Потяг, що пішов за межі слуху, заспокоїв Тараса. Він вийшов на Пекарську і повернув по ній ліворуч. Тепер сам він став джерелом нічного звуку. Він ішов і слухав свої кроки, і водночас намагався ступати м'якше, щоб його кроки звучали якомога тихіше.

Біля Галицького ринку ним оволоділо вже знайоме занепокоєння, і Тарас попрямував швидше, немов поспішав проминути небезпечну зону. І дійсно, пройшовши метрів тридцять-сорок, зупинився на початку вулиці Франка і завмер, розуміючи, що занепокоєння покинуло його так само швидко, як і оволоділо ним раніше, кілька хвилин тому. Озирнувся на всі боки, прислухався. Нічого незвичайного, тільки чомусь на язиці з'явилася солоність. Поправивши на плечі сумку з термосом, Тарас зробив декілька кроків назад, до Галицького ринку. І відразу відчув дивні неприємні вібрації. Тепер, коли він дуже уважно прислухався до свого тіла, виниклі відчуття не викликали більше занепокоєння, а просто страх і цікавість. Причиною цієї цікавості цілком міг виявитися випитий увечері коньяк. Тарас зробив іще декілька кроків назад, і тут його наче затрясло. Тремтіння пройшлося по всьому тілу зверху вниз. Він завмер. Цікавість зникла. Залишився тільки страх і солоне дивне повітря, що ним важко дихати. Згори різко закричав криком, що нагадував старечий регіт, якийсь птах. Заляскали крила. Тарас задер голову і побачив, як на нього падає щось біле. Ударив по цьому білому рукою, як по м'ячу, і біле, виявившись важким і м'яким, відлетіло вбік і, заляскавши крилами, почало здійматися в невидиме нічне небо. Тарас вибіг назад, на початок вулиці Франка. Але занепокоєння тепер не відпускало його. Він був зляканий, тремтів. На лобі виступив холодний піт. Він витер його долонею правої руки, але лоб залишився неприємно мокрим. Ще раз витер і відчув на долоні щемкий біль. Підійшов ближче до тьмяно освітленої вітрини кав'ярні, підніс долоню до обличчя. Побачив кров. Озирнувся назад, прислухався. Доторкнувся кінчиком язика до піднебіння, намагаючись визначити залишковий смак на язиці. Знову відчув сіль. Розвернувся і швидким, гучним кроком вирушив до обмінника Дарки, який тут зовсім поряд, за «бумеранговим» вигином вулиці.

Під ранок Аліка Олисевича розбудив дзвінок мобільного, що доносився з боку дверей. Розбудити – розбудив, але з канапи не підняв. За вікном було ще темно. Ледь чутно шарудів дрібний дощ, і мелодія мобільного на фоні дощу звучала приємно і зовсім не дратівливо. Не виникало ані найменшого бажання її відключити. І вона тривала з перервами кілька разів. Алік лежав на спині й дивився в стелю. Ось знову чутний тільки дощ, але, напевно, зараз знову заграє мобільник! І дійсно, мобільник звучав іще двічі, перш ніж остаточно замовк. Алік перевернувся на живіт і знову задрімав.

Десь близько дев'ятої йому захотілося випити кави. Підвівся і згадав про мобільник, що дзвонив раніше. Витягнув його з кишені куртки. П'ять дзвінків од Рябцева. Перший – о шостій ранку!

«Що з ним скоїлося?» – подумав. Передзвонив.

– Ти новини по радіо слухав? – схвильовано запитав Рябцев, навіть не привітавшись.

– Та я щойно прокинувся!

– Так спочатку послухай, потім згадай, що я тобі говорив, а потім знову передзвони мені! – випалив колишній кадебешник і відключився.

Спантеличений Алік озирнувся на піч, на заготовлену з вечора джезву,[4] на скляну банку з меленою кавою, щільно закриту капроновою кришкою.

– Новини чи кава? – запитав Алік сам себе. І сам собі відповів: – Кава!

Хвилин через двадцять він-таки ввімкнув телевізор, але там по єдиному каналу, що нормально показував, ішов прогноз погоди.

Алік знову набрав номер Рябцева.

– Я нічого не знайшов, – сказав йому. – А що там передавали?

– Нічне пограбування рибного магазину на Липинського, через вибиту вітрину винесли всю живу рибу. На місці злочину залишено декілька пташиних пір'їн. За останні два дні – п'ять однакових нападів на жінок. Нічого не викрадено, обличчя та руки жінок поколені тонкими гострими предметами, у двох наскрізь пробиті щоки, в однієї відірвано вухо. Напади були здійснені в одному районі між дванадцятою та другою годинами ночі!

– Я не Шерлок Холмс, – сказав Алік і зітхнув. – І рибу я, до речі, майже не їм!

– Я не закінчив, – знову заговорив Рябцев. – Одна з потерпілих стверджує, що на неї напали два величезних білих птаха.

– Ну і що? – Алік, хоч як напружувався, щиро бажаючи зрозуміти схвильованість колишнього капітана КДБ, а все безрезультатно. Ну, пограбування магазину… Ну, нічні маніячні напади на жінок… Що тут нового? Жінок, звичайно, шкода! Але, слава Богу, що живими залишилися! Нехай не бродять по нічному місту, тоді й нападів не буде!

– Всі жертви стверджують, що перед нападами відчули себе погано, їх нудило, а на язиці виступала сіль! Я вже попросив моїх колишніх колег зібрати інформацію! Це те, про що я тобі говорив! Пам'ятаєш?

– Про море? – запитав Алік, згадуючи недавню розмову з колишнім капітаном. – Про Карпатське море?

– Авжеж! Ти ж удома зараз?

– Так.

– Не йди нікуди, я скоро приїду!

Спантеличений розмовою Алік знову влігся на канапу. І тут його немов підкинуло. Він усівся, потер пальцями скроні. Йому згадалось, як ішов він нещодавно вночі додому від Рябцева, із Сихова. Згадалось, як якась незрозуміла сила не дала йому перейти вулицю, як його охопив незрозумілий страх, як повітря наповнилося сіллю, й сіль ця ще довго залишалася на язиці, не даючи йому до ранку заснути й відволіктися від цієї незрозумілої події. Рябцев сказав, що жінки теж відчували на язиці сіль? Тобто з ними відбувалося щось схоже? Але ж на них ще й напали!

Алік сходив у двір по воду, поставив на широку конфорку старої печі чайник, а на другу – джезву. Заварив одночасно і чай, і каву. Чай залишив на потім, на найближче «потім», коли знадобиться глушити чаєм кофеїн, що розбушується у нього всередині. А поки що налив собі філіжанку кави і вийшов з нею в двір, під мжичку.

По Замарстинівській голосніше, ніж зазвичай, через мокру дорогу проїздили машини. Низьке небо обіцяло продовження дощу і, можливо, перетворення мжички на зливу.

«Добре, що він не попросив мене до нього на Сихів приїхати», – подумав Алік про Рябцева.

У таку погоду приємно залишатися вдома, навіть якщо будинок такий маленький, як у Аліка. Така погода тільки підкреслює затишність будь-якого простору, накритого дахом і відгородженого від решти світу власними стінами.

Появі Рябцева у дворі передувало веселе бурчання мотора його «piaggio». Колишній капітан, одначе, був невеселий на обличчі. Зайшовши в житло Аліка, він стягнув із ніг осінні черевики, зняв синю цератову плащ-накидку. Пройшов і мовчки всівся в крісло біля печі. Піч, як єдине джерело тепла в цьому житлі, вже встигла нагріти повітря.

• Предыдущая
• 37/80
• Следующая