Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 33

• Предыдущая
• 33/80
• Следующая

– А навіщо? – запитав Алік.

– Мені це важливо. Мені це зарахується!

– Там зарахується? – Алік вказав пальцем на небо.

– Ні, – Єжи хитнув головою. – Тут! – і вказав пальцем униз, на землю.

– Взагалі-то я проти, – мовив Алік. – У мене є близький друг, жінка, вона мені підрівнює кінчики волосся раз на три місяці. А стригтись я не хочу!

– Але ж нове життя найчастіше починається з нової зачіски!

– Я не хочу нового життя, – признався Алік. – Мені дуже подобається моє нинішнє життя. Напевно, я консер-ватор. Мені подобається моя кімната, мій двір. Мені не подобаються нові предмети й нові запахи… До речі, мені здається, що від вас якось дивно пахне!

– Так-так, – закивав Єжи. – Даруйте! Переборщив! Виприскав на себе балончик засобу проти комах…

– Навіщо? – Алік від здивування широко розкрив очі.

– Ну, щоб на мене чужі комахи не перестрибували… З людей, яких я стригтиму!

– У мене немає ніяких комах, – ображено мовив Алік.

– Що ви, я не про вас! Я тому вам першому й запропонував безкоштовно постригтись! Я ж бачив, що у вас ні бліх, ні вошей немає! Я про них! – І він вказав поглядом на бомжів, які ще залишалися поблизу. – Їм моя допомога важливіша. Їм і нове життя важливіше, ніж вам. Я це бачу. Просто мені важко себе змусити відразу піти до них. Але ж потрібно!

– Ви віруючий? – поцікавився Алік.

– Я б цього не сказав. – Єжи глянув під ноги, опустив у саквояжик ножиці з гребенем. Склав акуратно зелену матерію.

Алік несподівано простягнув до матерії руку і помацав її пальцями.

– Це я зі старого плаща-болоньї вирізав, – пояснив Єжи, помітивши інтерес Аліка.

– А-а, – Алік із розумінням кивнув.

– Я не віруючий, хоча віра – теж хороший стимул для початку нового життя. У мене стимул теж є… Жінка…

– Вона вам сказала стригти бомжів? – вирвалося раптом у Аліка.

– Не зовсім так. – Єжи заперечно захитав головою. – Але ви цього не зрозумієте! Гаразд. Мені пора, а то вони зараз розбіжаться, і вийде, що я даремно сюди прийшов.

Єжи, піднявши свій жовтий саквояжик із асфальту й кивнувши Аліку на прощання, вирушив до найближчої групи бомжів.

Алік бачив, як він підійшов до них, заговорив. Говорив довго, хвилин п'ятнадцять. Потім одна з жінок-бомжів усілася на лавку і зняла з голови хустку. Єжи дістав із поставленого на ту ж лавку саквояжика гребінь і почав розчісувати її волосся. І по її обличчю, і по обличчю «колишнього» поляка було видно, що заняття це нікому з них не приносить задоволення.

Після трьох ледачих днів, трохи зіпсованих незрозумілими чи то атмосферними, чи то іншими явищами, сусідня Польща підкинула Тарасу зговірливого та інтелігентного клієнта. Перш ніж Тарас назвав йому по телефону вартість нічних медичних послуг, Славомир повідомив, що готовий заплатити сто євро, якщо вся процедура займе тільки одну ніч. Почута сума пом'якшила до невпізнання голос Тараса, і він, схвильований щедрістю, що рідко зустрічається серед його клієнтів, забув поставити свою неодмінну умову: про те, що здобутий камінь має залишитися йому на пам'ять. Поляк повідомив, що забрати його треба від готелю «Леополіс» на Театральній, що ще більше додало до нього пошани. Далеко не всякому полякові була по кишені розкіш цього готелю, що належить фінському магнатові. Обумовивши час зустрічі та ввічливо попрощавшись, Тарас тут же передзвонив Дарці, сказав, що на п'яту – пів на шосту ранку принесе міцної гарячої кави. Ніч збиралася бути наповненою роботою та романтикою, але не одночасно, а по черзі. Спочатку, звичайно, робота. Але попереду ще три години, треба добре поїсти, подивитися новини і, можливо, зайти на кілька хвилин до сусіда знизу, не наступивши при цьому на його «улюблену» п'яту сходинку. «Хоча ні, – Тарас вирішив подумки скоригувати плани. – До Єжи заходити не буду. Краще погодую рибок!»

За вікном сіялася мжичка. У дворі було тихо, але тиша ця відповідала часу доби. О дев'ятій годині вечора по Пекарській уже не мчать машини. Та й вікна Тараса виходили в двір, який був непогано захищений од вуличних шумів. Іноді в самісінький розпал дня Тарасу вдавалося заснути й непогано виспатися. Звичайно, за двох незмінних умов: втомі й зачиненій кватирці. Щоправда, останні декілька днів йому не вдавалося виспатися навіть уночі, хоча і втома була присутня, і кватирку він зачиняв. Нерви. В усьому винні нерви. Нерви й ця величезна чайка, яка Оксані здалася грабіжником. Може, подзвонити Оксані? Дізнатись, як вона там зі своєю чайкою?

Тарас заперечливо хитнув головою. «Ні, – вирішив, – краще подзвонити завтра. її турбувати ввечері, самому турбуватися? Навіщо?»

Щоб відволіктися, Тарас зайшов на кухню. Поставив грітися чайник із водою, заглянув до холодильника. Може, запхати в себе півпачки спагеті? – Важко, дешево і сердито. А якщо добре полити кетчупом, то ще й смачно!

До півночі залишалося п'ятнадцять хвилин, коли він, переступивши п'яту сходинку, вийшов у двір, сів за кермо «опеля» й виїхав на Пекарську.

З'їдені спагеті дійсно надали йому відчуття ваги та стабільності, але очікувана тілесна бадьорість не з'явилася після ситної вечері. Втоми, одначе, теж не було.

Славомир стояв біля входу до готелю. Тарас зупинився трохи віддалік, вийшов із машини, помахав рукою, відразу відчувши, як на шкіру долоні осіла вологість, що переповнювала нічне повітря.

– Машинка старенька, – сказав із акцентом Славомир, що виявився приємноликим, напевно, сорокарічним чоловіком у твідовому пальті по коліна і з «Ролексом» на руці.

– Спеціальна, – пояснив Тарас. – Для процедур, а не для задоволення!

Славомир розуміюче закивав.

– Я собі «Порше Кайєнн» тиждень тому купив, – похвалився він.

– Некорисна машина, – зітхнув Тарас. – На ній тільки дівчаток катати!

– Для цього й купив, – усміхнувся поляк. – Ну ось, ви просили рентген! – Дістав він із внутрішньої кишені пальта згорнутий рурочкою знімок.

Тарас увімкнув салонове світло, підніс знімок до очей, примружився.

– Без проблем, – сказав він голосом профі, обернувшись до клієнта, що сидів поряд, на передньому пасажирському сидінні. – За ніч упораємося!

Славомир усміхнувся і пристебнув ремінь безпеки.

– От цього не потрібно! – сказав йому Тарас і відстебнув його ремінь.

– Але ви ж пристебнуті! – здивувався поляк.

– Мені камені виводити не треба, а вам треба! Ви мусите разом із машиною підстрибувати й вібрувати, а ремінь вас стримуватиме!

– А-а, – сказав спроквола Славомир. – Зрозуміло!

Він акуратно відвів ремінь назад, на місце.

Хвилин через п'ять Тарас виїхав на Личаківську. Дорога була порожньою, бруківка матово поблискувала, і щось зловісне привиділося Тарасу в її блиску. Клієнт поводився незвично спокійно й самовпевнено, немов і не боліло в нього нічого!

Тарас пригальмував, обернувся і поправив спортивну сумку з термосом кави на задньому сидінні.

– Ну що, готові? – запитав він Славомира.

Той кивнув. Тарас натиснув на педаль газу. Машина рвонула вперед, і тут же поляка підкинуло так, що він маківкою голови вдарився об стелю кабіни. Ойкнув, на обличчі блискавкою проскочила хвороблива гримаса. Тарас, помітивши це, внутрішньо всміхнувся. Ще кілька кілометрів, і від самовпевненого спокою поляка не залишиться і сліду.

Після нічної протряски по Личаківській Тарас провіз клієнта туди й назад по Городоцькій, а після цього, розуміючи за кольором обличчя Славомира, що мета близька, виїхав на Лісову. Там уже поляк так скрикнув, затиснувши долонями причинне місце, ніби заїхали йому в пах важкою футбольною бутсою. Тарас загальмував і подумки відзначив, що знов опинився перед парадним знайомого чотириповерхового будинку, де в нічній тиші вже не раз звільнялися його клієнти від тягаря дрібних, але тяжких каменів.

Поляк схопив простягнуту йому літрову банку, скорчившись у три погибелі, вибрався з машини.

– Гей! – сказав йому в спину Тарас. – Ви тільки не викидайте камінчик! Я їх складаю!

• Предыдущая
• 33/80
• Следующая