Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 22

• Предыдущая
• 22/80
• Следующая

– Здається, нам пощастило. Тут цілком затишно! – усміхнулася, сівши за столик, Дарка. Поправила комір жакетика, озирнулась і подивилася в бік барної стойки, де стояв високий, із набріоліненим чорним волоссям хлопчина-офіціант.

– Знаєш, насправді це п’ята числом, ти просто не помітила, – признався Тарас. – Мені ця місцина більше подобається. Тут і кавоварка ніколи не ламається. І шоколад гіркий завжди є!

– А ти що, гіркий шоколад любиш?

– Ні, – смішливо вів далі Тарас. – Але тут він завжди є, подивися на рекламу на стіні!

Набріолінений хлопчина-офіціант підійшов і зупинився між Даркою й Тарасом. Тарас замовив каву по-віденськи. Дарка попросила собі подвійний еспресо.

Коли її пальчики смарагдового кольору піднесли філіжанку кави до губ, Тарас завмер. Він мовби відчув, що просто зараз, тільки-но вона зробить маленький ковток, його, Тараса, світ зміниться. Нібито не кава була в її філіжанці, а особливий еліксир, еліксир, що змінює бачення і відчуття світу, змінює його розміри, форми і звуки. Тарасові зробилося душно. Він зняв куртку і залишився в довгому плетеному светрі, купленому спеціально для того, щоб носити з джинсами.

– А що ти зазвичай робиш удень? – запитала раптом Дарка.

– Сплю, – розгублено відповів Тарас, але тут же стрепенувся й додав: – А ще поливаю кактуси і годую рибок.

– Кактуси та рибки? – здивувалася вголос вона.

– Вони одне одному не заважають, хоч і стоять поряд, на одному підвіконні. А ти що робиш удень?

– Теж сплю. Я легко засинаю, тільки коли тіло дуже стомлене, тому і працюю вночі… А потім, після сну, читаю, допомагаю батькові.

– Ти з батьком живеш?

– Так. Мама у нас була з дивацтвами. Коли батько захворів, вона пішла. А потім до іншого міста переїхала, до Чернівців. Іноді телефонує.

– Дивно! – Тарас знизав плечима. – Що, пішла тому, що батько захворів?

– Не судіть, та не судимі будете! – Дарка зітхнула. – Вона просто втомилася від моїх болячок. Адже я з дитинства завдавала тільки клопоту. їм довелося заради мене в квартирі повітряні антиалергічні фільтри встановлювати. А потім іще й батько…

– Ти ж казала, що в тебе алергія на гроші, а не на пилок.

– У повітрі не лише пилок літає. Гроші теж у повітрі є, найдрібніші частки. Ось ти береш гроші в руки, на пальцях залишаються їх частки, кислоти. Виникає реакція, яку ти не помічаєш, тому що товстошкірий!

– Я товстошкірий? – вирвалось у Тараса.

– Я в медичному розумінні говорю, – підкреслено м'яко мовила Дарка. – Товстошкірі не схильні до алергій, а тонкошкірі, такі як я, схильні. У людини ж пальці завжди вологі, навіть коли вона думає, що сухі й витерті рушником. І коли пальці торкаються грошей, то волога тіла вступає в реакцію з грошовою кислотою – вона і на купюрах, і на монетах. У товстошкірих реакція проходить ззовні, а в тонкошкірих грошова кислота проходить у кров…

– А повітря тут при чому?

– Наша температура 36 і 6, – спокійно пояснювала далі Дарка. – Температура реакції тілесної вологи та грошової кислоти ще вища, а значить, у результаті, якщо кислота не потрапляє в кров, то вона випаровується та залишається в повітрі. І потрапляє в кров тонкошкірих уже через легені.

– Ти хочеш сказати, що світ складається з тонкошкірих та товстошкірих і товстошкірі винні у проблемах тонкошкірих? – сформулював не без зусиль Тарас.

Дарка, всміхаючись, заперечливо захитала головою.

– Ні, в усіх проблемах винні гроші. Товстошкірі не винні.

– Так усе-таки я – товстошкірий? – трохи заспокоївшись, знову запитав Тарас.

– Так, – вона кивнула. – Дуже симпатичний товстошкірий, червонолиций і дуже забавний та винахідливий!

Близько сьомої вечора Дарка заспішила додому. На радість Тараса, вона дозволила йому провести її, й вони під ослаблими променями сонця прогулялися до її будинку на вулиці Дудаева, піднялися на третій поверх.

– Ти сьогодні вночі заглянеш? – запитала Дарка, вже вставивши ключ у замкову щілину.

– У мене сьогодні немає роботи, – признався Тарас. – Але якщо хочеш, можу організувати каву з доставкою!

– Хочу.

– О котрій годині? – Тарас жартівливо став у позу офіціанта, що приймає замовлення.

– Давай годині о четвертій! У цей час я страшенно позіхаю!

– Буде виконано! – пообіцяв Тарас і подався вперед усім тілом, намагаючись опинитися губами якомога ближче до її губ.

Дарка зробила півкроку назад, не прибираючи з обличчя усмішки. Потім, навпаки, трохи нахилилась уперед і торкнулася своїми губками його губ. Але тільки на мить.

Цієї миті виявилося досить, аби електричний струм пройшовся по всьому тілу Тараса зверху вниз. Тарас завмер.

– Це пробний поцілунок, – жартівливо мовила Дарка перед тим, як зникнути за дверима своєї квартири. – Вночі я тобі скажу: є у тебе на губах грошова кислота чи немає!

Додому Тарас ішов, відчуваючи невагомість. Він нічого навкруги не бачив. Ноги самі знали дорогу на Пекарську. В голові неповороткі думки спотикалися одна об одну, але він не звертав на них уваги. Все його самовідчуття в цей час перебувало на губах, які досі зберігали смак дотику до губ Дарки, смак уранішньої свіжості, малини та кави.

Жовтий «piaggio» капітана Рябцева зупинився біля хвіртки Аліка на початку шостої. Повітря вже наповнювалося вечірньою вагою, втрачало потихеньку свою легкість і прозорість. Темніло й небо над Замарстинівською вулицею, й через це темніло його віддзеркалення в озері через дорогу від будинку Аліка.

Алік не дуже здивувався, коли колишній капітан держбезпеки подзвонив йому цього ранку на мобільний і нагадав про свою обіцянку запросити в гості. Настрій у Аліка в момент дзвінка не відрізнявся від звичайного, був він благодушний і налаштований до світу позитивно. Та й дивне зізнання Рябцева на Личаківському цвинтарі в ніч на вісімнадцяте вересня досі спливало в його пам'яті, нагадувало про те, що Алік цю інформацію так і не сприйняв як остаточну, тричі перевірену правду. І висіла вона в його свідомості, начебто книга висіла над книжковою полицею в повітрі, а не стояла на ній. До самого Рябцева Алік відчував одночасно і жалість, і цікавість. Тут уже і його малий зріст відігравав роль, і його очевидна російськомовна невлаштованість в україномовному Львові, хоча говорити по-українськи він навчився цілком стерпно. Старіючий уламок державної машини радянської імперії не викликав антипатії, хоча й особливої симпатії теж не викликав.

Коли Алік усівся за його спиною на м'яке сидіння моторолера, у нього виникло враження, що вести «piaggio» доведеться йому. Голова Рябцева маківкою ледве діставала до підборіддя Аліка, взятися руками за кермо не становило б труднощів, але, з іншого боку, капітан Рябцев сидів за кермом упевнено та компактно, і ноги його зручно поміщалися в ніші моторолера. Якби Алік сів на його місце, ось тоді б він і відчув усі незручності зросту, який називається «набагато вищим за середній». Із таким зростом зручніше та природніше сидіти за кермом мотоцикла.

Перед тим як поїхати, Рябцев раптом згадав про те, що хотів узяти до столу води з колодязя-джерела у дворі. Довелося Аліку повертатися до будинку за дволітровим бутлем, набирати воду.

– Мені минулого разу вона так сподобалася, – ніби виправдовуючись, мовив Рябцев, коли Алік знову всідався на моторолер.

Замарстинівська в години пік була вулицею малоприємною для їзди, особливо на відкритому виді транспорту, їм раз у раз доводилось об'їжджати вантажівки, маршрутки. Вихлопні гази заважали Аліку зосередитися. Він відвертався, намагаючись дихати «бічним» повітрям, на ходу поправляючи довге волосся, що розвівалося під крислатим шкіряним капелюхом, який тримався на голові тільки завдяки підтягнутій під саме підборіддя лямці.

Нарешті на горизонті з'явився Сихів, піднявся своїми білими багатоповерхівками над ближнім приватним сектором. Тут уже був рівненький асфальт, та й вантажівки кудись зникли з дороги.

– Я тебе, Аліку, додому не запрошую. Там прибрати треба, – знизивши швидкість, заговорив Рябцев. – Але зате гарантую, що так, як сьогодні, ти ще ніколи не сидів!

• Предыдущая
• 22/80
• Следующая