Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 60

• Предыдущая
• 60/75
• Следующая

– Що ви хочете сказати?

– Те, що ти боїшся почути. Блукаюча Іскра – метафора, Варане. Поширений образ. Мрія про добро. Усякому приємно знати, що в темряві ходить хтось – і залишає світло… І носить із собою відповіді на найважливіші, найпекучіші питання…

Варан згадав вогні на Круглому Іклі. Від зібраних у мішок черепашок на підлозі лишилося трохи піску, ниточка сухих водоростей, гострі перламутрові скалки.

– У мене так багато питань до Блукаючої Іскри, – прошепотів Підставка. – Я хотів би… так. Я допитав би його за всіма правилами і дізнався, чому…

В очах його метнувся жовтий божевільний вогник.

– Навряд чи він дозволив би допитувати себе, – сказав Варан.

– Його нема! – гаркнув Підставка. – Ти, я, Лереаларуун – розмріялись, і по всьому. Його нема й ніколи не було, це казка, ти давно це зрозумів, тільки боїшся собі признатися.

– Ні.

– Варане, – утомлено сказав Підставка. – Коли тільки ти… дозволиш собі… зрадити мене й утекти – я попереджаю… що розберу тебе на частини. Ти хороший робітник, і ти мені дорогий, але якщо зробиш, що задумав… я тебе попередив. Ти чув. Так?

– Авжеж, Ваша Незрушносте, – Варан низько вклонився. – Ви попередили. Я чув.

Підставка довго дивився на нього. Потім приплющив очі.

Двері кабінету роз’їхалися, запрошуючи забиратись геть.

– Пустіть на нічліг, добрий хазяїне.

– Імператор з тобою. У нас тісно.

– Замерзну ж.

– Ступай до сусідів. Іди-іди, нема чого тут…

Варан відійшов.

Вітру не було. Із темно-синього неба потихеньку, мов міркуючи, спускалися снігові клаптики. Варан давно помітив, що поодинці сніжинки тут не літають – тільки роями, на кшталт бджолиних.

Доми тут будували зі снігу.

Якби Варану коли-небудь таке розповіли – не повірив би, навіть після Степу, навіть після Розсипу, напевно, не повірив, що можна роками, покоління за поколінням, мешкати в такому-от сніговому будинку. Узята кригою цегла вкривається кіптявою, хати стоять уже не білі – руді, ніздрюваті, але все такі ж міцні. І коло полум’я, що горить у вогнищі, можна сидіти хоч гольцем – не буде холодно.

Варан переступив з ноги на ногу. Звук снігу під його підошвами пролунав оглушливо гостро: селище жило в цілковитій тиші. Піднімались до неба прямі, підсвічені знизу дими. Парканів не було – тільки безформні кучугури перед кожними дверима, великі й малі. От підійде недобра людина – із кучугури вилізе чорна ікласта морда, і недобра людина скоро свої недобрі плани призабуде.

Холодало. Ледве пересуваючи ноги, Варан підійшов до наступних дверей. Завбачливо спинився подалі від замету. Дзвякнув в підвішений на жердині крижаний дзвоник.

По довгій паузі запона на дверях відсунулася. Виглянув чоловік – голий до пояса.

– Пустіть на нічліг, добрий хазяїне, – сказав Варан, ледве розліплюючи губи. – Замерзаю.

– Заходь, – сказав хазяїн, і Варан вухам своїм не повірив. – Чого став? Заходь, гаразд… Цить, Дружок!

Чорна ікласта морда, що висунулася була з кучугури, втяглась назад.

Варан пригнувся в дверях. Одразу за запоною починалось тепло; це можна було порівняти, напевно, з появою на світ. Варан завмер, не бажаючи пропускати ні миті цього нового, темного, теплого життя.

– Ти хто такий? – спитав у темряві хазяїн.

– Подорожній.

– Бачу, що подорожній… У нас тут взагалі не ходять. Непідходяще місце для бродяг. Мерзнуть у заметах, шкода їх… Заходь.

Будинок мав устрій звиненої мушлі – коридор вів по спіралі, усе звужуючи кола. Крізь снігову стіну сяйнуло жовтувате тепле світло; ще через декілька кроків Варан опинився в кімнаті, великій і круглій. Посередині стояла пічка, поряд – свіча на дерев’яному настилі. І сиділи, притиснувшись одна до одної, жінка й дві дівчинки – дуже легко одягнені, молодша – в самій коротенькій спідничці.

– Імператор з вами, доброго здоров’я, – сказав Варан, незграбно вклоняючись. – От… Мало не замерз.

У домі було тихо – навіть тихіше, ніж надворі. Навіть вогонь потріскував приглушено; труби не було, над вогнищем зяяла діра у високому сніговому даху, і крізь діру поблискували зорі.

– Знімай-но шкуру, – сказав господар, усідаючись поряд із дружиною. Шкіра на його плечах, грудях і животі була голубувато-білою і гостро контрастувала з рум’яним, майже коричневим лицем.

– Зараз, – Варан винувато всміхнувся. – Пальці відігріються…

– Ти підмерз, чи що? – спитав хазяїн й обернувся до жінки: – Малушко… Дай йому випити.

Варан кінець кінцем стягнув із себе хутряну куртку, зшиту в одне ціле зі штанами й валянками. Старша дівчина в полотняній сукенці піднесла глибоку тарілку з паруючим питвом; понюхавши зілля, Варан знову згадав Подорожника. «Я тебе не отрую… Але місцевими травами тебе виходжувати не один місяць, ти вже пробач…»

Подеколи Варану здавалося, що він пам’ятає кожне слово з тих давніх розмов. А інколи спогади зсувались – він не міг згадати, яке на вигляд Кругле Ікло з моря, і ніяк не міг побачити обличчя матері. Певно, тому, що в його голові змішалися дві картинки – справжня мати й та незнайома літня жінка, яка дивилася тужливо й тривожно…

– Дякую, добра хазяйко. Імператор вас бережи…

– Сідай, батьку, – жінка всміхнулася. – З усього видно, ти людина бувала й увічлива.

Варан присів на краєчок дерев’яного настилу. «Батько»… Може, в нього борода в інеї?

Перед ним поставили миску з юшкою. На поверхні плавали золотисті кружечки жиру; Варан їв, святкуючи кожну ложку, як довгий рік щасливого життя.

Дівчата дивились із двох боків. Чогось чекали. Переглядалися. Сопли. Вони зовсім не були схожі на маленьких Лільку й Тоську – ті були світленькі, веснянкуваті й щокаті, а ці – худорляві, чорноокі й чорноволосі. Але Варанові здавалося, що Лілька з Тоською точнісінько так сопіли б, переглядалися й чекали чуда від невідомої людини, яка прийшла з ночі й невдовзі піде геть у ніч.

Він подумав, що Лільки й Тоськи не існує. Є дві товсті дорослі жінки, щасливі, може, зі своїми дітьми й чоловіками, із репсовими полями, рибою й ситушачим промислом. І дожидають сезонів не з завмиранням серця, як за дитинства, а з утомою й тривогою, як би побільше заробити…

– Спасибі, – повторив він, відсуваючи порожню миску.

– Здалеку йдеш? – хазяїн підкинув полінце у вогонь.

– Здалеку. Острови, Побережжя, Осиний Ніс, Лісовий край, Вогняна земля, Розсип, Степ, Столиця, Безземелля…

– Та що ти! – не повірив Хазяїн.

Варан усміхнувся:

– Життя довге… А на одному місці я майже й не сидів – там кілька років, тут кілька років… і знову в путь.

Злиплі рої сніжинок залітали в отвір на стелі, танули й перетворювались на пару, рідко-рідко падаючи на руки великими теплими краплями.

– Може, закляли? – тихо спитала жінка.

– Можливо, – погодився Варан.

Господар із господинею переглянулись. Варан, таки відтанувши, враз зрозумів, що вони не просто цікавляться. Вони знають щось пов’язане з візитами бродяг, якась історія сталася зовсім недавно… А може, їм просто хтось розповів…

Руки знову стали мерзнути. Прокинувся давній страх, нісенітне припущення: Підставка дістав його тут, на краю світу. Після стількох років грання в кота-мишки. Після двобою не на життя, а на смерть, коли на боці одного – магія, гроші, шпигунська мережа, лускуни, крилами й жага помститись, а на боці другого тільки хитрість і вміння загубитись у натовпі…

Два довгі роки він жив у Столиці – у ремісничих кварталах – під носом в Імператорського Стовпа. Різав по дереву й навіть трохи забагатів. Простий трюк, можливо, врятував йому життя: він викрав криламу, але не приписану до імператорської птахівні, а залітну, з якоїсь далекої провінції. Відлетівши зовсім трохи від Столиці, він спішився й дав птаху свободу, і він, звичайно, полетів додому, потягнувши за собою погоню, тоді як Варан потихеньку повернувся в мурашник біля підошви вулкана й того ж вечора найнявся підмайстром. За два роки, поки перетрушували провінції, так заріс бородою, що й Ліка, якось здибавши його на базарі, не впізнала…

• Предыдущая
• 60/75
• Следующая