Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 49

• Предыдущая
• 49/75
• Следующая

Підйомний візок поповз угору, поминув два бокові ходи, на третьому з’їхав праворуч й опинився у новому колодязі. Тут було легше дихати; візок піднявся ще трохи й зупинився. Візник нетерпеливо застукав підбором, саможерки смикнулись і ледве не перекинули крісло.

– Даруйте, пане, – пробурмотів візник. – Ліва молода зовсім… ну й… шлюбна пора в неї, можна сказати, від любчика відірвали, щоб вашу милість везти… Лютиться вона, от що.

– Перекажи їй моє щире співчуття, – без усмішки сказав Варан. Візник витріщився на нього, роззявив рота: у цих коридорах ніхто ніколи не жартував.

Хіба що крім Підставки.

На розі прорубаного в скелі тунелю стояв вартівник із лускуном біля коліна. Варан кивнув візникові:

– Їдь собі.

– Спасибі, пане…

Візник розвернув екіпаж, але не до підйомного візка, а в боковий коридор. Варан дивився йому вслід – саможерки здавались двома велетенськими панцерними черв’яками, злегка приплющеними платформою. Це ж треба – «шлюбна пора»…

Варан криво всміхнувся, випрямив отерплу спину й підійшов до вартівника. Лускун – без намордника – не ворухнувся.

– Його Незрушність викликав мене, – сказав Варан, дивлячись у сліпі, повиті полудою очі вартівника.

Минула довга секунда, перш ніж вартовий кивнув.

– А-а, нарешті Варанчик прийшов… От ми його в залізяччя й закатуємо до кричайчиного виску…

Можливо, це був жарт. А може, щира правда. Варан чекав.

Його Незрушність Імператорський Стовп підійшов ближче. Потягнув повітря широкими вивернутими ніздрями, що подобали на його обличчі на другу пару очей. Розтягнув кутики великого рота:

– А, оце так нерви в тебе, землеміре… Що за кам’яні нерви, ну просто завидки беруть… Сядь.

Варан усівся в крісло, укрите шкурою донного дракона. Шкура – відтінок луски від темно-сталевого до яскраво-бірюзового – склянисто дзвякнула.

– Будеш їсти-пити? – діловито поцікавився Підставка.

Варан похитав головою.

– Гаразд, – Підставка пройшовся по кімнаті, поли його білого халата мели завалену паперами підлогу. – Ображений, що підняли серед ночі… Нічого, потерпиш. Три справи маю до тебе, одразу три, а до ранку далеченько…

Його Незрушність усівся навпроти, приплющив очі й повільно, з негучним сопінням утягнув повітря. Ця звичка Підставки завжди нервувала Варана – і куди більше, ніж обіцянки негайно закатувати.

– Проглянув я твою роботу щодо Озерного Ланцюга, – пробурмотів Підставка, не розплющуючи очей. – Добра робота. Поки не знаю, яка з цього буде користь, але зарубинку поставимо: Варанчик упорався. Так, із першою справою покінчили заввиграшки… Тепер друга. Рибо!

Просто зі стіни виникла зігнута постать секретаря, що присідав уклоняючись. Не дожидаючи розпорядження, секретар розгорнув на підлозі перед Вараном жовтуватий згорток паперу і, все так само присідаючи, уступився.

– Що це? – спитав Підставка. Очі його були заплющені, ніздрі посіпувались, живучи на обличчі окремим життям.

Варан придивився. Карту намальовано майстерно, вигадливо, із дванадцятипелюстковою квіткою, що зображає сторони світу, із любовно виписаними деталями.

Варан розглядав обриси незнайомої землі. Підставка сопів, принюхуючись.

– Це фальшивка, – сказав нарешті Варан.

Підставка підняв повіки. Подивився над Варанову голову:

– Певен?

– Це зробила людина, яка ніколи не ходила далі цього пасма. – Варан провів над папером пальцем. – Оця частина – Білодім’я. Тут, – він показав на правий зріз карти, – має бути околиця Скляного лісу… Усе, що західніше цих горбів – вигадка. У крайнім разі, складено з чиїхось неточних розповідей.

– Так я і думав, – пробурмотів Підставка. – Рибо, вийди.

Секретар згорнув карту, ще раз уклонився і щез.

Підставка мовчав. Очі його знову були заплющені, однак ніздрі дивились просто на співрозмовника. Варану здавалося, що він почуває погляд із тремких чорних отворів.

Підставка був маг. І Подорожник, який колись здавався Варану всемогутнім, проти нього був би як кошеня проти печерної ненаситі.

– Третя справа зовсім проста, – Підставка закинув голову, щоб краще вчувати Варана. – Державну зраду на тебе вішаємо. Замір проти Імператора. Підробку. Що ще? Та досить…

Варан мовчав. Підставка потягнув повітря, рот його розплився в усмішці:

– Ага… Тут нас пройняло, і ми запахли бійцем, готовим дорого продати своє життя… Тихо, Варасю. Битися не будемо, принаймні тепер…

Варан мовчав, не рухаючись із місця.

Підставка простягнув руку. Нічим не примітний аркуш самостійно вивільнився з купи таких самих аркушів і стрибнув у розкриту долоню Його Незрушності.

– Рудий, – не піднімаючи голосу, покликав Підставка.

Нова людина виникла, здається, просто зі стіни. Вона була не сама – наполовину вела, наполовину несла когось, сповитого, як лялька, простирадлами. У кімнаті запахло кров’ю й блювотинням, і не треба було мати нюх Підставки, щоб це відчути.

Той, кого звали Рудим – насправді він був повністю лисий – поставив свого супутника-ношу перед кріслом Його Незрушності.

– Варасю, – сказав Підставка, – ходи сюди.

Варан підійшов і зупинився поряд із кріслом.

По підборіддю людини-ноші текла рожева слина. Вона була, здається, тяжко поранена. А може, зазнала діяння магії. А може, її катували. А певніше, і те, й друге, і третє.

– Це Гордин Золоті Крила, – повідомив Підставка все так само негучно. – Блискучий наш полководець, улюбленець Імператора, що присягнувся взяти чергового сина Шуу живим і привести в ланцюгах…

Гордин Золоті Крила захрипів. Варан глянув на нього і враз одвів очі.

– Тобі його цілком правильно шкода, – сказав Підставка. – Він у великій біді… Тепер візьми штуку, яку я тримаю, і скажи мені: що це?

Варан узяв аркуш, намагаючись при цьому не торкнутися блідої тонкої руки. Розгорнув. Придивився при світлі білих і синіх вогнів, що освічували завалену паперами кімнату. Його Незрушність волів білі й сині світильники, і це було ще однією причиною, чому Варан не любив гостювати в Підставки.

– Це карта Залісся, – сказав Варан. – Я сам її робив.

– Чудово, – Підставка ледь помітно кивнув. – Гордине… Так що там було? Коли славетна летюча варта з вами на чолі пішла в атаку – з неба на землю – на цю потолоч, обезумілу в гордині своїй… Що там раптом виявилось?

Рот людини-ноші смикнувся.

– Я… – вимовив він.

– Ви, звісно ж, надія імператорської гвардії… Ви – що?

– Я…ми. Розла…ми. Глибо…кі.

– Правда? – силувано здивувався Підставка. – Ось так, серед рівної долини?

– Щіли…ни, – підборіддя Гордина ходило туди-сюди. – Прова… засід…ка.

Рот його ще раз смикнувся й завмер.

Варан роздивлявся карту. Залісся, інакше назване Чашею, оточували з трьох боків гори, з четвертої – ліс, воно являло собою, звісно ж, ідеальне пристановище для розбійників і бунтівників. Атака з неба – єдиний спосіб здолати укріпленого в Чаші ворога. Атака, судячи з усього, захлинулась… Залісся було камінною рівниною, диким краєм, зарослим гостролистом. Ніяких «провалів» або «розколин» там не було зроду.

– Тут на карті – монолітне каміння, – сказав Підставка, мовби роздумуючи. – І рівне, як стіл.

– Так, – погодився Варан.

– Наша звитяжна варта намірялась викурити бунтівників із печер на рівнину й перестріляти, мов ситух. Гордин Золоті Крила самовпевнено повів ланку над самою землею, сподіваючись, мабуть, що від самого вигляду бойових крилам мерзотникам випаде зброя з рук. Але зброя не випала; ба більше, у самому серці рівнини не знати звідки взялись глибочезні розлами, злегка прикриті кущиками. Гордин, чия пиха дещо, гм, переважила його майстерність воєводи… не виявив належної обачливості щодо цих «кущиків» – хто може сховатись у дворічних заростях гостролисту, яка-така засада?

Підставка зробив паузу. Людина-ноша здригнулася в руках Рудого, що тримав його.

– Їх перебили, Варасю, – сказав Підставка. – Розколини були повні лучників, мов саможерка ікри. Птахи падали одна за одною, пронизані, наче подушечки для голок. Гвардійської ланки більше нема – майже нікого не лишилось…

• Предыдущая
• 49/75
• Следующая