Выбери любимый жанр

Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 46


Изменить размер шрифта:

46

– Ні. Але імперія не знала великих воєн уже давно… Оце тільки тепер повстали лісовики. Але це дуже далеко звідси.

– Послухай, – вона нахилила голову до плеча, – а може, ми говоримо різними мовами? Адже дивно, що ти, який прийшов із такої далечини… розумієш мене. Значить, насправді ти не розумієш. Ти говориш своєю мовою, а я складаю з цих звуків свої слова – і говорю по-своєму про своє.

– Але ми ж відповідаємо одне одному.

– А ми й відповідаємо про інше… Я розповідаю тобі про Моа… розумієш? Який зрадив Аркимонора… ну що тут незрозумілого? І земля, замість того щоб висмоктати душі воїнів Ехронона, висмоктала душі всіх! І тепер ці душі мучаться…

– Але я ж бачив, що поле щасливе, коли його доглядають…

Чаклунка в знемозі приплющила очі:

– Так. Ти хрюкаєш собі по-своєму, мені просто здається, що твої слова мають смисл. Насправді цей смисл укладаю в них я… І дивуюся, що ти не розумієш. А ти і не мусиш…

– Ти хотіла розповісти про лікаря, – нагадав Варан.

– Лікар, – чаклунка утомлено зітхнула. – Лікар звільняє пораненого від розтрощеної руки чи ноги… щоб той не вмер.

– Ти прекрасно розумієш мене. Я казав про вбивцю, ти згадала лікаря – так завжди буває, коли один захищає своє право проливати кров, а другий намагається його спинити. Той перший каже: це кров під ножем хірурга… Я маю право, тому що так буде краще для всіх, і навіть відрізаній нозі, її ж однаково втрачено…

Голова її схилилась на груди. Наступної миті чаклунка скинулась, як людина, яка засинає – і боїться заснути.

– Ти справді дуже самотня, – пробурмотів Варан.

– Мене одної досить, щоб убити тебе. Не сподівайся, бродяго.

– А я і не сподіваюсь… Ти маг. Ти – отвір, що через нього у світ проникає нове, чого перше не було… Що це?

– Визволення. Свобода.

– Кого ти визволяєш?

– Скільки можна тобі товкмачити… Я навіть не знаю, як ти розумієш мої слова. Певне, тобі здається, що я кажу про базар який-небудь, про ярмарок, про торги… Або про те, як краще поставити димар в якій-небудь брудній селянській халупі…

– Хочеш, я вимию підлогу? Тут же є вода поблизу?

– Ну от, – вона всміхнулась. – Моя правда… Тобі здається, що ми розмовляємо про пил, про воду, про ганчір’я. Але мені таки легше – я так давно ні з ким не розмовляла.

– Хіба тобі не… неприємно жити в такому бруді?

– Бруд – не зовні… Я мешкала в будинку зі ста вогнями, під корінням скляного дерева… Ці дерева не ростуть. Вони не рослини взагалі. Вони – камінь, кристали… Їх називають деревами, тому що вони схожі. У підземеллі світло… і завжди весело. Тому що корені проводять світло, як трубки проводять воду. Під землею світло ясніше, ніж сонячне. Там навіть немовлята завжди сміються. Але там не можна мурувати пічок. Бо від диму тьмяніють кристали. Тому там не було пічки. Нам приносили гарячі камені… киплячу воду… Адже в нас було багато слуг.

– Не може бути, – сказав Варан.

– Мій пан був першим радником князя! У нас було стільки слуг, скільки на тобі вошей…

– А що таке воші? Вона зітхнула:

– Ти розмовляєш своєю мовою…

– Не може бути, щоб ти народилася в домі, де не було печі!

– Я народилась у глиняній норі… Так, піч там була, тому що інакше ці нещасні тварини, мої батьки, померли б від холоду… І щоб купити дров, вони продали мене моєму пану…

– Тебе? Ти що, рабиня?

– Я втомилась. Твої слова зливаються, я не знаю, що таке «биня»…

Вона засинала. Вона була змучена, виснажена, і вона була набагато слабшою, ніж хотіла здаватись. Безсонна ніч і струс, спричинений Варановим візитом, здолали її. Крім того, Варану все-таки вдалось її переконати – невідомо як, – що він безпечний. Що загрози її життю нема.

– Послухай, – він підібрався ближче. – Де ти народилась? Де ця країна? Де править ваш князь? Де «скляні дерева»?

Вона схлипнула й лягла на шкуру – скулившись, притиснувши коліна до живота. Її волосся розсипалося великою неохайною хмарою.

Варан заждав хвилинку, потім піднявся.

Нечутно ступаючи, підійшов до вікна. Визирнув; звідси видніли верхівки лісу, і, певно, дозорча стійка стриміла б також – якби її не перекинуло тієї ночі, коли над горбами пливли «намиста»…

Варан озирнувся на жінку, яка лежала в кутку. Згадав миготіння синього й білого, зелені стовпи вогню… скривлене обличчя Ніли. Навряд чи та, що спала оце на витертій шкурі, мала про Нілу бодай яке-небудь уявлення. Це його, Варана, власне марення…

Він намацав ніж при боці під курткою. Старий перевірений ніж. Іще підлітком він зарізав ним ситуху, а це таки трудніше, аніж перерізати горло сплячій жінці.

…Зв’язувати її, звісно, не має смислу. Вона звільниться від будь-яких пут і тоді вже не стане возитись. Змія, отруйна змія…

Ану, не дури себе, сказав тверезий внутрішній голос. Ти не станеш різати її вві сні. Вона це, сама не усвідомлюючи, відчула – тому й завалилась, немовби тебе тут нема… Різати ти не станеш, і припини прикидатись.

Варан поморщився. Вона знедолить – або вб’є – багато інших жінок із дітьми й чоловіками, тоді як я міг би…

…Але це ще не значить, що взагалі нічого не можна зробити, правда?

Варан кивнув – чи то собі, чи то сплячій. Озирнув кімнату, шукаючи потайного ходу. Знайшов. Відімкнув двері лезом ножа. Проліз усередину; у темряві відшукав свічку. Засвітив од своєї «іскри».

Тут нічого не було, крім купи книжок. Варан був подумав, що це книги заклять чи ще яких-небудь магічних чарів; нічого такого. Це були історії про різних людей – як правило, про принцес; Варан читав уривки з початку, з середини, з різних сторінок – і не міг зрозуміти смислу знайомих фраз. Може, щось і було в тих її словах про різні мови, різні смисли…

Він тупо перекладав книжки, надіючись на диво, і диво сталось. Між двома корінцями лежав цупкий лист світлого, схожого на папір матеріалу. Незвичайний вигляд знахідки Варана не обманув – він бачив досить землеписних карт, щоб упізнавати їх у будь-якій обгортці.

Інших схованок шукати не взявся. Чаклунка все ще спала, скоцюрбившись на шкурі, і Варан подумав, що вона глибоко нещасна. Рабиня, яка зневажає власних батьків…

– Принесу, – сказала жінка вві сні, і Варан здригнувся. – Віддам тобі… ти побачиш… чиста. Уся.

Варан спустився. Мигцем глянув на руїни; усюди було понуро, потворно, занехаяно, пусто. Де-не-де росли злаки – здичавілі, дрібні, зведені на бур’яни.

Варан сів на півзарослий камінь. Мертва трава шелестіла мертвим голосом; а може, Варану здавалось. Він розгорнув листок, схожий на тонкий зріз деревної кори.

За весь час його мандрів це відчуття спадало на нього всього два рази. Ну, може, три. Відчуття того, що світ не просто великий – страшенно великий. Завеликий для того, щоб знайти в ньому одну людину.

Він дійшов до краю землі – сотні днів у дорозі. За краєм виявилося, що світ тільки починається. Світ, де ростуть «скляні дерева», князі мешкають у підземних печерах, де всім весело, але при цьому дівчат (дівчаток?) продають у рабство власні батьки.

Ось він, цей світ. Білястий простір із недбало виписаними назвами – копія, причому не кращої якості. Руки відірвати такому копіїсту…

А той, хто розпалює вогнище, побував і тут. Можливо, мав рацію господар зруйнованого будинку: він не ходить, як ми, по землі. Він з’являється й зникає – тут і там. І його не догнати.

Можливо, треба повернутись на захід, за пагорби… старший син хазяїна не зрадіє, зате як зрадіє вона! Повернутись і розповісти правду: від цієї жінки, безумна вона чи ні, урятувати може тільки відстань. Навіть якщо вона така молода, як каже… хоча назвати юною її ніяк не можна, принаймні на перший погляд… Її життя однаково не стане, щоб вигубити весь степ. А значить, не варто гайнувати час на добудівлю некорисного дому. Краще перезимувати в родичів, а потім вибрати собі нове місце й нове поле – подалі звідси… Звучить жахливо, але ж немає іншого виходу. Чаклунка зіткнулась зі степом – гідні суперники, але, на Варанову думку, степ має шансів усе-таки більше.

46
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело