Выбери любимый жанр

Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 43


Изменить размер шрифта:

43

Вона підвелась. Повагавшись, підійшла; за кілька кроків од Варана спустилась на коліна, притулилась до тепленького боку пічки.

– Спасибі, – сказала по довгій паузі.

– За що?

– Ти зробив мені подарунок…

– Брошка? Дрібниця…

– Ні. Ця пічка. Ти залишив у ній частину себе. Я розкладатиму вогонь…

Вона затнулась. Притиснулась до пічки обличчям. Пригорнулась. Завмерла.

Варан не знав, що сказати. Було тихо, тільки в пічці потріскували дрова та ще здалеку, з краю поля, долинала протяжна пісня господині. Господиня співала полю про те, що скоро його засіють, зійде новий урожай і життя знову почнеться спочатку. Варан не міг розібрати слів, але смисли пісень старої за стільки днів уже вивчив.

Жінка дивилась на нього з темряви. В очах відбивалося слабке світло вечірнього неба. Він спробував згадати, дивились так на нього коли-небудь чи ні.

Не згадав.

Зрозумів, що слабне. Не може підвестись і піти, як вирішив за хвилину до того. Жінка водила долонею по гладенькому боку новонародженої пічки. Пічка випромінювала тепло, у гарячім повітрі викривлювались, підморгуючи, зорі. Від жінки линула ніжність, якої можна було торкнутись, немов піску чи глини.

– Я розкладатиму вогонь, – повторила вона глухо й глибоко, таким голосом міг би говорити степ, якби він умів говорити. – Це дуже багато. Щодня я розпалюватиму її… У наших краях є повір’я, що подорожник, про якого згадують, має тверду дорогу під ноги. Коли хтось зникає в лісі – кажуть: про нього не пам’ятали. Так от: для тебе не стане лісу. Під кожним деревом буде дорога…

Вона посунулась ближче. Долоні її гладили гаряче каміння.

– Ти обпечешся, – сказав він пошепки, дивлячись на її руки.

– Я вже обпеклась, – вона всміхнулась. – Там, де не сподівалась… А він повернеться й відлупцює мене. Це вже точно.

– Це несправедливо, – сказав Варан повільно. – Адже ми…

Вона зажмурилась. Притиснулась до пічки обличчям:

– Що таке несправедливість… якщо я гублю тебе? Проти цього навіть найстрашніше покарання – дрібничка…

Варан зрозумів, що ніколи не торкався її – навіть випадково. Їхні руки не торкались, коли вона подавала йому кварту води або миску з кашею. Вона не зачіпала його краєм одягу, проходячи мимо. Вона ніколи не сиділа з ним поряд – тільки навпроти.

Він простягнув руку і взяв її за зап’ястя.

Пісня старої на полі урвалась.

* * *

Господар із синами й невісткою повернулись раніше, ніж обіцяли – квапились, мабуть. Руда – весела, засмагла – насамперед кинулась обіймати маленьких племінників. Господар із молодшим сином, ледве скинувши тюки, побігли дивитись на Варанову роботу; старший син зупинився навпроти дружини й довго вглядався в її бліде спокійне лице.

Хотів ударити. Дуже хотів; Варан стояв неподалік і знав, що коли чоловік ударить – лиха не минути. Тому що тоді він, Варан, муситиме вдарити теж.

Чоловік утримався. Не тому, що злякався Варана – він його не бачив. Розтиснув кулаки. Кивнув дружині й поплівся розпаковувати тюки.

Варан покликав Тюфу й пішов у степ. І не вертався до вечері.

– Дякую, подорожнику, – примовляв господар, чиє лице взялося зморшками-тріщинками від тягаря невластивої йому усмішки. – Ми думали, мерзнути доведеться… Ну, тепер разом вінце зведемо, дах настелимо, і…

– Я не можу вам допомогти, – сказав Варан. – Я вирушаю завтра.

Господар перестав усміхатись, через що лице його стало молодшим і звичнішим:

– Ідеш? На схід?

– Так.

Господар смикнув шиєю, озирнувся на горби. Закусив губу:

– Спокійно. Бачиш – спокійно… Хоч би ти не розлютив…

– Не бреши собі, – сказав Варан. – Сьогодні спокійно… ти знаєш, що буде завтра?

– Уб’є тебе, – з тугою сказав хазяїн. – Коли мої ходили, їх знаєш що врятувало? Меншого мого боягузтво невитравне. Тільки вогник мигнув – він повалився, і старшого перекинув… і навпочіпки – драла. І повернулись обидва злегка підсмажені, але здорові, бачиш…

– Значить, вони його навіть не бачили?

– Кого? Мага? Куди там… Це ти в нас усю землю обійшов, із магами товаришуєш, пригорщами вогонь черпаєш…

Господар замовк. Задумався. Біля руїн сараю старший його син пошепки розмовляв із матір’ю, вдивлявся в її обличчя, як раніше в обличчя дружини.

– Дякую, що не покинув, поки нас не було, – тихо сказав господар.

– Чого б це? Я ж баб і малих твоїх узявся стерегти…

– …як злодій, – продовжував старий, не слухаючи його. – Він усю дорогу знай правив: повернемося, його вже нема, а моя ходить щаслива. Та б, дурепа, хоч прикинулася, що кохає його… хоч трохи… до тебе – кохала. Уже не знаю як… А може, все тому, що вогнище наше розтріснулося. Не вічне, значить, щастя. Знаєш? – старий раптом обернувся до співрозмовника, в очах його щось змінилося; привиділось Варану чи ні, але на якусь мить господарю захотілось принизити гостя, помститися за шкоду, завдану, хай мимоволі, його сину. – Я от що подумав… Може, той дід, що моїм батькам вогнище розпалив, може, він був просто бродяга? А щастя – випадково… І пощастило нам, і дружин я добрих знайшов для моїх мужиків… І внуки здорові. Старшого віддали ковалю в науку… а вона хоч би спитала, що й як! Її ж сина віддали чужим людям…

– Це несправедливо, – тихо сказав Варан. – Вона вірна твоєму сину.

– Вона його не кохає!

– Ти маєш терези, щоб зважувати її кохання? До чоловіка, до сина? Маєш?

Господар уважно подивився на нього. Труснув головою, мовби прокидаючись:

– Іди… Їжі з собою дамо. Іди… якщо зможеш.

* * *

Падав дощ. Добра прикмета. Варан ступав, дозволяючи краплям вільно стікати по скронях і підборіддю. Тюфа бігла поруч, і що далі на схід, то ближче притискалась до хазяїна. Раз або два, зачепивши кудлатим боком, мало не перекинула в траву.

Плями мертвої землі попадалися все частіше, і скоро обходити їх уже не було можливості.

– Тримайся, – Варан поплескав Тюфу по шиї, – воно не страшно, хоч і бридко спершу. Ну, ходімо…

І першим ступив на змертвілу, невловно гидку луку.

Земля тут була м’якіша й посувалась під каблуками. Мене знудить, легкодушно подумав Варан. І путь героя назустріч злосливому магу буде позначений калюжками блювотиння… що не має ніякого значення, бо однаково ніхто не побачить.

Повільно, у такт слабким поривам вітру, похитувались білясті віночки великих квітів. Варан придивився – над квітами роїлись комахи, дрібні, мов пісок. По всьому степу не знайдеться й кузьки – а тут цілі хмари…

Тюфа притискалась, насідаючи всією своєю вагою, спихала вбік, збивала з напряму. Тюфі було страшно.

– Припини, – піднявшись навшпиньки, він чухав їй поміж вухами, – це всього лише дохла земля, вона не кусається. А в нас із тобою справи, ми шукаємо декого, і знайдемо, навіть якщо для цього доведеться допитати Шуу на морському дні… Та не штовхайся ти, жирна тварюко!

Комах над квітами побільшало. Крізь стогін вітру продиралося дзижчання, нудне й липке, як усе тут: земля, і квіти, і острівці чагарнику. Варан наддавав і наддавав ходи; ближче до вершини горба плями мертвої землі злились, утворивши єдиний простір, на якому вже не було живої травинки.

Вона дивиться вслід, подумав Варан, але не став озиратись. «Я так хочу, щоб ти скоріше пішов… І так боюся прокинутись і побачити, що тебе більше нема». Він зробив, як вона боялась, – пішов удосвіта, нікого не розбудивши…

Думки про чорноволосу жінку несподівано допомогли йому – в усякому разі, клубок нудоти вже не мучив так настирливо. Підбадьорюючи Тюфу, він вийшов на вершину пагорба й побачив кам’яні руїни.

Той, хто колись зводив цю твердиню, справді мав уявлення про замки. Певно, бував на узбережжі й бачив тамтешніх велетнів; інша річ, що в безлюднім степу нема від кого й для чого оборонятись, тому зовнішня стіна була ледве означена і правила радше за прикрасу. А от на дві внутрішні вежі будівники пустили не знати скільки каменю; Варан роззирнувся. Довга яруга трохи північніше від замку була, скоріше за все, каменярнею.

43
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело