Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 41

• Предыдущая
• 41/75
• Следующая

Прокинулись діти, побачили рештки будинку і, замість того щоб злякатися, розвеселились. Старший господарів онук ледве не доконав руйнації, здершись на горище.

Хазяїн власноруч підніс Варанові тарілку гарячої каші. Значущо кивнувши:

– Послав нам Імператор доброго гостя, саме вчасно, саме вчасно… То що, підеш тепер на схід? Чи передумав?

– Тепер точно піду, – сказав Варан, занурюючи ложку в золотисте в’язке місиво.

Господар довго мовчав, дивлячись, як він їсть. Потім із нерішучим смішком перепитав:

– Жартуєш?

Ліс стояв нерухомо, тільки верхівки сосон дозволяли собі неперервний нашорошений шелест. Під соснами росли берези, прикмета миролюбства, хоча де-де подибувались і ялинки – лихий знак.

Господар ішов попереду, і широка сокира на його плечі поблискувала неприховано й задирливо. Старший син ішов за ним із пилкою в руках. Замикав процесію Варан.

Ліс вижидав. У його недвижності було щось неприродне.

Щось ми вже зовсім нахабно, думав Варан, поправляючи моток вірьовки на плечі. Навряд чи можна сподіватись від лісу вдячності. Радше вже можна розраховувати на переляк – ліс приголомшений недавніми подіями й не знає, чого тепер ждати…

Якби з нами був Подорожник, думав Варан, він знайшов би спосіб загасити «намиста» ще над горбами. Якби з нами був Подорожник, я ніколи б не побачив тієї картинки… Що лізе в голову й стає перед очима, варто на мить відволіктися. Нілине обличчя, синє й набубнявіле, мов з-під води…

Вона жива, уперто думав Варан. Вона жива й щаслива… в усякому разі, щасливіша, ніж була б зі мною. Там, в іншому житті, я залишився з нею і все життя зганяю на ній злість – за те, що вона не дозволила мені піти шукати ліс…

І ось він, ліс. Не той, звісно, що в Лісовому краю – там зарості під небо й геть дурноголові, просто стовпище дерев. Проте, хоче ліс чи не хоче, ми маємо добути доброї деревини. Заново будувати дім – річ відповідальна…

Чи бувають у лісу марева?

Коли сині з білим вогні насували на нього – чи не побачив він свою страшну картинку, як Варан, як господар, як його сини? І що може примаритись лісу в жахітті? Пожежа?

Варан усміхнувся, користаючись із того, що ніхто з людей його не бачить. Дурість несосвітенна – приписувати лісу людські страхи…

Попереду відкрилася галявина, обрамлена колючими кущами лісової ягоди. Хазяїн зупинився в центрі, зняв із плеча сокиру й сперся на неї, мов на посох.

– Прийшли до тебе вклонитись, – сказав сварливо. – Боржок маєш переді мною, сам знаєш… Чуєш мене?

Тиша.

Після лісів узбережжя, де тріскотіли птахи й де й кроку не можна було зробити, не наступивши на дрібного звіра, Варана спершу лякала тиша тутешніх лук і гаїв. Ні пташки, ні комахи. Ні мухи на осонні.

Потім він звикнув.

Минали хвилини. Хазяїн мовчав і не ворушився, хазяйський син дивився в землю, Варан вирішив за доцільне не нагадувати про свою присутність зовсім.

Ворухнулись віти. Здригнулись верхівки.

Господар схопив Варана за рукав; Варан ледве встиг відскочити. Пряма, як свічка, височезна сосна завалилась зі страшним гуком поперек галявини, зім’яла кущі, підскочила – і вляглась, подриґуючи короною.

– Спасибі, – повільно сказав господар, коли гук падіння влігся.

– Отак він нас приб’є, – з нервовим смішком сказав його син.

– Майстре, – старий гостро повернувся до Варана, – поглянь і скажи: згодиться сировина?

…Сини ревнували страшенно: вони ж самі все вміли й уcе могли. І до дерева, і до каміння, і до металу; Варану зовсім не хотілось доводити свою першість, але й дивитися, як через помилку гине добра робота, він теж не міг.

– Де ти всього навчився? – запитувала старша невістка хазяїна, і щоки її брались рум’янцем.

Варан знизував плечима. Ледве діставшись суходолу, він став за підмайстра в столяра, щиро пояснивши йому, що більше за все на світі любить возитися з деревом, вдихати запах тирси й водити пальцем по випуклих прожилках. Столяр осміхнувся, сприйнявши парубка за юродивого, але на роботу взяв і не пошкодував урешті. Мандруючи по великих ремісницьких містах, Варан, уже майстер-столяр і майстер-тесля, з самої цікавості навчався обпалювати цеглу й тесати каміння, і кувати залізо – хоча, звісно, верху майстерності достигнути не встиг. Дерево лишалося його головною пристрастю. Різьблені віконниці, столи й стільці, колиски такі, що неможливо загнати скабки, колоди на фундамент будинку, сокирища й човни – Варан брався за все, і все в нього виходило…

– …Згодиться сировина? – спитав старий.

Варан оглянув і обстукав стовбур, щосекунди сподіваючись другого, що завалиться на голову.

– Добре, – сказав кінець кінцем. І обернувся до лісу: – Беремо.

Вони розпилювали колоди просто на галяві, а тоді волоком тягли до узлісся. Там до роботи приєднувалась Тюфа, яка ні в якому разі не погоджувалася ввійти до лісу, зате охоче допомагала возити деревину до місця будівництва.

Дерево сушили – Варан показував як.

Розбирали руїни. У вцілілому кутку обладнали притулок для дітей і жінок. Зі старого тьмяного дерева збудували накриття від дощу.

Старші внуки допомагали батькам місити глину. Варан як міг утримувався від корисних порад, але господареві сини однаково ревнували до його ремісницького хисту.

Ночами чатували, дивлячись на схід. Небо лишалось темним. Вітер поводив себе, як звичайно поводять себе вітри: міняв напрям і силу, але не крутився на місці й не вщухав зовсім.

Потроху заспокоювались. Запевняли одне одного, що маг за горбами призабув про їхнє поле, чи надсадився, намагаючись убити весь степ дотла, чи нарешті знайшов собі справи цікавіші. Уже не ждали лиха з заходу. Або вдавали, що не ждуть.

Поле недужало. Усе зерно, що було в колоссі в час нашестя, виявилось прогірклим, і їсти його можна було тільки через силу. Жінки розривались між полем і руїнами дому, тим часом наближалася пора ярмарків, і пропустити її значило остаточно упасти в злидні.

– Ідіть, – сказав якось Варан, одвівши господаря вбік. – Ми з Тюфою тут доглянемо.

Господар дивився на нього з незрозумілим виразом.

– Якщо, – почав Варан, – якщо він знову… Вам тут однаково не жити. Земля й так… ямами, складками. Поле ледве животіє… Відіб’юсь я чи не відіб’юсь, коли що – але жінок відведу, дітей захищу, це я обіцяю.

– Відведеш, – повторив господар із зітханням. – Відведеш… Старший мій думає, ти на дружину його заглядаєшся.

– Пресвітлий Імператоре, – сказав Варан трохи роздратованіше, ніж йому хотілось. – Що він ще думає?

Може, я дітей їм? Може, я з цим, – він кивнув на схід, – змовився?

– Не сердься, – господар слабко всміхнувся. – А що вона на тебе заглядається, це точно… Розвалилось вогнище, розумієш. У якому він колись вогонь розкладав. Тепер усе може бути… Не сердься. Не в тобі ж річ.

– Можу піти, – сухо запропонував Варан. – Просто сьогодні.

– Без тебе нам буде… важко, – тихо визнав господар. – Ти… хоч поряд із нею не стій, га?

– Постараюсь, – Варан осміхнувся.

Він прекрасно розумів, що старий має рацію і що син його хвилюється не без причини. Чорноволосій огрядній жінці, матері чотирьох дітей, вгиналися коліна від його голосу. Це було дивно, ніяково, це дратувало – і лестило; Варан і сам помічав, яка в неї млосна грація рухів, яке важке волосся, які блискучі темні очі, і який у цих очах з’являється благальний переляк, коли вона випадково втрапляє очима на його погляд…

Вечорами розмовляли про майбутній ярмарок, завжди про одне й те саме: хто піде, що понесе, що купить і коли повернеться. Старший онук господаря чекав походу з нетерплячкою і страхом: його мали віддати в науку. Його сестра теж хотіла йти, але її не брали: морока в дорозі, повільно ходить, багато не понесе.

Старший син хазяїна висунув, схоже, умову батькові: гостя і чорноволосу на хуторі не залишати. А що Варан на ярмарок іти відмовився, вирішено взяти з собою старшу невістку; та начеб не заперечувала, але за день до виходу випадково впустила собі на ногу дерев’яну колоду. Нога розпухла, про ярмарок годі було й казати. Вирішено, що чоловіки візьмуть із собою руденьку – та про похід тільки й мріяла, адже по дорозі на ярмарок треба було переночувати в домі її батьків…

• Предыдущая
• 41/75
• Следующая