Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 33

• Предыдущая
• 33/75
• Следующая

Він намагався зустрітися з Лереаларууном з тієї самої миті, як Ніла, приголомшена радістю зустрічі, перестала нарешті плакати. Він вештався коло вежі – але охорона там була така велика, що Варан навіть пробувати не став. Прийде дізнавач Слимак – і того не пустять без спеціального розпорядження, що вже казати про заблукалого молодого піддонця!

Слимака Варан якось зустрів на вузькій вуличці. Сахнувся, влипнув у кам’яну огорожу; дізнавач пройшов мимо, не впізнавши його. А коли й упізнав – не взяв за потрібне це виявляти.

«Вийди на балкон і понюхай, – просив Варан мовчки. – Вийди, й понюхай, і здогадайся, що я хочу… мені є що сказати тобі. Чи ти все набрехав щодо свого дивного носа?!»

«А що, власне, я скажу, – думав він за хвилину. – Що я здогадався, хто він? Мав здогадатись давним-давно… Мені нічого не треба від пана Імператорського мага. Йому нічого не треба від мене. Як він сказав тоді? Не треба до мене звикати. Товаришка знайшов…»

Батько піднімав воду, рибу, репс – тепер майже щодня, тому що обидва гвинти працювали на повну силу. Варан допомагав йому розвантажувати – завжди мовчки. Іноді, як виняток, батько повідомляв новини.

Староста Карпо знахабнів украй – на гвинтовій площадці всякчас крутиться хтось із його людей. Зять його, Ройко, непоганий-таки хлопець, і науку вловлює швидко, але полохливий і в гвинтарі не годиться. Карпо цього не знає – великі надії покладає на зятя, а Варанів батько поки що його не розчаровує – нехай собі надіється…

За день виявилося, що староста хоче негайно бачити Ройка на гвинті. Батько супився.

За ще один день замість батька піднявся Ройко. Варан чекав на пристані й усе бачив.

Ройко був старший за нього років на п’ять, ширший у плечах і важчий. Гвинт зависнув над пристанню – трохи лівіше, ніж треба, і Варану здалося, що новий гвинтар ладен зомліти – таким білим було його лице.

Кром, старий досвідчений причальник, підвів дужку. Ройко кинув гак, але схибив. Кошик нахилився, лопаті луснули, зім’ялись, мов сухе листя. Бурдюки, що висіли при лівому борті, ляснули, наче крило, причальна дужка зіслизнула, і кошик із вантажем і гвинтовим упав униз.

Пристань, що знала всяке, загорлала в один голос. Варан нахилився над камінним пружком і встигнув побачити, як мертвий гвинт западає у хмари…

Довжезних кілька хвилин по цьому нічого не було чути. Причальники, робітники й Варан сиділи й стояли, дивлячись хто вгору, у зеленаве небо, хто вниз, на хмари.

Начальник пристані доповів князеві. Той послав униз вартівника на криламі. За декілька годин на пристані дізнались новину: гвинт розбився, Ройко розбився, Варанів батько вцілів, другий гвинт працює.

Про те, що сказав староста Карпо, нічого не повідомляли.

У той вечір Ніла знову плакала. Вона благала Варана заприсягтися, що той ніколи більше не ввійде в кошик гвинта; Варан не міг дати такого слова, і через те вона плакала гіркіше, а Варан лютився – і дратувався через те, що не може нічого вдіяти з цією злістю. Нарешті він залишив Нілу й вийшов із печерки, що правила для них за притулок, під зорі.

Він снував по камінній пустці й дивився на вежу. І думав, цього разу понуро: як ти там? Не спиш?

Вежа залишалась темною. Ні промінчика.

За два дні – Варан уже втомився ждати – піднявся батько. Він мав вигляд утомлений, але не переможений; звісно, староста насамперед звинуватив у гибелі зятя гвинтового Загора. Звісно, гвинтовий Загір нагадав йому, що саме він, Карпо, мало не силою примусив Ройка піднятися. Запропонував старості самому сісти на вцілілий гвинт. Або знайти охотника – після того, як мало не все селище бачило, що залишилось від сердешного Ройка… І наостанок – склав із себе повноваження гвинтового. Нехай, мовляв, староста сам розмовляє з горні щодо води та іншого.

– Ти бачив би його обличчя, – казав батько з похмурою втіхою. – Схоже, Вараську, звідси нам лиха не буде – поки що, в усякому разі. Хлопця жалько… Жалько Ройка, кажу, але Карпові вже зусюди тицяють: навіщо витурив, мовляв, Варана, кого тепер знайдеш гвинтарю в підмайстри… Зажди, може, й повернешся скоро… Мати ж як зрадіє…

Варан уявив, як на таку переміну долі відгукнеться Ніла, і присилив себе усміхнутись.

Увечері, під мигтючими зірками, він раптом вирішив свою долю. Так хвацько вирішив, що навіть спіткнувся об камінь. Зупинився.

Їм із Нілою не жити на Круглому Іклі, ані зверху, ані знизу. І на Маленькій їм не місце. Вони гайнуть у далекі землі – відпливуть. Байдуже як. Має бути спосіб…

Варан знайшов місце, де в сезон полюбляв сидіти над морем, дивитися на вогники кораблів і мріяти. Тепер тут було вітряно й холодно, вогнів не було, моря не було, тільки дихали під зорями мертвотно-срібні хмари. Варан щільніше закутався в ситушачу куртку.

…Можна майнути з плотогонами. Звісно, це в крайньому разі… Сам же він тепер зможе ходити в колесі, але ось Ніла… І плотогони…

Можна повіятися в сезон, це цілком можливо. Наскладати грошей. Купити місце на кораблику простішому. Або тимчасово найнятись веслувати, а за Нілу віддати з платні…

Варан дивився на зірки, а перед очима в нього стояла карта: сіре море, Імператор дивиться згори, Шуу витріщається знизу, а між ними – береги, береги, звивисті пружки… Немов прожилки в темній деревині…

Він озирнувся на вежу.

Вежа залишалась темною.

Ніла дуже втомлювалась на своїй службі. Від неї нічого особливого не вимагалось – подавати дрібні речі, уважно слухати, вчасно всміхатися; проте вона поверталася з покоїв князівни ледь жива, отупіла, безвільна.

Варан не зважився одразу сказати їй про своє рішення. Подумав: краще вранці.

А вранці вітер завивав у всіх щілинах, нагадуючи, що притулок їхній тимчасовий, а в Ніли є власні затишні покої, куди Варану заходити зась. Сонце пролізало крізь каміння, лягало на підлогу сяйними ляпками, змушувало морщитися, і Варанові здалось, що Ніла незадоволена ним. Що вона сподівалась від нього іншого, а він не потвердив, не зміг, не виявив достатньо завзяття. І сам морщився, даючи привід запідозрити його в нелюбові…

Ніла пішла схлипуючи, і Варан розумів, що князівна знову буде невдоволена – навіщо в почті їй така кисла фізія? Але головне – він знов нічого не сказав Нілі, побоявся сказати, побоявся, що наречена подивиться на нього як на божевільного.

Треба було собі якось дати раду. Батько піднімався вчора – значить, сьогодні на пристані нема чого робити. Можна, звичайно, гризти сушену рибу з робітниками, правити байки з причальниками, вкотре обговорювати жахливу загибель Ройка…

Варан до краплинки випив воду, що Ніла принесла для нього з покоїв, і вийшов під сонце. Крислатий капелюх, що раніше належав комусь із слуг, чудово затіняв обличчя, можна було гуляти навіть у полудень. Окуляри, що перше намулювали перенісся, зовсім майже не відчувались – він звикнув.

Варан вдихнув вітер – і передусім подивився на вежу. І вчасно подивився.

Високо – в зеніті – летіла повозка. Чотири птахи, запряжені попарно спереду й ззаду, тягнули крилату конструкцію: Варан знав, що «летючі карети» будують із полотна і пір’я, дерева і риб’ячого вуса. Трикутні крила стирчали обабіч повозки, але не змахували – немов грандіозна споруда була занадто величною, щоб старатись самій, досить того, що навколо вимахують крилами…

Повозка накинула широке коло над вежею. По всьому острову визирали з вікон і щілин цікаві голови, дехто вибіг на вулицю: оце так новина, міжсезоння – і такі гості.

Заграла сурма біля княжого палацу. Заметушилась варта. Крилами, на хвилину зависнувши в повітрі, повільно стали спускатись на спеціальний посадковий майданчик.

Варан знав, що власник повозки прилетів не до князя.

Він повернувся до печерки, де дожидав сезону вітрильний човен, і розлігся на своїй підстилці. Бігти, штовхатись, вивідувати – небезпечно, і то ще й даремно: ніхто нічого не скаже. Ніхто нічого не знає сам. Ну, прилетів посланець від Імператора… Ну, до пана Імператорського мага… Увечері сходити б на пристань, може, хто-небудь щось дізнався через знайомих слуг…

• Предыдущая
• 33/75
• Следующая