Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 31
- Предыдущая
- 31/75
- Следующая
– Я тебе не трую, – пробурмотів Лереаларуун, укотре виявляючи проникливість, що лякала. – Але місцевим зіллячком тебе виходжувати не один місяць, вибачай…
– Скажи, – почав Варан, змушуючи розпухлу колоду язика виконувати просто-таки акробатичні вправи. – Мене знову… адже не може бути… у тій справі?
– Не зрозумів, – після паузи признався маг. Тоді Варан примусив себе спитати навпрямки:
– Ти… з наказу князя?
– Якого князя? – знову спитав маг. Він стояв, схилившись над столом, і Варан не бачив його очей.
– Круглоіклівського, – вимовив Варан.
– Еге, – подумавши, пробурмотів маг. – Чи не думаєш ти, що все, що я роблю на цьому острові, я роблю з наказу князя чи хоча б із його відома?
– Значить, це не…
– Ласкавий піддонцю, якого Шуу ти здався князеві?
Із-під рук Лереаларууна вилетіла хмарка мигтючих іскор. Запах зникнув.
– Князь, – знову почав Варан, – може мати потребу посадити навіщось мене у В’язничну Кишку… А от якого Шуу я здався тобі?
– Гарне питання, – маг струснув крихітну скляну пляшечку, затиснув шийку вказівним пальцем. – А ти задумувався коли-небудь, що таке оце ваше Кругле Ікло, особливо в міжсезоння, і як на ньому жити людині з великої землі?
Рідина за прозорим склом змінила колір із темно-синього на ніжно-рожевий.
– На, ковтни. – Маг вийшов з-за столу. – Та не крути ж ти носом – на смак воно вода водою…
Варан ковтнув. У першу мить зсудомило щелепи, але потім полегшало. Навіть нудотний шум у вухах майже затихнув.
– Тут навдивовижу нудно в міжсезоння, Варане, – признався маг. – Кожен розважається, як може.
– З нудьги частіше згублюють, – сказав Варан, витираючи губи. – Щоби шляхетний горні з нудьги кого-небудь урятував…
Маг довго дивився на нього. Потім осміхнувся:
– Звідки ти знаєш? Щось ти занадто розумний як на свій вік…
Варан одвів очі:
– Ви з нею бачились, – сказав, не питаючи, а стверджуючи, мимо своєї волі переходячи на «ви». – Воно й зрозуміло. Тут нудно в міжсезоння… А вона така самотня…
– Ну-у, – протягнув маг. – Коли чесно, то вона перша намагалася зі мною стрітись. І не для того, щоб сховатись від самотності. А для того, щоб бухнутися в ноги й благати знайти тебе, ось так…
Варан кивнув:
– Я так і думав.
Маг розсміявся:
– А ти теж розважаєшся приступним способом… ти ревнуєш. Ти кинув її й відплив до Шуу в зуби, але я насмілився розмовляти з нею за твоєї відсутності, і ти – просто жах – ревнуєш…
Варан погладив мостину. Провів пальцем по опуклій деревній прожилці.
– Від кого ти хотів утекти? – м’яко спитав Лереаларуун.
– Я хотів побачити ліс.
– Цілком можливо, побачив би – у передсмертному маренні. Тому що в тому краї, куди ти так заповзято гріб, нема нічого, крім води… На рік путі приблизно.
Варан мовчав.
Чужа людина, сидячи в нерухомому човні, подумав тоді про Нілу: через день утішиться…
Маг знов пройшовся по кімнаті. Узяв з дерев’яної полиці дещо, – воно тьмяно дзвякнуло, – кинув на коліна Варану. Це була «сіточка вартівника», важка сітка з дрібненькими кружечками металу для захисту обличчя від сонця.
Круглий балкон на верхівці вежі здавався крисами капелюха. Сіточка лоскотала обличчя і з незвички заважала, але Варан тепер принаймні не був сліпим. Щодо мага, то Лереаларуун дивився на сонце широко розплющеними очима – у Варана мороз біг поза шкірою, і він квапився відвести очі, як від людини, що копирсається ножем у власній рані.
Балюстраду, що огороджувала балкон, давно належало полагодити. Варан старався не спиратись на потріскане, випите вітрами каміння. Лереаларуун, насівши на балюстраду худючим животом, роздивлявся Кругле Ікло – голе й миршаве в міжсезоння. Над кам’яними дахами горні пливло розігріте повітря. Варан тремтів од крижаного вітру.
Ніздрі мага сіпнулись.
– Вона вдома. Вона вже знає, що ти тут. Це на краще, тому що її патронеса серйозно занепокоєна розбухлим носом і вічно червоними очима своєї компаньйонки…
– Звідки вона знає, що я…
– Бачила птаха. Вона, розумієш, кожну вільну хвилину витрачає на те, щоб витріщатися в небо…
Варан мовчав.
– У піддонні вона була горні, – сказав маг. – Їй належало залишатися… там. Вийти за тебе заміж… чудовий був шанс… для життя.
– Вона не винна, – сказав Варан крізь зуби, – що мене засадили. Що мені попалися ці проклятущі гроші… і я купив це розтрикляте… що ти їй потім подарував!
Тут, на верхівці вежі, вив вітер, і тому доводилось кричати.
– А його вже ніхто не брав, – незворушно озвався маг. – Намисто, з яким пов’язана темна історія… яке купили, а потім повернули… усі камінці згасли. Я викупив його задешево. Зняв із нитки, витримав три дні у молоці кричайки, тоді ще три дні проказував замовляння… Тепер воно дає їй коли не щастя, то хоча би – подеколи – спокій…
Він обійшов балкон по колу – раз, потім другий; штовхнув дерев’яні двері, що розчинялися всередину. Зникнув у вежі, і Варан пішов слідом за ним, мов припнутий.
– …Вона живе наверху, – продовжував маг, мов нічого й не сталось. – Тепер вона – піддонець… ти завважив переміну. Вона помітила, що ти завважив. Ти втік, а вона кинулась до мене по рятунок…
– Я не втік. – Варан одкинув сітку на потилицю.
– Я хотів би забрати її звідси, – тихо сказав маг. – Вона варта більшого… ваш світ її губить. Уже згубив.
– Неправда.
Маг не відповів. Поправив тканину, що закривала вікно. Усівся за стіл, сплів пальці:
– Бачив я ваші «карти»… Двох однакових нема. Кругле Ікло й Маленьку малюють схоже, а решту – або вигадують, або перемальовують, що інші вигадали.
– Я давно визнав, що ти порятував мене, – утомлено кивнув Варан. – Що без тебе, могутнього й дбайливого, я згнив би в морі…
Маг порився у своїй скрині. Витягнув сувій – аркуш, згорнутий у трубочку. За один такий аркуш можна купити десять намист.
Розгорнув – показав Варану перше догори ногами, потім, похопившись, перегорнув.
Намальовано було майстерно. Сіре море. У правому нижньому кутку сиділа Шуу, зображена уміло, так що мороз поза шкірою. У лівому верхньому море закінчувалось, хвилі нависали над берегом, і там на різьбленому троні сидів Імператор із золотим лицем, милостиво дивився вниз.
А між ним і Шуу були обриси островів, великі й малі. Верхні землі підкреслені були білилом. Землі піддоння виділялися зеленим і бурим. Між островами на сірій гладіні лежали ситухи, сиділи на воді кричайки, де-не-де видніли човни й колісні кораблі…
Маг мовчки розстелив карту просто на підлозі. Варан схилився над нею; у нього пересохло в роті.
Надписів на карті не було, але Варан знайшов Маленьку за знайомими обрисами. А потім знайшов Кругле Ікло. І зрозумів із жахом, наскільки великий світ, на якому його острів – точнісінько мов крапля…
Вітер піддував у щілини щільно зачинених вікон. Хиталися фіранки. Здавалось, кімната дихає.
– Як це – забрати її? – тихо спитав Варан. – Куди?
Маг сів поруч. Також схилився над картою. Поводив пальцем над далекими берегами, зітхнув:
– Твоя правда. Немає сенсу. Якби вона не була так до тебе прив’язана… І якби я був вільний. Тоді, можливо…
– Ти не вільний?! Маг осміхнувся. Піднявся, обережно згорнув карту:
– Часом ти проникливий. Часом – ну просто дитина. Я ж тобі сказав, як мене звати…
– Не розумію, – признався Варан.
– То й не треба, – маг потер кінчик засмаглого носа. Занадто довге світле волосся висіло пацьорками, закриваючи від Варана Лереаларуунові очі. – Тобі треба йти. Вона чекає і хвилюється.
Варан подивився на двері – не маленькі дерев’яні, що вели на балкон, а широкі залізні, на гвинтові сходи.
– Облиш, – маг мляво махнув рукою. – Нащо тобі ці розбірки з вартою… Піднімемось нагору, я свисну пластуна… ти ж знаєш, де вона живе… Ніла?
Маг уперше назвав її на ім’я. Голос його дивно змінився.
Варан хотів знову про щось запитати, але Лереаларуун справді свиснув – негучно, але так, що заклало вуха. І не дожидаючись Варана, пішов по східцях нагору, до люку; ззовні закричав пластун, Варанові нічого не лишилося робити, як здоганяти слідом, прикриваючи вид, ухилятись од тріпотливих крил, здиратись у сідло й молити Імператора, щоб не впасти летячи…
- Предыдущая
- 31/75
- Следующая
