Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна - Страница 5

• Предыдущая
• 5/88
• Следующая

– Розпещеності! Місіс Маркгам!

– Так, це псує дитину. Навіть у такому віці він не повинен завжди бути прив’язаним до спідниці своєї матері; він має соромитися такого.

– Місіс Маркгам, я б попросила вас не казати такі речі, принаймні в його присутності. Сподіваюся, мій син ніколи не буде соромитись любити свою матір! – сказала місіс Грем із такою повагою, що вразила усе товариство.

Моя матір хотіла щось пояснити їй, але вона вирішила, що вже достатньо було сказано на цю тему, й різко змінила хід розмови.

«Як я і здогадувався, – подумав я собі, – характер цієї пані не з м’яких, дарма що в неї таке гарне бліде обличчя та високе чоло, на якому думки і страждання, здається, залишили однаковий відбиток».

Весь цей час я сидів за столом в іншому кінці кімнати, вдаючи, що поринув у «ФЕРМЕРСЬКИЙ ЖУРНАЛ», який я читав, коли прибула наша гостя; і, не бажаючи бути надто вже чемним, я просто вклонився, коли вона ввійшла, та й читав собі далі.

Однак незабаром я відчув, що хтось до мене наближався легкою, але повільною і невпевненою ходою. Це був маленький Артур, якого непереборно приваблював мій собака Санчо, що лежав біля моїх ніг. Підвівши погляд, я побачив його десь на відстані двох ярдів від себе: його ясні блакитні очі тужно вдивлялися в собаку, а сам він був прикутий до підлоги, але не від страху перед твариною, а від сорому перед її господарем. Проте маленьке за охочення з мого боку спонукало його пройти вперед. Дитина була нерішуча, та все ж таки не замкнена. За хвилину вона вже стояв навколішки на килимі, обіймаючи Санчо за шию, а ще за хвилину чи дві хлоп’я сиділо у мене на коліні, з щирою цікавістю розглядаючи різні зразки коней, великої рогатої худоби, свиней, і взірцевих ферм, зображених у журналі. Час від часу я поглядав на його матір, щоб побачити, чи до вподоби їй ця близькість; і з неспокійного виразу її очей бачив, що вона непокоїться за дитину.

– Артуре, – нарешті сказала вона, – іди сюди. Ти заважаєш містерові Маркгаму: він хотів би почитати.

– Ні в якому разі, місіс Грем; благаю, хай він залишиться. Мені так само весело, як і йому, – просив я.

Проте вона рукою і поглядом мовчки гукнула його до себе.

– Ні, мамо, – сказала дитина, – спочатку дозволь мені подивитися ці картинки; а потім я прийду і все тобі про них розповім.

– У нас в понеділок, п’ятого листопада, буде маленька вечірка, – сказала моя матір, – і, сподіваюся, ви не відмовитеся прийти на неї, місіс Грем. Знаєте, ви можете взяти свого маленького хлопчика з собою, – насмілюся сказати, ми зможемо розважити його, – і потім, ви самі зможете принести свої вибачення Мілвордам і Вілсонам, бо вони всі там будуть.

– Дякую, я ніколи не ходжу на вечірки.

– О! Але це буде родинне зібрання – не дуже пізно, і нікого, крім нас та Мілвордів з Вілсонами, більшість з яких ви вже знаєте, а також буде містер Лоренс, власник вашого будинку, з яким ви вже мали познайомитись.

– Я трохи його знаю, – але цього разу ви мені маєте вибачити, бо вечори зараз темні й вогкі, а в Артура, боюся, надто слабке здоров’я. Відкладемо нагоду скористатися вашою гостинністю, аж поки настануть довші дні й тепліші ночі.

Тим часом Роза дістала з буфета карафку вина, а з дубового серванта – склянки, та ще й принесла торта, і закуски та напої запропонувала гостям. Вони обоє скуштували торта, але відмовилися від вина, незважаючи на гостинні спроби накинути його їм. Надто сахався його Артур, ніби відчував жах і огиду, і ладен був плакати, коли йому настійно пропонували випити бодай ковток.

– Не звертай уваги, Артуре, – сказала його мама, – місіс Маркгам вважає, що вино піде тобі на користь, оскільки ти втомився від прогулянки; але вона не змушуватиме тебе пити його! Насмілюся сказати, ти цілком обійдешся і без нього. У нього викликає відразу вже сам вигляд вина, – додала вона, – а від його запаху дитину майже нудить. У мене була звичка змушувати його випити трохи вина або слабких алкогольних напоїв, розведених з водою, коли він хворів, тож він їх і зненавидів.

Всі засміялися, крім молодої вдови та її сина.

– Ну, пані Грем, – сказала моя мати, витираючи сльози радості зі своїх яскравих блакитних очей, – ви мене здивували! Я гадала, що у вас більше розуму. Бідолашна дитина буде зовсім безхарактерною людиною, схожою на шматок хліба, розмочений у молоці! Тільки подумайте, якого чоловіка ви з нього виховаєте, якщо так наполегливо намагатиметесь…

– Я вважаю, що це чудовий план, – незворушно урвала її місіс Грем. – У такий спосіб я сподіваюся врятувати його принаймні від одної вади, яка веде до деградації. Хотілося б мені, щоб це стимулювало перетворення й інших пороків на такі ж нешкідливі для нього.

– Але за допомогою таких засобів, – сказав я, – ви ніколи не зробите його доброчесним. А що таке доброчесність, місіс Грем? Хто доброчесний – той, хто може опиратися спокусам, чи той, у кого ніяких спокус немає? Хто сильний – той, хто долає перешкоди і прямує до мети завдяки величезним зусиллям, чи той, хто сидить у кріслі цілий день і тільки дровець у коминок підкидає та попиває собі чай? Якщо ви хочете, щоб ваш син гідно пройшов по життю, то не повинні прибирати з його шляху каменюки, а натомість маєте вчити його твердо ходити по цьому камінню – і не водити його за руку, а дати йому можливість вчитися ходити самому.

– Я водитиму його за руку, містере Маркгаме, поки він не зможе ходити сам, і прибиратиму стільки каменюк із його шляху, скільки зможу, а також навчатиму його уникати решти каміння – чи твердо ходити по ньому, як ви кажете, – бо коли я зроблю все, від мене залежне, то там усе одно ще багато каменюк залишиться. Дуже втішно розмовляти про шляхетний опір та випробування чесноти, але з п’ятдесяти чи навіть п’яти сотень людей, які піддалися спокусі, покажіть мені хоча б одного з доброчесністю, яка допомогла б йому чинити опір. І чому я маю приймати на віру, що мій син буде одним із тисячі? Хіба не краще готуватися до найгіршого і припускати, що він буде такий самий, як і його… як і решта людства, якщо я тільки не подбаю про те, щоб запобігти цьому?

– Доброї ж ви думки про нас усіх нас, – відзначив я.

– Я нічого не знаю про вас. Я кажу про тих, кого знаю – і коли я бачу весь людський рід (за кількома рідкісними винятками), який спотикається і рухається навпомацки життєвим шляхом, потрапляючи в пастки і ламаючи гомілки об кожну перешкоду, що лежить на їхньому шляху, то чи не повинна я використати всі засоби, щоб забезпечити йому легшу і безпечнішу дорогу?

– Так, але найнадійнішим способом буде зміцнити його перед лицем спокуси, а не забрати її з його шляху.

– Я зроблю і те, й інше, містере Маркгам. Його атакуватиме достатньо спокус, як ізсередини, так і ззовні, коли я зроблю все, що зможу, аби порок став для нього таким же непривабливим, яким він і є за своєю природою, – у мене самої, по суті, було небагато спонук до того, що світ називає пороком, проте я все ж таки зазнавала спокус та інших випробувань, які потребували більше пильності й твердості, щоб чинити їм опір, ніж я на той час мала. І я вважаю, що це визнала б і більшість інших людей, які звикли до роздумів і бажають боротися зі своєю природною розпущеністю.

– Так, – сказала моя матінка, лише наполовину усвідомлюючи її основну думку, – але не слід судити про хлопчика по собі – і, люба моя пані Грем, я хотіла б застерегти вас від цієї помилки – фатальної помилки, можна й так її назвати – самій займатися освітою цього хлопчика. Бо ви розумна в деяких речах і добре поінформована, тож можете нафантазувати собі, що це завдання вам по силі; але насправді це не так; і якщо ви уперто продовжуватимете цю спробу, повірте мені, ви гірко пошкодуєте про це, коли зло вже буде зроблене.

– Я, мабуть, маю відправити його до школи, щоб він там навчився зневажати авторитет і любов своєї матері! – сказала леді з досить гіркою усмішкою.

– О ні! Але якщо хочете, щоб хлопчик зневажав свою матір, то тримайте його вдома і марнуйте своє життя, пестячи його і догоджаючи його примхам.

• Предыдущая
• 5/88
• Следующая