Ангели помсти - Ульяненко Олесь - Страница 35

• Предыдущая
• 35/56
• Следующая

Так я побачив Альму.

Офіціантка знову стояла до нас спиною, перекидаючи через праве плече свій погляд на наш столик. Зараз я прагнув більше її, аніж красиву і розумну Альму. Обиватель прогриз мене, і в ту діру посипалися дикими бджолами сумніви. Ні, це була та Альма, красива і хвора, з тих людей, для котрих треба будувати лепрозорії й відстрілювати, як в Аушвіці.

Док Зелінський зрошує білий, з голубими ієрогліфами на кришці, унітаз зеленою і густою сечею. У нього нежить. Підвищений артеріальний тиск. Увесь світ поставив на зеро, щоб загнати у труну світлого генія. Всього чотири цвяхи, і ті зажмуть, украдуть. Він уже бачить свій похорон, убогий, як у всіх геніїв, або, навпаки, пишний, з квітами, з труною, яку довго вибирали його учні десь у Парижі, як поштиво, навіть порожній, їй кланялися охоронники на митниці. О, ця солодкоголоса мрія! Це просто божественно! Під божественного Брамса, під інфернальний спів Сари, під героїчний клекіт Бетховена – всього чотири цвяхи відділяють його від вічності. Черви! Падаль… Тужитися, тужитися, тужитися…

Едіку приходить блискуча, божевільна ідея. Крутять і ниють коліна, ніби хто гупає по них важким молотком. Там, на небі, хтось керує, а якась недолуга погань гепає молотком. Дорогою сюди, через білий пісок пляжу, він бачив таксофон. Крутющий таксофон. Кілька монеток або картку. Пальці вишукують по кишенях дрібні монети. Картки нема. Яка, в хєра, картка, у тебе був один-єдиний жетон, дорога до щастя. Він втикає пальця у кнопку дзвоника, розмальовану китайськими ієрогліфами, і тисне її, тисне, упавши на коліна. Без зупинки. Ніяких зупинок. Остання спроба. Ні, нікого, ані шурхоту. Ні, щось ворушиться, живе там, углибині. До глюків далеко, він це знає. Зводиться на одне коліно, потім на друге. Але знову падає, рухнувши зваленим нарцисом. Краєм ока ловить фіранку. Гойднулась у вікні. Хребта виламує. Треба перепочити, воно трохи зійде, кумарня зійде у затінку, а потім дістатися до телефонної будки. Навкарачки відповзає вбік, у тінь куцого, як щітка для гоління, дерева.

– Йобаний пєдік! Пшол звідси! Смердючий нарік!

Він хоче сказати, що від нього ніколи не смерділо. Купа стрижених, в одних плавках підлітків, років одинадцяти-дванадцяти, стають кружка. Фіранка відхиляється. Масляні очиська дока Зелінського. Хтось кинув камінь. Влучно з такої відстані та прямо в плече. Едік мовчить і бачить маслянисті очі дока Зелінського. О страждання, це ж Едік, Едічка, Едічка, ворушаться губи дока. Удар каменя, і на цей раз теж влучно, розбиває голову. Найменша дівчинка, вже з пуп’янками цицьок, підходить і б’є палкою по голові. Розсікає від верхівки черепа і трохи нижче. Едік не відчуває навіть, як вивертається м’ясо. Кров дзюрчить за комір. Ноги смикаються. Посмілішавши, підлітки звужують коло. Носаком у сонячне сплетіння, в голову. Палка тріщить, ні, це не палка. Хрускотом сухої гілки переламується ключиця. Едік завалюється наліво, рибиною хапає повітря. Прорвало. Всі дружно запрацювали ногами. Едік підскакує, мов гумовий м’яч.

– Проклятий пєдік! Наркоша!

Дітлахи працюють ще кілька хвилин. Потім дівчина верещить:

– Ми його убили!

– Та шо з ним станеться!

– Пішли, він не дихає.

Юрба звалює. Веселішого дня у них не було. Справді, це так весело мочити такого козла. Вже пізно, вони розходяться, розпорошуються, зникають у багатоповерхових віллах. З берега Дніпра налітає вітер, холодний вітер. Тіло Едіка нерухоме. Весь світ захолов. Разом з ним у широких зіницях летять птахи, нічні темні птахи. А за важкою непробивною стіною док Зелінський молиться, плутаючи початок і кінець молитви. Починає все спочатку, але «аби я знав, що так трапиться… Отче наш, ти, що є на небі… Яка страшна смерть…»

Полив дощ, важкі краплі упали в розкритий рот Едіка. Все трапилося, як і повинно трапитися. Буря рвала дівочість води. О! Це так страшно, але що я міг вдіяти. Тоді всьому кінець. Док нюхнув кокаїну з пучки, запив сухим шампанським і відійшов у свій реальний світ. Трапилося, як трапилося, мертві не повертаються. Загалом він мав рацію, коли говорив, що ніякої його вини в тому немає. Тільки могло б трапитися інакше, у правди ж не один кінець, але відповідь знаходиться десь-інде, тільки не в цих стінах. І Зелінський заридав…

Альма вічно пам’ятатиме той випадок… скляна кулька з крихітним янголом усередині. Вона дивиться на відблиски синюватої рідоти, відсвіт від ліхтаря, як від сонця, де плаває, розкинувши крила, біло-синій янголик. Маму хилитає. Мама хилитається з пляшкою «Блек Лейбол». Мама, як її ім’я? Ага, начебто Рита, саме Рита її ім’я… Що за вологі стіни, як сиро і незатишно. На столі перед нею зліплений по скалках, частина до частини, слоїк, кулька з чарівною рідиною, з відламаною головою янголика. Зараз він тут. Вона чує, як розгрібають крила мелясну рідину, й у неї котяться сльози. Удар по вені. Стиснуло груди, відпустило. Чисте озонове повітря ввійшло у легені. Удар пляшки віскі по кульці. Ах, маленька дівчинка плаче? А якщо я тобі надеру попку, ти перестанеш плакати? Ти будеш любити маму? Хлоп! Хлоп! Хлоп! Мокрими дитячими трусами. Альма мовчить. Треба, дитинко, плакати, а не то нічого у нас з тобою не вийде і не візьмуть до раю, з татом і мамою. Хлоп! Хлоп! Хлоп! Не мовчи! По голові Альми гуляє книжка. Більше попадає по вухах. По вухах і голові гуляє сектантська книжка. Тато… Хлоп! Хлоп! Хлоп! Гаденя! Ти будеш займати штучку, свою штучку пальчиками?!

Хлоп! А я за це тебе не дубаситиму. Удар по вені. Відійшло, одійшло. Дитинко, а чи пам’ятаєш, як тебе любить мама?

Дитинка придбала в тринадцять років фалоімітатор і сіла на нього, пробивши пліву. У чотирнадцять вона злигалася з батьковим водієм, а водій, який відвозив її до школи, давав чек героїну, нині названого джанком. Геру вона курила через трубочку. Так що вени були цілими, а вона, чумна, хиталася кімнатами. Про наркотики вона забула до того часу, доки їй не виповнилося сімнадцять. Фалоімітатор Альма змінила на вібратор, таким робом у неї відбувався прогрес, але… Але застукала батька зі своєю шкільною подругою у ванній зовсім голими. І нічому не здивувалася, просто знову присіла на наркотики. Цього разу на чистий морфін. Завела коханця-хірурга, підстаркуватого добродія, хоч і сивого, проте порядного і доброго. У ньому вона побачила справжнього чоловіка і відчула справжній оргазм. Потім він помер від серцевої недостатності, і вона вирішила померти. Нічого не їсти, нічого не пити. Вона сиділа в кімнаті й намагалася збагнути всю красу смерті. Як це робили її улюблені акторки. І вона згадувала, що в дитинстві бачила, як помирають птахи. Це було цікаво. І вона вирішила спробувати щастя у героїні, збільшуючи і збільшуючи дози. Одного холодного весняного дня, з похмурим небом, на неї, напівживу, в корчах, з піною на губах, забльовану, наткнувся в провулку, за сміттєбаком, Діма Кольт. Він врятував Альмі життя. В його комірчині, забута батьками, вона прожила місяць. Рівно двадцять днів вона приходила до тями. А коли побачила Кольта, сказала:

– Мертві не повертаються.

Кольт усе зрозумів. Його холодна тонка рука провела легку лінію, ледь торкаючись її шкіри, від вилиці до скроні, від підборіддя до ока. Легенькі доторки пучками до грудей, живота. Альма зачаровано дивилася на його пальці, що ніжно торкалися до неї… Вони не називали це слово – кохання – аж до тих пір, поки він не вигнав її зі свого дому, наказавши вернутися у свій світ. Він вимовив:

– Я ко-о-ха-а-ю тебе.

Вона розумна дівчинка і знала, що треба повертатися. І повернулася, щоб знову продовжити шукати щастя, водночас тікаючи від нього. Так продовжилося її існування.

Під холодною зливою вона знайшла Едіка, який скарлюченою лялькою лежав під куцим деревом у калюжі. Альма не знала його, але розуміла, що це один із тих, з того світу, звідки вона повернулася в цей. Едік не віддуплився, був ледь теплим, але живим. Вона викотила автомобіль під дощ, затягла Едіка до салону і під печальним смоляним поглядом дока Зелінського відвезла в гараж. Там у неї кубло. Треба було лікаря. Окрім мене, дока Зелінського, вона не знала нікого. І вона зупинилася на мені. І подумала про Діму Кольта, який, напевне б, стався у нагоді, бо у пацана, окрім переломів та струсу мозку, ще і дикі ломки від сурогатних наркотиків.

• Предыдущая
• 35/56
• Следующая