Выбери любимый жанр

Ангели помсти - Ульяненко Олесь - Страница 33


Изменить размер шрифта:

33

Док Зелінський, з одвислим черевом, дурнуватим виразом у банькатих очах, мешкав на дачах, що біля зупинки метро «Славутич». Естетствуючий педофіл, він кохався на Брамсі та Гекторі Берліозі, успішно склеюючи всі частини світу в одне. Досить успішно. Самотність його прикрашали книги, саме його книги, а також доктора Фройда, Селінджера, Маркеса і Борхеса. Його книга «Сексуальність в підлітковому віці» вийшла кількома мовами світу, невеликими тиражами, але отримала високу оцінку серед колег. Зараз книга готувалася до перекладу китайською. Продвинутий доктор балувався марочками ЛСД, але нічим більше. Полюбляв добре товариство тонконогих хлопчиків і дрібненькі порції коньяку з кавою. Юнаки, як щось похідне від чогось, про що доктор вмовчував, і так довго, що, напевне, забув сам. Світські вечірки і світські раути дока закінчувалися там, де й починалися: триповерхова дача, з готичним дашком із червоного керамзиту, спроможна сховати не одну таємницю. Едік Вахмістренко навіть не та таємниця, про яку можна лише гадати, нагидивши собі під теплий зад. Правда, суттєвого нічого, ми всі намагаємося на репаному асфальті вдавати із себе Тарзанів. Едік тисне на дзвоника, що гримить над хвилями Дніпра, над гостроверхими дачами, як грім, як сполох.

Пальці бігають по запітнілій поверхні скла. Надворі дощ, сигналізують пальці. Цього разу треба приймати спід. Спід – це суміш героїну з кокаїном. Від спіду спочатку холоне спина, потім під шкірою повзуть мурашки, вистрілює в голову яскравим сонцем. Щипає кінчики пальців. Дощ ллє не перестаючи, хвилями наганяючи вологу втому очей приблудних, і та з тисячолунними очима, з розкішним волоссям одаліски вже не прийде сьогодні, бо сиро, мокро і холодно, а ще тому, що він, Діма Кольт, попав. Я приношу йому андигрид, пару упаковок шприців, чотири упаковки антигістаміну і морфіну зі своєї заначки. Пальці кволо дякують. Зараз на Сінному ментовська облава, і ринок намагаються перекинути на Куренівку. Пальці. Час іде, а я у своїй темниці, де мої знання такі неосяжні для стороннього, і вони, як нахабні вилупки, намагаються перевищити одне одного, обхитрити себе. Вони наскакують великими кулями, риплять, як макдональдські шари з буквою М під руками божевільного бомжа, що обпився пива, одеколону, перепікся на сонці і давить їх, а вони вискакують слизькими рибинами. Пальці кволо дякують. Я дивлюся на горизонт, заставлений кубами будинків. Коли думаєш про щось невідоме, то воно нагадує клаустрофобію, сигналять пальці.

– Треба зіскакувати, – говорю я одними губами.

– Нє-є-є, – голос зривається, і Діма Кольт показує пальцями, що це все, що у нього лишилося. Воно рухає ним.

– Вчора воно рухало хєром Васі Кліма, який зґвалтував Едіка. Якого Едіка? Ти того…

Час нерухомий, він вічний, що б там не змінювалося у нього за вікнами транссибірського експреса, що рухається чи то по колу, чи на край всесвіту. Час іде своїм ходом і затягує мене. Пальці вибрикують неймовірний танок. Діма намацує у паху вену. Живіт у нього жовтий, як у вісімдесятилітнього старигана, з кількома складками. Під пахвами, з кущами рудого волосся, червоний висип. Я придивляюсь. Ні, це на венеричні болячки не схоже. Червона цівка крові, тоненька, з різкуватим запахом, виприскує з голки. Діма хрипить. Випнутий борлак, закинута голова, патли торохкотять порожніми бляшанками. Очі під лоба. Такий приход у Діми. У більшості випадків він коле собі такі речі, як джеф, промедол чи ще якусь байду, виготовлену з таблеток від кашлю, нині відсутніх у всіх аптеках, бо виявилося, що вони виготовлені з жовтого мачку. Сльот пройшов. Зараз я розглядаю висип і кажу, що у нього алергія. Це червень, відповідають пальці. Ні, довбонутий придурок, це алергічний висип від твоєї отрути. Ну, так, перебрав трохи ацетону, а андигриду не було, довелося мак виварювати в інший спосіб, через спеціальні фільтри.

– Не боїшся колись загнутися? – нехотя починаю я.

Пальці. А толку з того, хто раніше, хто довше, яка кому з того радість: чи померти наркоманом, чи депутатською свинею від переїдання… Сьогодні Альма грала на скрипці.

– Ти не хочеш зі мною розмовляти?

Пальці – яка від того кому користь: чи ти мазохіст?

І ти не віриш в Альму? Тоді забирай своє барахло і чеши на всіх парах. Манджлай собі, грьобаний док. Спід діє. У його вухах через п’ятнадцять хвилин заспівають усі ґорґульї пекла, сирени завиють суремним гласом. Барабанними перетинками через п’ятнадцять хвилин пробіжить ескадрон гусар летючих. Я чекаю, тручи ногою якусь іграшку, помісь Термінатора і Франкенштейна. Я чекаю п’ятнадцять хвилин.

Хочу поговорити з ним про Альму. Іноді вона сниться нам обом. Кольт, видно, здогадується. Останнім часом це його нервує. Пальці. Іди, док, нічого тут тобі зараз робити. Я граюсь іграшковим термінатором-франкенштейном, піддаю його носаком. Іграшка видає протяжне «ква-а-а-а…». Пальці торкаються підборіддя, потім судомно карлючаться, і з вух Діми тече жовта рідина, що віддалено нагадує кров. Діма б’є по вухах долонями. Хрипить і валиться на спину. Він лежить нерухомий і урочистий, віддаючись болю. Я витягую з сумки заряджений шприц, притискаю коліном груди. Діма відривається, висне у повітрі, але я міцніше притискаю його і вводжу цілих три куби морфію з димедролом у передпліччя. Внутрішньом’язово. Не здохне.

– Для чого ти ширяєш собі спід?

Пальці б’ються в істериці. Він бачив Альму, бачив її, вона змінилася. Альма. Блядь, Кольт, немає ніякої Альми, і ти не параноїк. Пальці, руки обвисають. Смикаються раз, удруге. Зараз він від’їде і буде спати годину, не більше. Для нього така доза, наче для алкана пляшка пива. Пальці ще кволо прокреслюють якусь лінію. Пряму, чітку, і він, засинаючи, ще раз проводить пряму лінію, складає кволо дашком пальці літерою А. І засинає. Пряма лінія означає диявола і що Альма потрапила в його руки. Або, може, це смерть.

Він спить. Я повернув його у нормальний світ, де він чує звуки, слухає, як вороння весною тріщить дзьобами, де він розрізняє запахи. І вірить, що тато з мамою найсильніші. Його ще тоді, в дитинстві, прозвали Діма Пальці. Він малював дивних тварин, дивних людей. Він вихоплював на білий папір чорним грифелем олівця обличчя людей, тварин. Тато й мама тішилися, що виростає такий талант, простяцькі собі вчителі, які називали світськими раутами свої походеньки до знайомих, де слухали прісні пісні на слова Євтушенка та Окуджави, вірили у свою місію, а не те щоби в Діму. Головніше за них нікого не було, бо вони знали щось таке, чого не знає чиновник з протертою лисиною. А Діма спав і бачив, як вони дринькають на своїй шестиструнці, солодкоголосо витягуючи пісеньки комсомольських культпоходів.

Пальці схрещуються на грудях. Не треба бігати до церкви і ворожки, щоб здогадатися, чим це закінчиться. Темний екран зі сріблястою фігуркою Альми померкне, і дикі звірі чи янголи сядуть йому на груди. Туди, де в остеохондрозній впадині лежить коричневий дерев’яний хрестик. Діма Кольт буде сперечатися з життям ще одну годину. Може, дві. Може, ще кілька років, але неминуче настане, він спокійно спостерігатиме чорний екран життя, коли не буде ломок, коли у голові ясно і світло. Він ще вам і мені обридне.

У Васі Кліма знайшли висипачку, тугу, кільцем навколо шиї. Він заявив лікарям, що не чухається. Авжеж, ти такий дурний, недоумок, сіпак, говорив йому Утюг, пожирач теофедрину. Стовідсотковий імпотент з тринадцятирічного віку. Який там у хєра сіпак, не йметься Васі. Сіпак – це коли на залупі вискакує бурулька, а потім з тебе тече, як із відра, гнояччя. Почекай, заспокоює його Утюг, ще, блін, не вечір, зовсім не вечір. Ти в’яжи, вчора на Кольта наїхали цигани. Ну, то й хєр з тими смердючими циганами, нехай у жопу виїбуться. Чумидло ти зачухане, село неасфальтоване, а де ми будемо брати такі колеса, майже на шармака? Тобі одне на умі. Пора переходити на чорну. Як тобі на біцилін або рафампіцин. Утюг либениться. Вася ворушить шарами. Шо, захавав сифону? Га? Кого ти востаннє дрючив? Га? М-да, питання туманне, але поясниме – нашу Люську. А Едік? Едік не йде в рахунок. А якщо Едік підар? Ні, кажуть, що його полишили того, невинності. Оце да, Едік був целяком. Сьогодні тарабань поштою до Діми Кольта, треба з циганами розібратися, якого це вони хєра полізли на нашу територію. За ними ментовська «криша». Да? Да-а-да, кривляється Утюг. Вася Клім підходить до вітрини і розглядає свою шию. Показує язика гарній офіціантці, яка прибирає столики. Зараз БЖ від панків порожня. Лазять такі підкидні, ні те ані се, на шармака дурі покурити. Слухай, ну. Як бути з ментами? Крутиться, не може встояти на одному місці Утюг. Ніяк. З ментами діло тухле. З циганами спробуємо домовитися через Мармелада, якщо ті поведуться, у них у мавпарнях свої краї. Мармелад завалить таке мито, що нам на сотий кілометр подавайся. А там за шириво трудове селянство ніздрі вилами проколе. Ото діла, тягне Утюг. А що такого вони зробили Кольту? Перекрили точки. Так у нього є док. У нього, може, і є, резюмує Вася Клім. Але не в нас, був один, так сам ласти від передозняка склеїв. Пішов густий дощ. Вони пішли, сутулячись, Андріївським донизу. Я пруся від цієї церкви, гонить теофедрин Утюг. Угу, нічого. Кажуть, в Італії така ж. Такої немає. Ну, харе. Зараз зайдемо до Люськи. А ти прикинь, не перестає Утюг, ми приходимо до Люськи, а тут вилітає її нога через кватирку, потім ще нога, а мати кричить: забирайся, сучко, зі своїм сифоном, можеш частинами, а можеш повністю. Здорово я придумав? Здорово? – перепитує набиченого Кліма Утюг.

33
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело