Выбери любимый жанр

Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 84


Изменить размер шрифта:

84

Усе змінилось і змінюється навкруг у цьому великому світі, усе росте, достигає під теплим сонцем, тільки горе Малуші з кожним літом все важчає. Немає в неї радості, минає й життя.

Правда, і тут, у Будутині, була в неї радість – у цій землянці, поки з нею був син Володимир, Малуша була щаслива, вона нічого не хотіла. Але княгиня Ольга не тільки вбила її любов, вона одірвала від грудей матері й сина – Володимира.

У місячному сяйві було видно, як з очей Малуші зірвалося й упало на холодний камінь кілька великих, перлистих сльозин. Вона їх не соромилась – була пізня ніч, ніхто її не бачив…

Багато літ прожила Малуша в селі Будутині. Ніхто в селі – ні воєвода Тедь, ні посадник Радко – не знали, що за жона Малуша, ніхто не знав, від кого народила вона сина. Був загад княгині дати притулок Малуші в Будутині – цей притулок їй дали, був із нею гридень Добриня – і він тулився в землянці разом з нею, народила Малуша дитину – а хіба не однаково було Тедю й Радкові, від кого? Забрав дитя гридень Добриня – й поготів. Усі в селі за багато літ звикли до Малуші. Княжа роба, Малка – так її тепер усі прозивали.

І працювала Малуша, як усі, – з раннього ранку до пізньої ночі, спочатку із Желанню, коли ж та померла – сама. Роботи в княжому селі вистачало: на полі за Будутином рілля, над Россю – табуни худоби, – все княже, все треба доглянути і зробити роб’їми руками. І хто знає, може, в тому самому хлібі, який ключниця Пракседа ламала в стравниці княжій на Горі і який брав руками князь Святослав, була краплина поту Малуші?

А все ж, працюючи в поті чола свого в княжому селі, Малуша ніколи не забувала Києва й, як тільки траплялась нагода, прислухалась до слів тіунів, дружинників, ябетників, що часто наїжджали в Будутин, цікавилась і знала, як живе княгиня Ольга, князь Святослав, як росте Володимир.

Часто в минулі роки навідувався до неї в Будутин і Добриня. Він був добрим братом, не забував сестри, хотів їй допомогти – власними руками, якимсь золотником, срібними рєзами.

Але Малуша не приймала помочі від брата – у неї були власні руки, вона не жадала ні золота, ні срібла. Осиротіла мати хотіла тільки одного – знати, як живе її дитя, її син Володимир.

І хоч це дитя, рідний її син, далеко від неї – у Києві, на Горі, але з слів Добрині вона знала, як росте Володимир, як він дужчає, який з себе, який у нього голос. Звичайно, брат Добриня не міг усього переказати словами, але хіба багато треба матері, щоб вона уявила, побачила, пізнала рідного сина?!

Ще говорив Добриня про княгиню Ольгу, про князя Святослава, і Малуша знову розпитувала його й перепитувала – одна тільки з усіх людей вона знала, як важко жити князеві Святославу.

Ось чому в цю чудову весняну місячну ніч, коли через Будутин і далі – в поле за Россю – вирушало військо князя Святослава, у Малуші так боліло серце.

«Може, – думала вона спочатку, почувши тупіт коней і важку ходу тисяч людей, – їде це з своїми воями князь Святослав?»

Але князя Святослава тут не було. Коли вої наблизились, Малуша, що виривала бур’яни на княжій ниві, залишила, як і всі смерди, роботу. Ставши над шляхом, вона пізнала на чолі воїв князя Уліба, воєводу Свенелда, ще багатьох воєвод, тисяцьких і просто воїв, яких бачила колись на Горі. Але князя Святослава з ними не було.

Пізніше, через інших смердів, вона дізналась, що ці вої ідуть на гречинів, а князь Святослав повів ще багато війська на лодіях Дніпром. У своїй землянці, поставивши перед собою оберегу – богиню Роженицю, Малуша увечері довго просила її, щоб допомогла князеві Святославу на далекій брані, захистила сина Володимира у Києві на Горі.

Хотіла Малуша, як і всі люди в Будутині, чимось допомогти воям, що йшли на брань. Дехто з них цієї ночі спочивав у теплих хижах смердів, багато смердів пішли на вогники в полі й понесли туди свої дари – хто хліб, хто пташину, хто горнець меду. По покону їм слід було дати все, що тільки мали люди, – вої ішли на брань, вони йшли заради них.

У Малуші нічого було дати, а все ж вона взяла свіжу хлібину, вийшла з нею з хижі, стала на скелі… і чомусь не змогла піти далі. Може, боялась вона, що хтось пізнає її, може, і це справді спадало їй на думку, дар її буде дуже убогим, смішним.

Через те Малуша й стояла на скелі, дивилась на поле, де довго горіли, а потім стали пригасати вогні. Там вона й почула тихі голоси Микули й Радиша, там вона, залишившись на самоті з своїми думками, й заплакала… Що ж робити, коли серце обливалось кров’ю у Малуші ще й тепер?!

Тихо було в полі, усі вогнища згасли, місяць схилився до обрію й ставав великим, червоним. Солов’ї мовчали.

Малуша здригнулась, тихим кроком пішла вперед, зупинилась. А потім поклала свою хлібину на траві, де спали два вої, і швидко рушила до землянки.

Микула прокинувся до схід сонця, по темному. Одразу ж схопився на ноги, підвівся й став чіпляти на себе зброю й Радиш. Вони спали добре, ніщо не тривожило їх цієї ночі, – тепер треба було поспішати. Навкруг чулись голоси багатьох людей, десь іржали коні, у Будутині співали когути.

– А це що? – запитав Микула, побачивши на траві біля свого щита свіжий хліб. – Чи не ти його поклав, Радишу? Гей, хто поклав хліб, озовись?

– Що ж, – посміхнувся Микула, коли ніхто не озвався на його голос, – либонь, це подарувала мені хліб Мокоша. На тобі, Радишу, шмат хліба, з’їм шматок і я…

І, стоячи під високим, синім небом, перед темним полем, що без кінця стелилось в далечінь, вони їли хліб Руської землі, щоб іти в далеку, невідому дорогу!

Розділ четвертий

1

Коли сині сутінки почали снуватись над морем, ген, напроти гирла Дунаю, перед Сулинським лиманом на далекому обрії встала темна хмара.

Хмара ця була, правда, якась дивна. Бо хоч сутінки тяглися довго, а ніч зі сходу йшла спроквола, хмара ж усе висіла й висіла на обрії, не ширилась і не піднімалась. Може, то була зовсім і не хмара? Може, то безпорадні птахи бились над морем проти гострого зустрічного вітру з лиману і, не маючи сили його перемогти, кружляли на обрії?

Але це були не хмари й не табун птахів. Коли стемніло, недалеко від лиману у темряві почувся й став наростати великий шум, що нагадував далекий грім. Ще пізніше, коли чорна, як вуглина, ніч все сховала навкруг, уже під самим берегом у буряних хвилях почувся перестук багатьох тисяч весел і людські голоси. То вої князя Святослава після багатьох днів і ночей блукання в морі, після надлюдської боротьби з зустрічним вітром і високою хвилею входили до гирла Дунаю.

І коли ці лодії ключ за ключем вийшли з моря й пристали до берега в тихих водах Сулинського лиману, вої, у яких на кров розбиті були руки й ноги, вої, що багато днів і ночей не знали спочинку, вої, що кілька днів тяжко страждали без прісної води, виходили на берег, ставили у верболозах і комишах свої лодії, припадали до води, що здавалась їм солодшою за найкращий мед, і одразу засинали на піску. Так велів князь Святослав. Це була нагорода за важкий шлях Руським морем.

Тільки сам князь Святослав і вища дружина його не спали. Тут, на березі Сулинського лиману, вже ждала князя Святослава передня сторожа князя Уліба. Князь переказував брату, що його вої, які кінно й пішо ішли з Києва-города, проминули щасливо поле над Руським морем, підходять суходолом до Дунаю.

Та й простим вухом скоро можна було почути, що на лівому березі Дунаю десь далеко в глибині нічної тиші, як туго натягнутий бубон, по якому повзе дужа рука, гуде степ під копитами коней. Здалеку починали долітати іржання коней, людські голоси, брязкіт зброї.

Усю ніч гули, гомоніли береги, ожив Дунай, виповнився лиман, серед темряви скрізь бряжчала зброя, тупотіли коні, чулись голоси.

– Здоров був, княже Святославе!

– Здорові будьте і ви, брате Уліб, Свенелд, і всі вої. Як проходили полем і в землях угличів і тиверців?

84
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело