Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 74

• Предыдущая
• 74/161
• Следующая

У палаті залунали голоси:

– Здрав будь, княже со княгинею!

Князь Святослав відповів:

– Здорові будьте й ви, бояри мої й воєводи.

І князь Святослав з матір’ю сіли на помості.

Тоді в палаті стало надзвичайно тихо, ті, що сиділи на ослонах, прикипіли, здавалося, до холодних стін, ті, що стояли серед палати, боялись поворухнутись.

– Бояри мої й воєводи! – почав князь. – Днесь я покликав вас, щоб говорити про Русь, про живот і будучність нашу.

У вузьких і високих вікнах палати, в які вправлені круглі скельця, починало запалюватись голубе сяйво світанку, воно змішувалося з промінням свічок, і обличчя людей здавалися від цього блідими.

– Відаєте, бояри й воєводи, – вів далі князь Святослав, – як ми жили і як живемо нині. Батьки й діди наші, – він подивився на броні князів і шоломи їх, у прорізах яких під заборолами нібито світились очі, – ці батьки й діди наші, – вів далі він, – з’єднували роди наші й племена, боролись з ворогами, які збройно ішли на Русь, перемагали. Але й днесь ці вороги не вгавають, вони прагнуть знищити нас, готують похід проти наших земель.

– Хозари? – лунає голос у гридниці.

– Печеніги? – запитує інший.

– Невже гречини? – лунає одразу кілька голосів.

– Хозари зараз розбиті, і вже їм не брати дані з Русі, – відповідає князь Святослав. – Із печенігами живемо ми мирно. Брань проти нас готують імператори Візантії, Нового Риму.

– Так чого ж, княже, – голосно промовляють, хапаючись за мечі, воєводи, – терпимо ми?

– Уже купців наших ромеї вбивають на всіх українах… – лунає хрипкий голос.

– Уже всі шляхи із земель наших закриті…

– Чому, княже, дозволяєш, – лунає ще один розпачливий голос, – їхати їм до нас? Он грецькі хеландії все літо стоять на Почайні…

У палаті стає все видніше, і князь Святослав бачить бородаті роздратовані обличчя бояр і воєвод. Всі схопились з ослонів, стоять, б’ють об підлогу посохами.

– Здавна, – починає знову князь Святослав, – ромеї говорять про мир і любов з нами, а справді думають лише про брань і хочуть знищити Русь. Вони, як таті, здавна підкрадаються до наших земель, ставлять городи над нашим морем, збудували Саркел, щоб перетяти нам шлях на схід. Вони насилали на нас хозар, печенігів, всілякі орди… Але ми боролись з ними, сукупно з нами проти них боролись болгари. І коли батько мій Ігор з каганом Симеоном пішли на Константинополь, імператори тремтіли…

– Так ходімо сукупно з болгарами на Константинополь, княже! Веди нас! – гриміло в палаті.

– Коли б то ми могли піти зараз на Константинополь сукупно з болгарами, – відповів на це князь Святослав, – тоді б ми ще раз прибили щит над його ворітьми. Але в Болгарії зараз кесарює Петро, мав він приязнь з імператорами таку, що невідомо було, де кінчається імперія, а де починається Болгарія. І хоч зараз кесар посварився з імператором Никифором, дивиться він не на Київ, а на Константинополь.

Князь Святослав помовчав і глянув на матір. Вона сиділа, заплющивши очі, всі в палаті тепер мовчали.

– На грецьких хеландіях, які стоять на Почайні, – сказав князь Святослав, – приїхав василік із Константинополя. Він привіз із собою п’ятнадцять кентинаріїв, щоб я дав це золото дружині і йшов на болгар…

– А скільки болгар воліли б імператори, щоб ми вбили за це золото, княже? – роздратовано крикнув старий, сивий воєвода Хрум, що стояв попереду, недалеко від помосту.

– Багато, воєводо, багато… десять, двадцять, а може, й тридцять тисяч.

– Дешево цінують імператори людську кров! – ще більш роздратовано, сердито крикнув воєвода Хрум. – Чуєте, за грецький золотник дві тисячі люду.

Золота палата гомоніла багатьма голосами, як Дніпро в негоду.

– Воєвода Хрум, – підняв свою руку і обірвав гомін у палаті князь Святослав, – сказав добре про золото грецьке. Імператори ромеїв, поки в них немає миру з кесарем, хотіли б, щоб я взяв це золото, зібрав дружину, пішов за Дунай, знищив якомога більше болгар, втратив і свою дружину. А Візантія потім добила б Болгарію, а згодом, ставши на Дунаї, пішла б і підкорила Русь…

– То є чорна зрада, княже! – крикнули всі в палаті. – Не вір, княже, гречинам!.. Не йди в Болгарію!..

– А далі? – запитав і ледь посміхнувся князь Святослав. – Якщо не підемо, імператори підкорять Болгарію, вийдуть на Дунай, зроблять там середину своєї землі і підуть на Русь…

Велику думу завдав боярам своїм і воєводам князь Святослав, і всі вони в глибокому мовчанні стояли в палаті.

– Тому я, – обірвав напружене мовчання князь Святослав, – роблю так, щоб урятувати Русь і захистити Болгарію. Порадившись із матір’ю княгинею, я послав, бояри мої й воєводи, до болгарського кесаря Петра тисяцького Богдана з дружиною, дав харатію, а в ній писав, що Візантія дає мені золото за те, щоб я йшов на нього, і ще писав, що Русь не воює за золото, а пропонує йому сукупно з нею йти на Візантію… Зане ж, писав ще я, ти, кесарю Петре, не згоден іти на Візантію сукупно з нами, то я іду на тебе, щоб не з тобою, а з болгарами йти далі на Візантію…

– І яку відповідь привіз тисяцький Богдан?

– Тисяцький Богдан не міг привезти відповідь, бо його на смерть скарав кесар Петро.

– Розбійник! Убивця! – лунали голоси.

І ще дужче й грізніше, як хвиля, що б’ється в скелю:

– Веди нас, княже, на гречинів і Петра!.. Потягнемо за тобою… Веди нас! Через усі землі підемо. Веди!

Князь Святослав дивився у палату, де вирувало море людських пристрастей. Він розумів бояр і воєвод. О, тепер вони були єдині, бо знали, що Візантія всім їм готує ярмо і смерть. А хіба не те саме скажуть люди земель Русі, коли Святослав звернеться до них?

Він підняв руку, у якій тепер сяяла булава – золотий знак київських князів. Здавалося, яблуко булави увібрало в себе проміння від свічок і все сяйво дня, що вривалось у палату.

– Воєводи мої і бояри! – урочисто сказав князь Святослав, і слова його звучали, як на роті. – Зараз на нас дивиться Русь, тож нехай вона чує! Ми, від роду руського київські князі, воєводи, бояри і всі людіє Руської землі, даємо роту боротись за Русь з імператором ромеїв і кесарем Болгарії.

Це була надзвичайна й вирішальна година для земель Русі, для всіх людей її і далеких нащадків. Не вперше Русь ішла проти Візантії, з великими й меншими дружинами туди ходили Олег і Ігор. А все ж то були брані малі, рани від них вже давно забулись.

Зараз прийшла інша година. Візантія збиралась поглинути Русь, зробити з нею те ж саме, що вона вже зробила з Азією й Єгиптом, на довгі віки вона хотіла одягти на Русь ярмо, а людей її перетворити на рабів.

Але Русь не носитиме візантійського ярма, руські люди не будуть рабами Візантії. Тримаючи в руці свій знак, перед щитом і мечем став навколішки, даючи роту, князь Святослав. Всі мостини в палаті загули – навколішки ставали воєводи й бояри. Завтра вся Русь стане навколішки, промовляючи священну клятву.

– До Перуна! До Перуна! – гриміло в палаті.

Князь Святослав знав, що важко буде Русі боротись з імперією, яка має найкраще в світі військо, і тому готувався до війни так, щоб вдарити на ворога всією силою, а самим якнайменше пролити крові.

На відміну від батьків своїх Олега і Ігоря, що ходили до Константинополя тільки на лодіях, князь вирішив іти тепер морем і суходолом. Та й ворогів було тепер два – кесар і імператор. Отже, і війська треба було мати вдвоє, втроє більше, ніж у колишніх походах, – п’ятдесят, шістдесят тисяч.

У першу чергу князь звелів готувати до далекого походу лодії. Він хотів посадити на них тисяч двадцять воїв. На кожній лодії могло їхати тридцять-сорок воїв, отже, треба було десь з півтисячі лодій. І це мусили бути не однодеревки-довбанки, а високі набойні лодії, насади з настилом угорі.

Лодії будували всі землі Русі – Чернігів і Любеч, Смоленськ і Новгород, верхні землі. Першої ж весни з прибутною водою Дніпром, Десною, Прип’яттю попливли до Києва плоти й ключі однодеревок, видовбаних чи випалених з великих і довгих колод дуба, липи, верби.

• Предыдущая
• 74/161
• Следующая