Выбери любимый жанр

Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 72


Изменить размер шрифта:

72

Святослав знав, що серед усіх ворогів найстрашнішим для Русі й найнебезпечнішим є Візантія. Але він не міг одразу стати супроти неї, бо найближчим ворогом Русі були хозари, яким Русь мусила платити дань, вони сиділи на Ітилі-ріці і одразу напали б на Київ, тільки б він вирушив на захід.

Примучивши в’ятичів і розгромивши чорних булгар, що жили у верхів’ях Ітиля і платили дань хозарам, князь Святослав з великою дружиною налітає на злодійське гніздо – Саркел, іде походом на Ітиль, розгромлює військо кагана, не залишає сліду від усього хозарського каганату, відкриває ворота на схід, у поле за Ітилем-рікою, до Джурджанського моря.

Але й на цьому не зупиняється князь Святослав, а проходить з дружиною своєю до Аських гір, зупиняється аж у Тмутаракані, стоїть на березі Руського моря, думає й дивується, яка велика рідна його земля, яка неосяжна Русь, і повертається до Києва з глибоким переконанням, що все ближче й ближче час остаточної сутички з Візантією, з імператорами ромеїв.

У лютій своїй ненависті до імператорів і жадобі слави василік Калокір розповів князю Святославу багато такого, про що він не знав і гадки не мав. Отже, ромеї не відмовились від Саркела, вони думають відродити каганат, посилають туди на поміч хозарам своїх воїв, збирають військо в Кліматах, прагнуть руками руських людей поневолити Болгарію, щоб потім поневолити й Русь…

І жаль за Руського землею, за людьми, які вже загинули й гинуть у тяжкій борні, краяв серце князя Святослава. Ворог притаївся за Дунаєм, ворог цей гострив зброю. Вже посилає він своїх василіків, щоб обдурити його – князя Святослава, обдурити Русь. Так що ж робити київському князю серед чорної ночі, що стелиться навкруг?

3

Через ворота й мостом, що тепер, коли на Дніпрі й скрізь у полі було тихо, не піднімався й на ніч, але обабіч якого стояла невсипуща сторожа, князь Святослав вийшов з Гори й попрямував до нового города, де жила княгиня Ольга.

Колись тут стояв один тільки її терем, але за десять літ близько княгині оселилось і поставило хороми чимало бояр. Це вже був цілий город за Горою, обкопаний глибокими ровами, відгороджений верхнім валом з густим і гострим околлям по один бік рову й нижнім валом від Дніпра, – за ними княгиня Ольга з боярами почувала себе безпечніше.

Княгиня Ольга ще не спала, Святослав застав її в опочивальні його синів. Багато літ княгиня пестила й виховувала онуків Ярополка й Олега, а потім, коли Святослав ішов на брань з хозарами, то віддав під її догляд і Володимира, якого Добриня виростив міцним, дужим отроком. Святослав бачив, що мати вже немічна, стара, – нехай буде радісною її старість. Проте й Добриня так само не відходив від свого пестуна, жив у новому городі, біля княгині.

Якийсь час князь Святослав постояв біля матері, що сиділа в кріслі біля узголовників онуків. Набігавшись за день, вони зараз спали; в промінні світильника Святослав довго дивився на обличчя Володимира, дужі його плечі, груди.

Княгиня Ольга розуміла, що Святослав прийшов так пізно до неї недаремно, встала, погасила світильник у опочивальні онуків і пішла з Святославом до своєї світлиці.

– Щось трапилось, Святославе? – запитала вона, зайшовши до світлиці й сівши біля вікна, що виходило до Дніпра.

– Ні, мамо, – відповів він. – У полі й на Дніпрі тихо.

– Але ти неспокійний, Святославе. Що турбує тебе?

– Ти вгадала, мамо. У землі нашій тихо, але чую далеку брань і кров для Русі.

– Про що говориш, Святославе?!

– Про василіка грецького Калокіра, якого ти бачила в мене на обіді.

– А що з ним?

Князь Святослав розповів, як він після обіду поїхав з василіком на Дніпро, як Калокір захотів говорити з ним віч-на-віч і що він сказав йому на косі над Чорториєм…

– Щоб руси йшли на болгар? – здивувалась княгиня, вислухавши сина. – Щось непотребне замислив імператор…

Суворе й замислене було обличчя в князя Святослава.

– Ні, – сказав він матері, – імператор замислив потребне для себе. йдеться, матінко княгинє, до того, про що давно мріє Візантія та її імператори, – хочуть вони знищити Болгарію.

– О, – зітхнула княгиня Ольга, – вже хто-хто, а я добре знаю, про що мріють імператори римські! Але з Болгарією у них мир, там сидить і має дань з Візантії василіса Ірина. Навіщо імператорам сваритись з кесарем, а тим більше насилати на них нас, русів?

– Так було давно, – гірко якось посміхнувся князь Святослав, – ще тоді, коли ти була в Болгарії. Недавно василіса Ірина померла, Візантія вже не дає дані болгарам, а Никифор вигнав з свого палацу і велів бити болгарських послів, що приїхали по дань. Миру між Візантією й Болгарією тепер немає.

– То нехай імператор Никифор сам іде на Петра, він його випестив.

– О, – відповів на це Святослав, – імператор Никифор радо пішов би на Болгарію й поглинув її, але у нього самого в імперії дуже неспокійно. А, крім того, він знає, що за Болгарією стоїть і захистить її Русь.

– Нарешті я почула від тебе те, що хотіла, – сказала княгиня Ольга. – Єдина мова, єдина віра. Я знала, що бог не допустить тебе піти на болгар.

– Ні, матінко княгинє, – рішуче заперечив їй Святослав, – я мушу йти й піду на болгар.

Княгиня Ольга схопилася з лави й стала серед світлиці така, якою її колись пам’ятав Святослав, – розгнівана, горда, нестримна в гніві своїм.

– Войовничий язичнику! – крикнула вона. – Невже ти за п’ятнадцять кентинаріїв будеш губити тьму братів наших, християн болгар?

– Не за п’ятнадцять кентинаріїв піду я, – суворо відповів Святослав, – а за щастя, славу, честь Русі.

– То неправда, неправда, Святославе, – все не вгавала вона, – за золото ти ідеш, дані шукаєш, як і батько твій у Деревській землі…

Суворий і гнівний стояв і князь Святослав. Поважаючи старість матері, він мовчав, але йому важко було стримуватись, говорити з княгинею тихо, спокійно.

– Ти сказала, матінко княгинє, – почав він, – що я схожий на своїх батьків. То правда. Я такий, як вони. А хіба ти відмовляєшся від них, мамо? І знову ж – хіба батьки мої жили, боролись і помирали тільки за золото? І чи личить тобі, княгинє, так згадувати мужа свого, а мого батька Ігоря? Якого золота шукав він у Деревській землі? Недавно й я ходив до в’ятичів – примучив їх, але хіба я шукав там золота? Ні, не за золото боролись батьки мої, так мушу боротись і я. У великих трудах, у тяжкій борні народжувалась наша земля. Довго племена наші не мирились, а часом і зараз не миряться між собою, але стоять вони вже в’єдно. Русь мусить стояти, доки світить сонце…

– Але ж батьки твої не ходили на болгар? – спробувала заперечити княгиня Ольга.

– Чого ж батькам моїм іти було на болгар, аще вони сукупно з болгарами ходили проти Візантії і змушували, як грому й блискавки, боятись їх. Коли ж у Болгарії не стало Симеона, кесар Петро – і це ти говорила мені – продав Болгарію Візантії. Коли на Русі не стало Ігоря, Київ став боятись Константинополя і імператорів.

– Ти винуватиш мене?

– Не можна всп’ять повернути Дніпро, – відповів на це Святослав, – а коли б я винуватив тебе, то, мабуть, не прийшов би зараз радитись з тобою. Закон батьків наших і покон справедливі суть, вони кажуть: аще хто хоче убити тебе – убий його, ближнього твого, хтось хоче убити – не пожалій крові своєї для нього, аще хто убив – заплати кров’ю за кров… Імператор Никифор мріє про те, що й усі імператори, – він хоче руками русів розбити болгар, списи болгар наставити на русів, а потім бити болгар і русів…

– Тоді пошли слів до болгар, скажи їм, що хочеш стати сукупно з ними проти Візантії, зробити так, як робили батько твій Ігор і кесар Симеон.

– Мамо, мамо! – зітхнув Святослав. – Немає князя Ігоря і немає кагана Симеона. І хоч я язичник – блюду закон батька свого, а християнин кесар Петро зрадив свого батька…

– Звідки ти знаєш?

– Ти сама говорила мені, що не знала, де кінчається двір імператора і де починається двір кесарів. Зараз стало ще гірше!

72
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело