Одинадцять хвилин - Коэльо Пауло - Страница 6
- Предыдущая
- 6/48
- Следующая
Він, здавалося, був задоволений і також подивився на свого годинника (мабуть, швейцарського) — певно, щоб звірити час.
Марія не відразу змогла заснути. Їй приснилося, що все це сон. Прокинулась і побачила, що ні, не сон; на спинці стільця в її скромному номері висіла сукня, на підлозі стояли чудові туфлі, а завтра на пляжі на неї чекала нова зустріч.
Рядки зі щоденника Марії, написані в той день, коли вона познайомилась із швейцарцем:
Усе говорить мені, що я готова прийняти рішення помилкове, але помилки — це спосіб діяти. А ного хотів би від мене світ? Щоб я ніколи не йшла на ризик? Щоб повернулася туди, звідки приїхала, не знайшовши в собі мужності сказати «так» вимогам життя?
Я вже вчинила не так, як було треба, у свої одинадцять років, коли один хлопчина підійшов до мене й попросив олівця; відтоді я зрозуміла, що іншої нагоди можна й не дочекатися й ліпше прийняти ту, яку тобі в даний момент пропонує світ. Звичайно ж, таке рішення пов'язане з ризиком, але хіба він буде більшим, аніж ризик нещасливого випадку з автобусом, яким я їхала сюди дві доби? Якщо я повинна зберігати вірність комусь або чомусь, то насамперед я повинна зберігати вірність самій собі. Якщо я хочу знайти справжнє кохання, то спершу маю стомитись від тих пересічних кохань, які мені зустрічалися. Той невеличкий життєвий досвід, якого я набула, навчив мене, що ніхто не владарює ні над чим, усе — ілюзія, і ця істина стосується як добра матеріального, так і добра духовного. Той, хто уже втратив щось таке, що вважав навіки своїм (а зі мною таке було не раз), зрештою доходить висновку, що ніщо йому не належить.
А якщо ніщо мені не належить, то тим більше я не повинна марнувати свій час, дбаючи про те, що мені не належить; ліпше я житиму так, ніби сьогодні — це перший (або останній) день у моєму житті.
Наступного дня, разом із Маїлсоном, перекладачем-охоронцем, який тепер назвався її імпресаріо, вона сказала, що приймає запрошення за умови, що отримає письмового документа, завіреного у швейцарському консульстві. Чужоземець, який, здавалося, звик до подібних вимог, сказав, що це не тільки її бажання, а й його бажання також, позаяк для того, щоб здобути право працювати в його країні, вона повинна мати документ, який підтверджував би, що ніхто там не зможе виконати ту роботу, на яку найнялася вона. Добути такого документа буде зовсім не важко, оскільки швейцарські дівчата не мають особливого хисту до самби. Вони пішли разом до центру міста, охоронець-перекладач-імпресаріо зажадав аванс живими грішми відразу ж, як тільки підписали контракт, і забрав собі тридцять відсотків від отриманих п’ятисот доларів.
— Цей аванс — ваш заробіток за тиждень. За один тиждень, ви розумієте? Ви зароблятимете півтисячі доларів за тиждень і надалі, без комісійних, бо я беру їх лише з першої виплати!
До цієї хвилини подорожі думки про те, щоб поїхати кудись далеко, здавалися їй лише сном — а бачити сон дуже зручно, адже уві сні ми не зобов’язані робити те, що собі плануємо. Таким чином, ми не наражаємо себе на ризик, розчарування, важкі моменти життя, й, коли стаємо старими, то завжди можемо звинуватити інших — батьків переважно, або чоловіків чи дружин, або дітей — за те, що ми не змогли реалізувати те, до чого прагнули.
І ось зненацька перед нею шанс, якого вона так чекала, але водночас потай бажала, щоб він не з’явився ніколи! Як вона дасть раду викликам та небезпекам життя, якого вона не знала? Як покине все те, до чого звикла? Чому Свята Діва вирішила заслати її так далеко?
Марія втішала себе думкою, що може змінити свій намір у будь-яку мить і вся ця історія перетвориться тоді на такий собі безвідповідальний жарт, на цікавинку, про яку вона розповідатиме, коли повернеться в рідне місто. Зрештою, вона живе більш як за тисячу кілометрів звідси, має тепер у своєму гаманці триста п'ятдесят доларів, і якщо завтра надумає спакувати свої валізи й утекти, то вони ніколи не знатимуть, де її шукати.
У другій половині того дня, коли вони ходили до консульства, вона вийшла прогулятися сама-одна понад берегом моря, дивлячись на малих дітей, на гравців у волейбол, на жебраків, на п’яних, на продавців типово бразильських ремісничих виробів (виготовлених у Китаї), на людей, що бігали та робили всілякі вправи, намагаючись прогнати старість, на чужоземних туристів, на матерів із дітьми, на пенсіонерів, які грали в карти в самому кінці пляжу. Вона приїхала до Ріо-де-Жанейро, побувала в ресторані найвищого класу, в іноземному консульстві, познайомилася з одним чужоземцем, з одним імпресаріо, отримала в подарунок сукню й туфлі, яких ніхто, абсолютно ніхто в її рідному краї не зміг би купити.
І що тепер?
Вона подивилася туди, де мав бути протилежний берег моря: на шкільних уроках із географії її навчали, що коли вирушити в тому напрямку, рухаючись по прямій лінії, то можна дістатися до Африки, з її левами та лісами, які кишать горилами. Але якщо звернути трохи на північ, то зрештою можна вийти на берег чарівного королівства, яке називається Європа, де існують Ейфелева вежа, європейський Диснейленд та похилена вежа Пізи. Що вона втрачає? Як і кожна бразилійка, вона навчилася танцювати самбу ще до того, як уперше промовила слово «мама»; вона зможе повернутися, якщо їй там не сподобається, а вона давно знає, що нагоди виникають для того, аби ними користуватися.
Більшу частину свого життя вона прожила, кажучи «ні» в тих випадках, коли їй би хотілося сказати «так», сповнена рішучості набувати лише того досвіду, який вона була спроможна контролювати, — як, наприклад, у певних пригодах із чоловіками. А сьогодні вона перебуває перед невідомим, таким невідомим, яким було колись це море для мореплавців, що його перетинали, — так їй розповідали на уроках історії. Вона завжди зможе сказати «ні», але чи не спричиниться це до того, що решту свого життя вона жалкуватиме, як досі жалкує, згадуючи того хлопця, який одного разу попросив у неї олівця, а потім зник, забравши з собою її перше кохання? Вона завжди зможе сказати «ні», але чом би цього разу не спробувати сказати «так»?
Причина цих її вагань була дуже простою: вона була провінціалкою без будь-якого життєвого досвіду, лише й того, що закінчила непогану школу, набула великих знань у царині телевізійних серіалів і не мала сумніву в тому, що вона гарна. Цього було вочевидь замало для того, щоб стати віч-на-віч зі світом.
Вона побачила великий гурт людей, які сміялися й дивилися на море, боячись наблизитися до нього. Два дні тому вона почувала себе так само, але тепер вона вже анітрохи не боялася моря, заходила у воду завжди, коли їй цього хотілося, так, ніби й виросла тут. Чи не буде так самісінько і в Європі?
Вона мовчки помолилася, знову попросила поради в Діви Марії, й через кілька секунд, здавалося, утвердилась у своєму рішенні поїхати в ту далеку Європу, бо відчула себе під захистом. Вона завжди зможе повернутися, але далеко не завжди їй траплятиметься нагода поїхати так далеко. На цей ризик варто піти, й вона піде на нього, якщо її мрія зможе подолати спокусу сорокавосьмигодинного повернення додому в автобусі без кондиціонерів і якщо швейцарець не змінить свого наміру.
Вона була така збуджена, що, коли він знову запросив її на вечерю, вона спеціально потренувалася, щоб набути хтивого вигляду, й схопила його за руку, але швейцарець відсмикнув її, й Марія зрозуміла, — з певним страхом і певною полегкістю, — що він справді має цілком серйозні наміри щодо неї.
— Зірка самби! — сказав він їй. — Вродлива зірка бразильської самби! Їхати наступний тиждень.
Усе здавалося їй чудом, але «їхати наступний тиждень» було справою немислимою. Марія пояснила, що не може прийняти таке серйозне рішення, не порадившись зі своєю родиною. Швейцарець, розлючений, показав їй копію документа, який вона підписала, й вона вперше відчула страх.
- Предыдущая
- 6/48
- Следующая
