Здібний учень - Кінг Стівен - Страница 39

• Предыдущая
• 39/50
• Следующая

Філіс почервоніла, засміялася і сказала, що зараз ніяк.

— Треба ще обносити вечерею два крила. Гляньте, вже пів на восьму.

— Тоді неодмінно завтра ввечері. Ми наполягаємо — правду я кажу, пане Хейзелю?

— Певно, що так,— промурмотів Моріс, проте думки його блукали десь ген далеко — на відстані у мільйон миль. (Ви повинні сісти і розповісти нам усе.) Слова, сказані достоту тим самим жартівливим тоном. Він чув їх раніше. Жодних сумнівів. Чи то часом не Денкер їх проказував? Часом не був то він? (Геть чисто все.)

Голос чемної людини. Освіченої. Але в голосі чаїлася погроза. Залізна рука в оксамитовій рукавичці. Так.

Де?

(Розкажіть нам усе. Не опускайте жодної подробиці.)

(Патін?)

Моріс Хейзель не відводив погляду від своєї вечері. Пан Денкер уже смакував нею. Після розмови з Філіс він був у щонайліпшому гуморі — так само він почувався після того, як його навідував молодий білявий хлопець.

— Гарна дівчина,— сказав Дюсандер з ротом, напханим горохом та морквою.

— О, так.

(Ви повинні сісти)

— ...ви маєте на увазі Філіс. Вона...

(і розповісти нам усе)

... дуже мила.

(геть чисто все. Не опускайте жодної подробиці.)

Він дивився на свою вечерю і раптом згадав, як то було в таборі, вже опісля. Спочатку ти був готовий убити за шматок м’яса, байдуже, що він червивий та гнилий, аж зелений. Та опісля несамовитий голод пропадає, і твій шлунок залягає у тебе всередині, мов маленький сірий камінчик. Ти розумієш, що вже ніколи не відчуватимеш голоду.

Доки хтось не покаже тобі їстива.

(«Розкажіть нам усе, мій друже. Не опускайте жодної подробиці. Ви повинні сісти і розповісти нам у-у-у-с-с-е-е.)

Головною стравою на Морісовій таці був гамбургер. Чому він раптом навів його на думку про овечину? Що не про баранячу ногу і не про битеники — зрозуміло. Бараняча нога часто жилава, а битеники тверді, тож людину, чиї зуби перетворилися на гнилі пеньки, навряд чи можна звабити чимось таким. Але чому він мріяв саме про овечину, запашну, тушковану з м’якими, смаковитими овочами овечину? Звідки ці думки про неї? Звідки? А може...

Двері з грюкотом розчахнулися. То була усміхнена Лідія, обличчя їй порожевіло з радощів. Під пахвою вона тримала алюмінієву милицю і йшла, спираючись на неї, мов той Честер, товариш маршала Ділона.

— Морісе! — вереснула вона.

Її підтримувала попід руку з таким самим щасливим виглядом їхня сусідка Емма Роган.

Пан Денкер з переляку впустив виделку. Він вилаявся тихцем, собі під ніс, і, скривившись, підняв її з підлоги.

— Це просто ЧУДО! — Лідія майже задихалася від хвилювання. — Я зателефонувала Ем і запитала, чи не сходила б вона зі мною нині, а не завтра, як умовлялися; я мала вже милиці і сказала: «Ем, якщо я не буду поруч із Морісом, коли йому так важко, то яка з мене, в біса, дружина?» Ось що я сказала їй, правда ж, Еммо?

Емма Роган, певно, пам’ятаючи, що її цуценя завинило, коли не в усьому, то принаймні багато в чому, ствердно кивала головою.

— Я зателефонувала до лікарні,— сказала Лідія, скидаючи пальто і вигідно вмощуючись на стільці, що означало: вона прийшла надовго,— і мені сказали, що час побачень уже минув, але для мене вони зроблять виняток, якщо я не лишатимусь довго і не потурбую пана Денкера. Ми ж вас не турбуємо, пане Денкере, га?

— Ні, люба пані,— покірно відповів Денкер.

— Еммо, сідайте, візьміть стільця пана Денкера, він йому зараз не потрібен. Слухай, Морісе, не їж морозива, ти весь замурзався, мов та дитина. Ну, та дарма, зараз ми тебе вмиємо. Я тебе погодую. Скажи а-а-а. Роззяв ширше ротика... за зубки... за ясна... гей, шлунку, а ось і я! Ні, цить, не кажи ні слова, матуся знає ліпше. Еммо, ти тільки-но поглянь на нього, у нього на голові майже не залишилося чуба, ще б пак, він же думав, що вже ніколи не ходитиме. Це — милість Господа нашого. Я казала йому — драбина хитається. Казала, торочила: «Морісе, злазь звідтіля, а то...»

Вона нагодувала його морозивом і базікала ще з добру годину, а коли пішла додому, театрально спираючись на милицю (Емма тримала її за другу руку), тушкована овечина та голоси, що озивалися луною крізь роки, було останнє, про що думав Моріс. Він знемігся. Сказати, що сьогодні був важкий день, означало б, не сказати нічого.

Він пробудився десь між третьою та четвертою ночі з криком, що застряг у горлі.

Тепер він знав, знав достеменно, де і коли він запізнався з чоловіком, що лежав у сусідньому ліжку. Тільки звався він тоді не Денкер. О, зовсім не так.

Він прокинувся від найжахливішого за все його життя нічного кошмару. Хтось дав йому з Лідією мавпячу лапу, і вони зажадали в неї грошей. Відтак у кімнаті разом з ними вже був хлопчик із «Вестерн юнієн телеграф»[30], зодягнений у форму гітлерюгенду. Він вручив Морісові телеграму, де повідомлялося: «З ЖАЛЕМ СПОВІЩАЄМО ВАС ОБИДВІ ВАШІ ДОНЬКИ ЗАГИНУЛИ КРАПКА КОНЦЕНТРАЦІЙНОМУ ТАБОРІ ПАТІНІ КРАПКА ДУЖЕ ШКОДУЄМО ЗВ’ЯЗКУ З ЦІЄЮ ОСТАТОЧНОЮ УХВАЛОЮ КРАПКА ЧЕКАЙТЕ НА ЛИСТА НАЧАЛЬНИКА КРАПКА ВІН ВАМ УСЕ РОЗПОВІСТЬ НЕ ОПУСТИТЬ ЖОДНОЇ ПОДРОБИЦІ КРАПКА БУДЬ ЛАСКА ОТРИМАЙТЕ НАШ ЧЕК НА СТО РЕЙХСМАРОК НА ДЕПОЗИТІ ВАШОГО БАНКУ ЗАВТРА КРАПКА ПІДПИСАНОГО РАДНИКОМ АДОЛЬФА ГІТЛЕРА».

Лідія заголосила, і дарма що ніколи не бачила Морісових доньок, піднесла високо догори мавпячу лапу і зажадала, щоб вони ожили. У кімнаті споночіло. І раптом, знадвору почулися важкі, непевні кроки.

Моріс стояв навкарачки у темряві, яка раптом засмерділа димом, газом та смертю. Він шукав лапи. Праг тільки одного. Якщо знайде лапу, зажадає, щоб цей страхітливий кошмар розвіявся геть, як дим. Тоді він не бачитиме своїх доньок — живих скелетів з очима, мов глибокі рани, й номерами, що полум’яніють на виснаженій плоті їхніх тоненьких рученят.

Грюкіт у двері, не грюкіт, а справжній обстріл.

Кошмар триває, пошуки лапи стають ще несамовитішими, але все марно. Здавалося, він шукає цілі роки. Аж ось двері падають. Десь у нього за спиною. «Ні,— думає він,— не дивитимусь. Заплющу очі. Вирвіть їх у мене, але не дивитимусь».

Та він подивився. Мусив подивитися. У тому сні йому примарилось, немовби якісь велетенські ручиська схопили його голову і крутнули її назад.

Проте на порозі не було його доньок — там стояв Денкер. Набагато молодший Денкер, Денкер, що мав на собі форму нацистського СС та хвацько збитого набакир кашкета з блискавкою на кокарді. Гудзики безжально виблискують, чоботи наглянсовані, аж разять очі.

А в руках — здоровий горщик, де стиха булькотить тушкована овечина.

Посміхаючись своєю жаскою, улесливою посмішкою, той «кошмарний» Денкер говорить: «Ви повинні сісти і розповісти нам усе, як товариш товаришеві, чули? Ми знаємо, що в’язні приховують золото. Що вони приховують тютюн. Що Шнайбель не отруївся їжею — перед двома днями у вечерю йому підсипано товченого скла. Не прикидайтесь, ніби нічого не знаєте, ми не такі дурні, щоб нас ошукати. Ви знаєте ВСЕ. То й розкажіть нам усе. Не опускайте жодних подробиць».

І в темряві, чуючи, як дух овечини зводить його з розуму, він розповів їм усе. Його шлунок, що доти нагадував маленький сірий камінчик, перетворився на оскаженілого тигра. Слова безрадно зривалися у нього з язика... Вони лилися з нього, мов маячня божевільного,— мішанка правди з вигадками.

Бродін має материну обручку, вона в нього приклеєна під калиткою.

(Ви повинні сісти.)

Ласло і Герман Дворскі домовлялися про напад на вартову вежу номер три!

(Розкажіть нам усе.)

У чоловіка Рашель Таненбаум є тютюн, він почастував ним охоронця (що заступає на варту після Цайкерта) на прізвисько Коза (бо він довбеться в носі, а потім облизує пальця); Таненбаум дав йому трохи тютюну, щоб той не забирав у його дружини сережок із перлами!

• Предыдущая
• 39/50
• Следующая